Основний зміст

Питання 1. Основні тенденції розвитку школи й педагогіки України у 40-80-ті роки ХХ століття.

В 40-і роки ХХ століття українська школа виступала слухняним інструментом тоталітарного режиму. Вона нестримно розпалювала в юних душах войовничий атеїзм, непримиренне ставлення до церкви, іншомислячих. Вчитель розглядався владою як безсловесний виконавець політики партії щодо ствердження комуністичного порядку з його антигуманістичною сутністю. Така її роль у суспільстві запишалася і в повоєнні роки.

До всього цього додалися величезні збитки, які зазнала українська школа в роки німецько-фашистської окупації: зруйновані шкільні приміщення, розграбовані бібліотеки, наукові центри, багато вчителів загинуло на фронтах, у партизанських загонах, антифашистському підпіллі.

В роки війни більшість вузів була евакуйована вглиб Радянського Союзу. Так в м. Кзил-Орді (Казахстан) діяв об'єднаний Український Університет (на підставі Київського і Харківського), Одеський університет і педінститут працювали в м. Байрам-Алі (Туркменістан) і т.д.

І уже 1943-1944 навчального року відновили роботу педагогічні і вчительські інститути, педагогічні училища в Києві, Полтаві, Ніжині, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні, Донецьку, Миколаєві.

Першочерговим завданням після визволення України від німецько-фашистських загарбників стала відбудова зруйнованих шкіл, будівництво нових, охоплення дітей навчанням. Уже в 1945 році в Україні працювало 27 242 шкіл, у яких навчалося понад 5 мли. дітей. Основна увага освітян спрямовувалася на охоплення дітей обов'язковим навчанням та на перехід до обов'язкової семирічної освіти. У семирічних і середніх школах вчилося понад 5842,4 тисяч учнів. У післявоєнний час в Україні набувають розвитку середні спеціальні навчальні заклади, в яких готувалися спеціалісти середньої кваліфікації для різних галузей народного господарства, науки та культури. Вони вирішували важливе загальнонародне завдання - завершення загальної середньої освіти та надання можливості молоді раніше залучатися до виробничої праці. В середньому в Україні, серед осіб, що одержували середню освіту близько 20% були випускники технікумів, училищ та інших середніх спеціальних навчальних закладів.

УРСР, перебуваючи у складі Радянського Союзу, практично була усунута від своєї власної політики в галузі освіти, їй залишалося виконувати рішення з'їздів КПРС, постанови Пленумів ЦК, нормативні акти союзного уряду в галузі шкільництва.

У 1958 році українське вчительство розпочало перебудову система освіти у відповідності до Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР". У школах вводилися нові навчальні плани і програми, якими визначалися зміст і характер політехнічної освіти в середній школі. Ними передбачалося вивчення наукових основ сучасного виробництва у навчальних предметах фізико-математичного і біолого-географічного циклів; навчання ручній праці у початкових класах, праці в навчальних майстернях і на пришкільній ділянці в У-УШ класах; вивчення курсу "Основи виробництва" у старших класах; посильна участь школярів у виробничій праці на підприємствах і в сільських господарствах тощо.

Підготовка учнів до виробничої праці стала на деякий час першочерговим завданням школи. Це негативно відбилося на рівні знань, умінь та розумового розвитку учнів. У більшості шкіл не було створено необхідних умов для продуктивної праці і хороші ідеї були споганені у процесі практики.

У школі запанували формалізм і казенщина, нечуваного розміру набуло окозамилювання і процентоманія у питаннях якості знань, другорічництва, так званого соціалістичного змагання серед педагогічних колективів тощо. Особливо це посилилося в роки восьмої та дев'ятої п'ятирічок, коли за рішенням; ХХІУ з'їзду КПРС взято курс на забезпечення переходу молоді до загальної середньої освіти.

20 червня 1972 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальної школи", яка відіграла вирішальну роль у деградації українського шкільництва. Будучи запопадливим перед союзним начальством, керівні органи народної освіти України зобов'язали підпорядковане їм вчительство забезпечити в республіці обов'язкову середню освіту. Не маючи належної матеріальної навчальної бази, працюючи за застарілими консервативними догматичними програмами, формами та методами навчання, безправний вчитель змушений був робити встигаючими і тих, хто не хотів учитися в старших класах. Атестат про середню освіту втратив свою цінність, серед учнів та педагогів зросла аморальність, пристосуванство.

Законодавство вимагало здійснювати виховання учнів тільки в дусі морального кодексу будівників комунізму. Проголошується забезпечення всебічного гармонійного розвитку - як головного завдання школи тощо. Школа продовжувала залишатися в складі шкільництва СРСР, навчання в якій здійснювалося за антиукраїнськими навчальними планами і програмами на території всієї імперії. Як видно, серед цих завдань в українській школі не залишилося місця для вільнодумства, все, що не вкладалося в рамки комуністичної ідеології визнавалося ворожим і неприйнятим.

По суті право на вибір мови навчання залишалося, але самого вибору не було, так як повсюдно, і особливо у містах Східної, Центральної та Південної України, українські школи закривалися, діти примусово переводилися на російську мову навчання, а середні спеціальні та вищі навчальні заклади України працювали лише російською мовою.

Розпочався шалений наступ на здобутки української культури, освіти, науки. Школа була перетворена у засіб геноциду проти українців, головним завданням якої стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогляду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу.

У багатьох обласних містах та великих промислових центр переважна більшість дітей навчались в російськомовних школах. Таке явні призводило до вилучення україномовних шкіл взагалі з мережі загальноосвітніх шкіл в обласних центрах, як наприклад у Донецьк Миколаєві та інших.

Значного розвитку в Україні набула система професійно-технічно освіти. Вона стала провідною ланкою професійної підготовки кваліфікованих робітників. Якщо в 1970 році в Україні було 892 ПТУ, в яких навчалося 448 тис. учнів, то в 1988 році їх було 1241. У них понад 718 тис. юнаків та дівчат опановували майже тисячею різноманітних професій.

Як вчителі загальноосвітніх шкіл, педагоги ПТУ зобов'язувалися значно поліпшити навчальний процес, застосовувати лекції, семінари-практикуми, уроки-екскурсії, уроки-диспути, кіно-уроки тощо. Кращими педагогами запроваджувалися форми і методи підготовки робітничих кадрів, які забезпечували б максимальне зближення теоретичного і практичного навчання. Проте загальноосвітня підготовка учнів профтехучилищ залишалася дещо спрощеною у порівнянні з такою ж у загальноосвітній школі. Це в певній мірі ускладнювало вступ випускників ПТУ до вищої школи та навчання в ній.

Різновідомче підпорядкування ПТУ, слаба зацікавленість, а то й повної відсутність з боку підприємств негативно позначалася на якості підготовки молодої робітничої зміни. Найслабкішими ланками залишалися виробнича практика учнів, їх виховання, працевлаштування, житлово-побутові умови тощо, Невирішення цих проблем призвели до різкого падіння моралі серед частини учнів, серед яких зростала злочинність, пияцтво, наркоманія та інші анти суспільні вчинки.

Відзначаючи заслуги загальноосвітньої школи слід констатувати, що в 70-80-х роках радянська школа вичерпала себе, в ній, як у краплі води, відбилися всі негативні явища, що були притаманні хворому суспільству. Формалізм, бюрократизм, паразитизм, пристосуванство, брехня та інші риси періоду "застою" невпізнанне змінили все те, що було досягненням школи - її дух народності, самодіяльності та творчості тощо.

Повсюдно мала місце некомпетентність у керівництві народною освітою і зокрема школою; у народній освіті розквітло окозамилювання, рапортоманія, недовіра до вчителя та його постійне приниження. Це у свою чергу породило безвідповідальність вчителя за наслідки своєї праці, байдужість до виконання наставницької ролі у суспільстві.

У гонитві за дутими показниками - загальним охопленням молоді середньою освітою, високими відсотками успішності, ліквідацією другорічництва, масовим залученням дітей до піонерської та комсомольської організацій - школа розчинила суспільство лицемірами, пристосуванцями, малоосвіченими бездуховними людьми з аморальними проявами у повсякденному житті.

Рельєфно проступила невідповідність між завданнями школи, покладеними на неї партійними рішеннями та наслідками її діяльності. Надії на те, що в процесі роботи школи над виконанням партійних рішень в галузі освіти помітно поліпшиться якість її вихованців не виправдалися. Значна кількість володарів атестатів про середню освіту виявилася в своїй основі непідготовленою до праці, суспільного та сімейного життя; багато з них поповнювали лави утриманців, наркоманів, алкоголіків тощо, проявляли моральну ущербність.

У погоні за приводом всебічного гармонійного розвитку українська школа загубила елементарне - виховання людини, трудівника, громадянина своєї вітчизни. Виявилося, що педагогічна наука формально підійшла до визначення змісту всебічного розвитку і крім монографій та дисертаційних досліджень, суть яких зводилася виключно до пережовування цитат класиків марксизму-ленінізму про поєднання у вихованців духовного багатства, моральної чистоти та фізичної досконалості, практично нічого не дала вчителеві.

Таким чином, школі були насильно нав'язана керівництвом комуністичної партії нереальна, ілюзорна мета виховання всебічно, гармонійно розвиненої особистості: закріплення цієї мети у партійних документах і зведення її до рівня закону в Конституціях СРСР та УРСР сприяло відходу школи від реального життя і призвело до різкого падіння моралі серед молоді, її деградації.

То ж українська школа була доведена до свого останнього рубежу. Щоб далі існувати, їй потрібна глибока реанімація. За цю справу взялися ті сили, які довели її до такого стану - правляча партія та вся система режиму. У 1984 році був взятий курс на реформу загальноосвітньої і професійної школи.