3) Види народних художніх промислів

Вишивка — один із найпоширеніших та найулюбленіших в Україні різновидів народної творчості. У цих творах утілено піднесений світ краси й фантазії, поетичного осмислення природи, схвильована розповідь про думки та почуття людини, світ натхненних образів, що сягають своїм корінням далекого минулого.

З II половини XIX ст. мистецтво вишивання поступово виходить за межі хатнього ремесла і подекуди набирає форм кустарного промислу. Виникають артілі та перші кооперативні об'єднання вишивальниць. Подекуди цілі села живуть цим промислом. Художньою вишивкою починають цікавитися збирачі- колекціонери та науковці-етнографи, зі знахідками яких улаштовуються перші виставки прикладного мистецтва та кустарних промислів. На своєрідність української вишивки звертають увагу прогресивні кола громадськості, нею починає захоплюватись публіка. Кожний регіон має свої улюблені кольори, що використовуються у вишиванні. На Полтавщині полюбляють ніжні відтінки блакитного й жовтого, а то й зовсім біле шитво. У Вінницькій області вишивають суцільно чорним, або ж із поєднанням чорного та червоного кольорів. Для Слобожанщини традиційними є червоний і чорний кольори. У Житомирській та Рівненській областях побутують здебільшого червоні узори, на Київщині — червоні із синім, іноді з чорним. Багата й різноманітна вишивка в Карпатах, де особливо полюбляють яскраві, барвисті багатоколірні візерунки. На Гуцульщині, у Львівській області, Закарпатті здебільшого вишивають геометризованими орнаментами, що містять усі кольори веселки.

Деревообробка.

З II половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустували вироби різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом, «вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настої з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних ані¬лінових фарбах. На ярмарках можна було купити баранячий ріг, перламутр, мідний і латунний дріт, бляху, бісер — порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний тьмяніших кольорів. Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру. За¬сновником сучасної школи гуцульської художньої обробки дерева вважається Ю. Шкрібляка. Початкові навички у виготовленні виробів із дерева він ще юнаком набув у батька-бондаря. Згодом самостійно опанував токарство, різьблення і випалювання. Гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах, коробах, пляшках він поєднував з «ільчатим письмом», домагаючись фактурного контрасту, і тим самим значно посилював декоративну виразність. На початку XX ст. і в наступні десятиліття художня обробка дерева в Україні залишалася на високому рівні передусім у регіонах, багатих на ліс, де плекали давні традиції деревообробки. У цей період працювали талановиті майстри-одноосібники, які виготовляли ложки, дерев'яний посуд, скрині та інші побутові речі, необхідні в господарстві. Особливим попитом користувалися скрині. На Полтавщині їх розписували квітковим орнаментом, іноді різьбили, а на Поділлі обковували металевими ажурними блярвами. Специфічні для Полісся «божники» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою. Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравійованих елементів.

Гончарство.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, що залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами — яскравими творчими осо¬бистостями. У с. Дибинці на Наддніпрянщині (нині село у Богуславському р-ні Київської обл.) працювали відомі гончарі К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням точок, рисок і «гребінців», а також різноманітних зооморфних мотивів. Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Ф. Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; В. Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник- кераміст Ю. Лебіщак розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів. Серед подільських гончарів на особливу шану заслуговують: А. Гончар з с. Бубнівка, який першим запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; П. Лукашенко і П. Самолович з Ба¬ру, які оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; П. Білоок, М. Небесний і Р. Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Я. Бацуца із с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками, прославився на всеросійських і міжнародних виставках. На Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX ст. стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість О. Бахметюка. На його мисках, дзбанках, кахлях зображені рільники і пастухи, солдати і пани, музиканти й шинкарі, мельники, ткачі й гончарі.

Отже, завдяки майстрам О. Бахметюку, родині Баранюків, а також Г. Кощуку, М. Білецькому у середині XIX ст. виникла й розвинулася школа косівської кераміки. Водночас зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Косова), пов'язана з відомими родинами гончарів Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михайлевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі та дзбанки. Крім цього, П. Тимчук виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів. На Львівщини майстри Ф. Гусарський із Лагодова, Я. Домарецький із Сасова, Д. Муц із Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Видатний майстер мальованих гончарних виробів В. Шостопалець із Сокаля прикрашав свої твори ритованими й мальованими розетами, соняшниками, гілками пишних квітів, пташками тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках із доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців наявні також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору. На Закарпатті у II половині XIX ст. поширився підполив'яний розпис. Хустські гончарі А. Лех і його син Й. Лех розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків) на зразок вільного малювання фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драгові та Мирчі виробляли сірий посуд із лискучими візерунками. Однак, у Драгові найбільш популярним був неполив'яний посуд, оздоблений білим та коричневим ангобами, геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння). Гончарі Полісся виготовляли переважно неглазурований «рожевий» і «димчастий» посуд, графічно декорований лощінням.

Художня обробка металу була здавна одним із найпоширеніших видів художнього промислу на території України. Вироби, що виходили з-під рук народних майстрів, із дивовижною гармонією поєднують природні властивості матеріалу з професійною вправністю та естетичною свідомістю творця, що надає, здавалося б, простим ужитковим предметам значення та цінності справжнього витвору мистецтва. Упродовж XIX — початку XX ст. типовими для поліських міст і містечок були ковані архітектурні деталі (кронштейни крилець, огорожі). У селах Гуцулыцини надзвичайного поширення набуло дрібне художнє ливарництво з латуні. Карпатські народні майстри виготовляли вжиткове приладдя, зброю, кінську збрую, прикраси тощо. Усі вироби пишно декорувалися карбуванням і гравіюванням (переважали геометричні мотиви у різних орнаментальних поєднаннях).

Деякі регіони України (Київщина, Уманщина, Херсонщина, Катеринославщина й Одещина) стали визнаними центрами народного декоративного розпису. А вже з початку XIX ст. на основі настінного розпису почав застосовуватись розпис декоративний, що виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, глечиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння (давня традиція мистецтва Запорізької Січі).

Українські народні паперові витинанки, що з'явилися у XIX ст., призначені для доповнення внутрішнього оздоблення житла, зокрема розмальованих стін і печей, а також вікон, полиць, коминів. Цей вид декоративного мистецтва є чи не наймолодшим (оскільки пов'язаний із уживанням кольорового паперу, що став доступним широкому загалу лише з кінця XVIII ст.), але поширеним майже всією Україною. Витинанки зазвичай — монохромні, орнамент — геометричний і рослинний. Рідше трапляються антропо- й зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Часом витинанки збагачуються ще додатковими кольорами. У деяких селах витинають із паперу цілі рушники, доповнюють їх аплікаціями або й розмальовують. Здебільшого під час витинання окремих фігур папір не перегинають, орнаментальні ж узори та прикраси витинають, складаючи аркуш декілька разів (удвоє, учетверо, увосьмеро і навіть ушістнадцятеро). Від кількості складань залежать розмаїття форм та композиція узорів.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)

1. Проблемне питання

♦ Поясніть вислів дослідника української вишивки В. Стасова: «Орнамент не містить жодної зайвої лінії, кожна рисочка має тут своє певне значення. Це складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначення не лише для очей, а й для розуму й почуттів».

2. Творче завдання

Нанести на карту України центри народних промислів.

VІ. Підбиття підсумків уроку

VІІ. Домашнє завдання: Допрацювати композицію , створити схему «Декоративні мистецтва та народні промисли»