1. Артемова л.В. Історія педагогіки України: підручник / л.В.Артемова. – к.: Либідь, 2006. – с. 214 − 282.

2. Березівська Л.Д. реформування шкільної освіти в Україні у ХХ столітті: монографія / Л.Д. Березівська. – К.: Вид. Богданова А.М., 2008. – С. 19 – 148 с.

3. Веркалець М.М. Педагогічні погляди Б.Д.Грінченка: нариси / М.М.Веркалець. − К., І989. − 48 с.

4. Виниченко В. Відродження нації. Частина ІІІ: Історія Української революції (березень 1917 – грудень 1919 рр.) монографія / В. Виниченко. − К., 1990.

5. Грушевский М. Иллюстрированная история Украины: монография / М. Грушевский. – К.: Изд. МП “Левада”, 1995. – С. 541 – 591 с.

6. Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга І. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / І.В. Зайченко. – К.: Видавничий дім „Слово”, 2010. – С. 317 − 627 с.

7. Історія української школи і педагогіки: хрестоматія / упорядник О.О.Любар; за ред. В.Г. Кременя. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. – С. – 365 − 408 с.

8. Калениченко Н.П. Педагогічні ідеї С.Русової / Н.П. Калиниченко. – К.: Рад. шк., І99І. – № 12. – С. 54 – 59

9. Курило В.С. Образование в Донбассе (ХІХ – начало ХХ вв.): учеб. пособ. [для студ. высш. пед. учб. зав.] / В.С. Курило В.И.Подов. − Луганск: ЛГПУ, 1999. – 114с.

10. Левківський М.В. Історія педагогіки: навч. пос. / [М.В.Левківський, О.М.Микитюк]; за ред. М.В.Левківського. – Х.: Вид. “ОВС”, 2002. – С. 193 − 197 с.

11. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: навч. посібник / [Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т.]; за ред. О.О.Любар. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. – С. 278 − 333 с.

12. Лях Г.Р. Лекції з історії педагогіки України (ХІХ – ХХ ст.): / Г.Р.Лях, М.С. Рижкова; за заг. ред. В.І. Сипченка. – Слов’янськ: СДПУ, 2011. – 115 с.

13. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – ХХ ст.): хрестоматія / [Березівська Л.Д., Дічек Н.П., Пироженко Л.В. та ін.]; за ред.. О.В. Сухомлинської. – К.: Вид. “Науковий світ”, 2003. – С. 137 − 176 с.

14. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навч. посіб. / Л.А. Медвідь – К.: Вікар, 2003. – С. 125 − 252 с.

15. Русова С. Націоналізація школи: вибрані педагогічні твори / С.Русова. – К.: Вид. “Освіта”, 1996. – 304 с.

16. Сірополко С. Історія освіти в Україні: монографія / С.Сірополко. _ К.: Наук. думка, 2001. – С. 232 – 496.

17. Українська педагогіка в персоналіях. У двох книгах. Книга друга ХХ століття: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / [Антоець Н.Б., Березівська Л.Д., Бндар Л.С. та ін.] під ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Вид. “Либідь”, 2005. – С. 3 − 15 с.

18. Фатальчук С.Д. Становлення та розвиток гімназійної освіти Східноукраїнського регіону (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) монографія / С.Д. Фатальчук. – Слов’янськ: Видавець Маторін Б.І. , 2010. – 206 с.

Ключові поняття: національне виховання, українська національна школа, народний вчитель, національна самосвідомість, система народної освіти.

Основний зміст

Питання 1. Ідея української національної школи у працях прогресивних українських педагогів другої половини ХІХ − початку ХХ ст.

Вагомий вплив на піднесення культурно-освітнього рівня українців, їхньої національної свідомості через виховання й освіту справили визначні громадські діячі Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка. Свою активну громадську позицію щодо становлення національної школи, освіти, виховання підростаючих поколінь вони висловили у публіцистичних, педагогічних працях та літературних творах. Вони були також причетні до вчительської діяльності. Виступали виразниками потреб освітян та широоких верств населення, які прагнули утвердження національної школи європейського рівня.

Михайло Петрович Драгоманов (1841− 1895) – відомий політик і громадський діяч, засновник українознавства у світовій науці, учений європейського та світового рівня.

Наукова й публіцистична діяльність Михайла Драгоманова, спрямована на відродження української мови, культури, освіти, активна громадянська позиція призвели до звільнення його з посади доцента (Київського уныверстету Св. Володимира) як неблагонадійного, без права працювати в будь-якому університеті Росії. Щоб уникнути заслання, Михайло Драгоманов змушений був емігрувати назавжди. Спочатку він працював у Львові. Потім перебрався до Женеви, де прожив п’ятнадцять років.

Тут він створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878—1882), видавав наукові праці, журнал «Громада», заборонені царатом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Протягом 1889−1895 років на запрошення болгарського уряду працював на кафедрі всесвітньої історії у Вищій школі − попередниці нинішнього Софійського університету. Його лекції були надзвичайно популярними серед студентів, а дослідження в галузі болгарського фольклору справили помітний вплив на розвиток болгарської літератури.

Педагогічні ідеї Михайла Драгоманова визріли й активно будили громадську думку в умовах кризи української школи й освіти, спричиненої імперською політикою Росії.

Проблеми шкільництва посідали значне місце в громадсько-просвітницькій діяльності Михайла Драгоманова. Своїми публікаціями він прагнув впливати на розвиток української національної школи, відновлення навчання рідною мовою, на поліпшення становища народного вчителя.

У своїх численних працях Драгоманов ставив питання підвищення культурного, освітнього рівня народу, виступав проти антидемократичної політики царизму в галузі народної освіти. Михайло Драгоманов одним із перших виступив з критикою Емського указу, намагаючись привернути увагу європейської громадськості до нищення української мови. У Парижі, на Всесвітньому літературному конгресі, який проходив під патронатом Івана Тургенєва, він заявив протест проти ганебної заборони мови цілому народу. Для учасників конгресу Драгоманов підготував і видрукував французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка мала широкий резонансу Європі та в світі.

У статті «Малороссия в ее словесности» Михайло Драгоманов аналізує розвиток української мови й літератури з часів Київської Русі і висловлює впевненість у відродженні української мови, бачить її майбутнє в тому, що вона стане мовою літератури й науки. Запорукою цьому є збереження мови в народному середовищі. Він твердо був переконаний, що мова − це шлях творення моральних та естетичних ідеалів, що духовний розвиток людини нерозривно пов’язаний із розвитком її мовних здібностей. Мова встановлює зв’язок між людьми, через мову відбувається духовне єднання націй.

Своїми публікаціями Михайло Драгоманов привертав увагу до ролі вчителя у вихованні нової людини, якій були б притаманні демократичність, гуманізм і патріотизм, високий рівень національної свідомості і водночас толерантне ставлення до представників інших народів. Достатній професійний рівень вчителів може забезпечити лише ґрунтовна підготовка. Після закінчення педагогічного факультету вчитель повинен подбати про самоосвіту. Михайло Драгоманов надавав вирішального значення особистості вчителя у виховному процесі. Замінити його не можуть ні нові методи навчання, ні книги. Адже, крім знань, він передає дітям частину власної душі. Ефективність освіти й виховання можуть гарантувати лише щирі, доброзичливі взаємини між педагогом і учнями. Учні мають слухатися педагога з пошани до нього, а не з примусу, знати, що його вимоги справедливі й спрямовані на добро. Ці вимоги повинні мати ясну й зрозумілу для дитини мету, бути посильними.

Михайло Драгоманов обстоював принципи народності в освіті та вихованні. Школа повинна виховувати дітей в дусі свого народу, знайомити вихованців із його характером, традиціями та ідеалами. Найкраще цього можна досягти завдяки вивченню рідної мови та літератури, граматики, які мають стати основними предметами в народній школі.

У нарисі «Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) вчений зібрав і конкретизував свої розпорошені по інших виданнях думки щодо виховання та освіти. Великим горем народним називає він брак доброї національної освіти. Бо якби народ був письменний та ще й «освічений наукою», то дав би собі раду. На підставі неспростовних фактів Драгоманов показує, як царат планомірно нищив українську народну школу. Пани добре розуміли: «хто ж буде за плугом ходити, як всі мужики за книжки сядуть». Про жалюгідне становище народних шкіл свідчить статистика, за якою 1876 р. на мужичу дитину казна витрачала на рік 4 копійки, тоді як на панича припадало 1000—867 руб. на рік.

У цій праці йдеться також про досвід створення недільних та народних шкіл для підлітків і дорослих, недовіру до них чиновників, обмеження освітніх програм і переслідування вчителів. Справа, яка могла б принести користь народу, була дуже скоро «тимчасово» прикрита. Та розголос про ці школи змусив уряд зробити вигляд, що він піклується про недільні школи. Результатом «піклування» стало рішення передати їх до рук попів. Земства і навіть мужицькі депутати намагались не допустити цього, бо попівська школа − «тільки нове здирство».

Школи не мали книжок та наочності, яка б знайомила дітей з рідним краєм, визначними людьми України, давала правдиві наукові знання. Але вже існувала ціла наука, як з найменшого віку треба будити розум, розвивати почуття й мову дитини, зміцнювати в дітей найкращі риси. Щоправда, наперед було відомо, що начальство не допустить у школи книг, створених на наукових засадах.

Драгоманов пропонує проект букваря та читанки для українських шкіл: читання починається короткими фразами народною мовою, приказками побутового й морального змісту. Паралельно − приказки й фрази великоруські. Далі − невеличкі оповідання, казки рідною мовою, потім статті, написані літературною мовою, уривки з поезій українською та російською мовами. Фактично це був проект двомовного букваря, за яким рідна мова мала передувати державній.

Незважаючи на урядові заборони щодо навчання дітей українською мовою Михайло Драгоманов підносить значення рідної мови як споконвічне знамено нації, безцінний скарб народу, який не можуть відібрати ні закони, ні циркуляри.

Народу мало однієї грамотності, йому необхідна справжня освіта, інакше він приречений на «моральне дитинство».

Одним з найголовніших завдань українознавства має бути боротьба за національну народну освіту. Саме через освіту можна підносити рівень самосвідомості народу. Вчений визначив основні завдання розбудови національної школи:

1) наповнення української школи європейськими, гуманістичними ідеями з пріоритетом загальнолюдських цінностей над національними;

2) орієнтація школи на національну самобутність;

3) обов’язкова українська мова для початкового навчання українських дітей;

4) деполітизація освіти;

5) підготовка народних учителів тощо.

Після припинення роботи народних шкіл і після виходу в 1863 р. Валуєвського циркуляру М.П. Драгоманов у 1865—1866 рр. опублікував кілька статей на педагогічні теми. Зокрема, «Земство и местный элемент в народном образовании», «О системе народного образования в Юго-Западном крає», «О педагогическом значений малоруского языка». В них, як зазначав Михайло Драгоманов, розглядалась шкільна справа на педагогічному, а не національному ґрунті. Він засуджував переслідування реакціонерами української мови, літератури, обрядів, звичаїв, культури. Розробляв проблеми духовного розвитку української нації, національного компоненту в шкільній освіті, захищав право українського народу розвивати свою мову, літературу, навчати дітей рідною мовою. Він радив створити такі підручники, в яких не було б засилля церковнослов’янщини, а за українськими йшли й російські тексти. Підтримуючи ідею Костянтина Ушинського, Михайло Драгоманов пропонував створювати такі читанки для дітей, в яких би були приклади української пісні, казки, приказки, повісті, вірша.

Отже, у педагогічних працях Михайло Драгоманов піднімав проблеми розвитку національної школи, прав українського народу на навчання дітей рідною мовою, створення підручників для національних шкіл, навчання дітей на основі наукових знань, вивчення іноземних мов.

Ідея народності навчання та виховання обґрунтована ним різнобічно у багатьох творах. Сутність її полягає у звільненні освіти українського народу від станово-класової, національної, матеріальної та мовної дискримінації.

Велике історичне значення діяльності Михайла Драгоманова в тому, що він пропагував західноєвропейські новітні прогресивні ідеї в Україні, прагнув піднесення національної самосвідомості народу, його інтелектуального рівня шляхом поширення знань і освіти. Михайло Драгоманов був також першим, хто привернув увагу європейської спільноти до стану й проблем української освіти.

Своїми творами, ідеями Михайло Драгоманов здійснив перелом у поглядах та світогляді українського суспільства.

Іван Якович Франко (1856 − 1916) − філософ, публіцист, поет, письменник, драматург, літературний критик, етнограф, перекладач, громадський діяч, представник передової педагогічної думки України кінця XIX − початку XX ст.

Іван Франко звертався до питань освіти, тому що розумів її роль у формуванні особистості. Австро-Угорська монархія за «Політичним шкільним законом» 1805 р. спрямовувала початкові школи Галичини на виховання доброчесних християн. Вона не прагнула розвивати в дітей селян нахил до вченості, бо їй потрібно було багато робочих рук. Закон ставив завдання виховувати з учнів досвідчених і працьовитих ремісників, які були б покірними підданими австро-угорського монарха. У школах вивчали християнську науку, сільськогосподарську справу, діти мали знати свої обов’язки перед монархом, попом чи начальником, бути морально готовими вірно і по-геройськи, чесно служити у війську і, нарешті, вміти писати, читати, рахувати.

В своїх творах Іван Франко гнівно засуджував соціальну і національну дискримінацію в галузі освіти і виховання, відірваність навчання від життя, догматизм, релігійне одурманювання, муштру та фізичні покарання учнів.

Обстоюючи демократичну школу, Іван Франко часто виступав перед робітниками, селянами і вчителями з критикою реакційної політики в галузі освіти. Для популяризації розробленої ним соціалістичної програми народної освіти і школи Іван Франко видав брошуру «Чого хоче Галицька робітнича громада?», в якій, зокрема, зазначав: «Науку подають в теперішніх школах не для того, щоб образовувати й навчити робітника потрібному і людському знанню, але тільки на те, щоб виховати з нього підданого, щоб виховати в нього покірність теперішнім несправедливим порядкам і утвердити його в темності». У працях «Катехізис економічного соціалізму», «Мислі об еволюції в історії людськості», «Чого вимагаємо» та інших Іван Франко пояснював, що тяжкий стан народної освіти в капіталістичному суспільстві є прямим результатом економічного рабства трудящих і реакційної політики буржуазії та поміщиків, які чинять перешкоди на шляху культурного розвитку народу. Діти трударів не мають змоги здобувати освіту, бо змушені працювати на фабриках і в поміщицьких господарствах.

З другої половини 70-х років XIX ст. і до кінця своїх днів Іван Франко дуже активно популяризував найкращі твори слов’янських і зарубіжних письменників, перекладаючи на українську багато творів з інших мов. Він збирав і глибоко вивчав народну творчість. За тритомну працю «Студії над українськими народними піснями» Російська академія наук присудила йому премію (посмертно, 1916).

Велику увагу приділяв Іван Франко розвиткові української літературної мови та діалектів. Вважав, що українська літературна мова, яка живиться і розвивається за рахунок народних говорів, повинна бути єдиною. Як вчений дав цінні рекомендації щодо запровадження правопису на фонетичному принципі. У 1892 р. крайова шкільна рада погодилась на впровадження запропонованого Іваном Франком правопису.

Своїми художніми творами і теоретичними працями Іван Франко сприяв удосконаленню й уніфікації української літературної мови. Він дав сучасне тлумачення поняття «науковий термін» і фактично став ос­новоположником науково-публіцистичних стилів української мови. Цим питанням присвячені публікації «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (1891), «Етимологія і фонетика в южноруській літерату­рі» (1894), «Літературна мова і діалекти» (1907).

Обстоюючи прагнення трудящих до знань та науки, Іван Франко зазначав, що стара школа зовсім не задовольняла вимог часу, прогресивної педагогіки та самого народу. У статті «Наші народні школи і їх потреби» він підкреслював, що початкові народні школи давали не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки», а іноді й зовсім одне «лушпиння» знань, перетворюючи учнів у машину, що «бубонить регулярно, хоч механічно, задані уроки». Середні школи, за його словами, набивали голови учнів різними, нікому не потрібними «премудростями», серед яких чільне місце відводилось латинській і стародавній грецькій мовам, богослов’ю. Цього не можна виправдати ні з педагогічних, ні з практично-суспільних позицій. Навчання у вищій школі виродилось у щось противне науці, в механічне зазубрювання параграфів, правил та формул.

Як письменник і громадський діяч І. Франко переймався проблемою вивчення української мови в школі. Брав участь у створенні підручників. У 1892 р. написав статтю, де критикував тодішні підручники за їхню церковну спрямованість, зокрема буквар, що фактично являв собою підручник з релігії. У шкільних читанках зовсім не згадувалося ім’я Тараса Шевченка. Навіть його вірші, які потрапили туди, не були підписані. Не було там ні казок, ні народних загадок чи приказок.

Яскраві картинки з життя тодішньої школи постають у творах Івана Франка на освітянські теми. В оповіданнях «Малий Мирон», «Отець гуморист» та інших він показав огидне обличчя вчителів-садистів, які знущалися з беззахисних учнів, нівечили фізичне і духовне здоров’я дітей. В оповіданнях йдеться про труднощі навчання й виховання за відсутності педагогічних методик, без урахування дитячої психології та індивідуальних здібностей дітей. В оповіданні «Олівець» Іван Франко описує муки маленького хлопчика на уроках каліграфії: діти писали переважно гусячими перами, і лише деякі − олівцями. В оповіданні «Малий Мирон» йдеться про проблеми хлопчика, який змалку не може трафаретно мислити. Оповідання «Красне писання» — про антипедагогічну поведінку учителя, який наводив жах на учнів.

І. Франко справедливо критикував навчальні плани, програми, методи навчання в середній школі. Зокрема за прихильність до вивчення старослов’янської мови, староруського письма, давньої літератури) Наполягав на переважному вивченні живої української мови, творів вітчизняних авторів.

Його ідеал за Франком − виховання людини, здатної самовіддано бореться за утвердження справедливих суспільних порядків, переконані правоті своєї справи, сповненої любові до трудового народу.

Метою виховання Іван Франко вважав всебічно розвинену особистотісті, для якої властиві готовність як до розумової, так і до фізичної праці. Він мріяв про той час, «коли наука і праця зіллються для неї єдино».

Завдання і зміст виховання й освіти, на його думку, полягають у тому, щоб через школу забезпечити розумовий, фізичний і мораль розвиток дітей, навчити їх самостійно мислити. А це можливе лин тому разі, якщо навчання проводиться рідною мовою, змалку зрозумілою дитині. Рідна мова сприяє кращому засвоєнню інформації та знання.

На переконання Івана Франка, дитина повинна розвиватися і духовно, й фізично. Він говорив, що дітям треба займатися гімнастикою, ходити в туристичні походи.

м треба розвивати грацію в рухах. Для досягнення успіху в навчально-виховному процесі необхідно поєднує фізичне і трудове виховання, навчання з працею. Прищеплення працелюбності − одне із завдань морального виховання. В статті «Наук; становище щодо працюючих класів», опублікованій у робітничій газеті, Іван Франко намітив завдання і визначив зміст розумового виховання. Розумове виховання, на думку вченого, має бути спрямоване на широке коло знань, це систематичне навчання всіма засобами. У цьому плані першочергового значення набувають математично-природничі науки: «астрономія, біологія, географія, а також логіка, психологія історія − наука про долю народів», мова й література. Завдання розумового виховання − піднесення людини на ту височінь, на якій стоїть наука, вироблення наукового світорозуміння, формування власної думки, світогляду.

У процесі естетичного виховання мають формуватися художні смаки і почуття прекрасного, виявлятися і розвиватися творчі здібності. Роль літератури у естетичному вихованні − першочергова. Вона вчить розрізняти добро і зло, впливає на розум, переконання і почуття. Особлива роль тут поезії, музики.

Іван Франко виступав за свідоме, послідовне й систематичне навчання. Наголошував на необхідності виховання пошани до людини та на вирішальній ролі особистого прикладу вихователя і його переконань.

У педагогічних і публіцистичних працях Іван Франко приділяв велику увагу проблемі вчителя («Наші народні школи і їх потреби», «Емерик Турчинський», «Борис Граб», «Учитель»), Він розповідає про тяжке матеріально-правове становище галицьких учителів, їхню роботу в переповнених класах і непристосованих приміщеннях, необґрунтовані звільнення. З повагою ставиться Іван Франко до народних учителів, які працюють на освітянській ниві за покликанням, високо оцінює їхню роль у культурному розвитку народу. Але трапляються й такі, що хочуть бути вчителем, не маючи нічого спільного з педагогікою. Такий учитель незабаром стає слухняним провідником тих завдань, які ставлять перед ним панівні класи, чиновники і духовенство.

Іван Франко був психологом, у його творах багато цікавих спостережень і зауважень щодо виховання дитини в школі і в сім’ї. Дитяча вдача, зазначав він, вразлива і водночас слабка і незміцніла, потребує великої уваги вчителів і батьків.

На думку Івана Франка, особливо велика роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка-мати» він писав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона повинна створити всі умови, в яких би діти росли здоровими й одержували правильне моральне виховання. Але не можна покладатися тільки на жінок-матерів, чоловіки-батьки теж повинні дбати про дітей у сім’ї: «Між батьками і дітьми мають бути правильні стосунки». Особливо важливий вплив батьків на дітей у ранньому віці, але мало буде користі, якщо дорослі обмежуватимуться тільки спостереженнями, милуванням пустощами дітей. Батьки повинні наполегливо і мудро формувати моральні засади й норми поведінки, розвивати у дітей прагнення до пізнання природи й життя.

Леся Українка (Косач-Квітка Лариса Петрівна (1871—1913) - видатна громадська діячка, талановита поетеса і драматург, прозаїк, перекладач і публіцист, літературний критик, фольклорист. Світогляд Лесі формувався під впливом матері і дядька − Михайла Драгоманова. Вона називала його «духовним дядьком». Свій псевдонім Леся Українка дібрала під впливом псевдоніма Михайла Драгоманова − Українець.

Гуманістичні і демократичні погляди Лесі Українки на національно-патріотичні та інтернаціональні проблеми. В умовах соціального і національного гноблення вона оспівувала красу рідного краю, високі душевні риси співвітчизників, художньо-естетичними засобами обстоювала національну гідність свого народу і його права, зокрема право на національну освіту.

Л Українка чутливо ставилася до всіх суспільно-педагогічних і культурно-освітніх проблем, що хвилювали тогочасну прогресивну громадськість. І хоча вона не залишила розгорнутого систематизованого викладу своїх педагогічних поглядів, однак у багатьох віршованих творах, публіцистичних статтях, у листах, щоденниках зосереджено чимало цінних ідей.

У статті «Голос однієї російської ув’язненої», характеризуючи Російську імперію, вона писала, що ця країна нагадує необмежену розмірами Бастилію для тих, хто любить волю, батьківщину і народ. У ній панують «...голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця». Ці думки породила тодішня дійсність. Так, у 1897 р. серед сільського населення Волинської губернії, де жила Леся Українка, грамотних бу­ло тільки 17,2 %. Початкова освіта перебувала тут у повному занепаді.

У своїй творчості письменниця порушувала важливі соціальні й педагогічні проблеми. У драматичному творі «В катакомбах» йдеться про соціальну нерівність, висловлюється протест проти експлуатації праці дітей; у творах «Адвокат Мартін», «Грішниця» вона критикувала релігію, церкву і спосіб життя представників духівництва.

В журналі «Народ» за 1895 р. Леся Українка опублікувала нарис «Школа», в якому яскраво описала відсталість церковнопарафіяльних шкіл в Україні, показала злиденне життя народних учителів, які залежали від духівництва та багатіїв. Серед учнів є дуже здібні, талановиті, які б могли продовжити навчання, вони − гордість учительки. Але по­пові треба лише, аби було кому «бидло пасти». Вона пише про безпідставні заборони використовувати в церковноприходських школах сучасні прогресивні підручники: «Рідне слово» К. Ушинського, книги для читання Й. Паульсона та ін.

Леся Українка вітала рух протесту учнівської молоді проти ненависної системи муштри, зубріння, проти безправ’я, що панували в середніх школах.

Критикуючи систему виховання і навчання в школах Росії, Леся Українка в той же час підкреслювала, що знання учнів великою мірою залежать від учителя, вихователя. Вона привертала увагу громадськості до долі народних учителів, боролась за поліпшення їхніх суспільних прав і матеріально-побутових умов. Народним учителям вона відводила важливу роль у суспільстві і тому висувала до них високі вимоги. Учитель повинен добре знати свій предмет, орієнтуватися в інших науках, у літературі й мистецтві, вивчати психологію дитини, застосовувати раціональні методи навчання й виховання. «Якщо вчитель... добрий' освічений, то й учні знають те, що потрібно знати...», − зазначала Леся Українка.

Лариса Петрівна і сама виступала у ролі вчительки. До своїх учнів вона ставилася з надзвичайною любов’ю і увагою. Організовуючи для дітей шевченківські вечори, добивалася серйозного ставлення до участі в них, вчила з дітьми вірші, допомагала старшим дітям складати «виступи про життя Шевченка». Людина з добрим, чутливим серцем, непримиренна до зла, розумний і вдумливий наставник, вона зарекомендувала себе справжнім майстром педагогічної справи.

Леся Українка цікавилася навчально-педагогічною літературою, сама створила підручник «Стародавня історія східних народів», уклала збірник «Дитячі ігри», видала пісні та казки Ковельського, Луцького і Новгород-Волинського повітів Волинської губернії (1902), підготувала збірку «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (видана 1917− 1918). Підручник «Стародавня історія східних народів»

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формуванні громадянина-борця. В оповіданні «Помилка» вона пише, що для досягнення цієї мети треба розвивати природні задатки дитини. Надаючи великого виховного і розвивального значення дитячому читанню, висувала високі вимоги до підготовки книг для дітей як з боку літературного змісту, так і з боку поліграфічного оформлення.

Питання 2. Доба української революції 1917 – 1919 рр. і початок національного, культурного й освітнього відродження.

Лютнева революція 1917 року в Росії, ліквідувавши основний оплот національного гноблення - самодержавство, створила сприятливі умови для національного відродження українського народу. Україна ожила. На народних з’їздах, сходах, зібраннях, в інтелігентських, робітничих і селянських колах, у пресі з новою силою зазвучали питання про реформу школи і систему освіти в Україні, про необхідність здійснення обов’язкового, світського, безкоштовного навчання, про організацію початкової, середньої, вищої, загальної і професійної освіти; про дошкільне виховання і позашкільну освіту; про підготовку вчителів для всіх систем освіти; про забезпечення всіх освітніх установ книгами, підручниками, навчальними посібниками; про розвиток науки і мистецтва як важливих чинників розвитку науки і освіти. Але центральне місце в усьому освітньому русі займало питання про рідну національну школу і освіту, про націоналізацію існуючих шкіл, подальшу розбудову всієї освітньої системи на національному ґрунті.

Боротьба за національну школу здійснювалась у надзвичайно складних економічних і соціокультурних умовах. В українського освітнього руху було багато ворогів. Україна за 1917-1920 рр. пережила кілька змін влади, кожна з яких “коли не вносила щось нового, то бодай руйнувала старе в системі і організації народної освіти”.

Для кращого розуміння історії народної освіти і освітнього руху в Україні добу 1917-1920 рр. С.Сірополко поділив на чотири періоди:

перший: час Тимчасового уряду від 8 березня 1917 р. до видання 10 червня того ж року першого Універсалу Української Центральної Ради й утворення Генерального секретаріату освіти;

другий: від першого Універсалу до 30 квітня 1918 р − коли була розігнана Центральна Рада;

третій: час влади Гетьманату від 30 квітня до 15 грудня 1918 року;

четвертий: час влади Директорії, відновлення Української Народної Республіки.

С.Постернак подав детальнішу періодизацію доби 1917 - 1920 рр.:

1 період − час влади в Україні Тимчасового уряду (27 березня - 10 червня 1917 р.) до видання Українською Центральною Радою першого Універсалу;

2 період (з 10 червня до 3 липня 1917 р.) − Україна на шляху до “куцої” автономії, на підставі першого Універсалу УЦР, який, хоч і не скасував влади Тимчасового уряду, але встановлював українську владу − Генеральний секретаріат;

3 період (з 3 липня до 7 листопада 1917р.)- час “куцої” автономії України, визнаної Тимчасовим урядом, між 2-м і 3-м Універсалом;

4 період (7 листопада 1917 р. − 25 січня 1918 р.) − час Української Народної Республіки;

5 період (січень-лютий 1918 р.) − встановлення Радянської влади в Україні;

6 період (березень-квітень 1918 р.) − останні дні Центральної Ради;

7 період − Гетьманату (3О квітня − 15 грудня 1918 р.);

8 період − Директорії (грудень 1918 − січень 1919 р.);

9 період − (лютий-серпень 1919 р.) − встановлення в Україні радянської влади;

10 період − (вересень-грудень 1919 р.).

В подальшому ми дотримуватимемося періодизації С.Постернака, яка дозволяє детальніше аналізувати освітній рух в Україні тієї доби.

В перший період постало завдання: як реалізувати природне право українського народу на волю, свободу, рідну Школу, освіту, пресу.

Про падіння монархії та створення Тимчасового уряду в Києві стало відомо 1 березня 1917 р., а 4 березня проголошено створення Української Центральної Ради, завданням якої було об’єднання всіх українських сил.

З самого початку своєї діяльності Тимчасовий уряд, як і самодержавство, повів рішучу боротьбу проти українського питання. На неодноразові вимоги української сторони визнати автономію України Тимчасовий уряд ігнорував прохання українських делегацій.

Скасування 20 березня всіх станових, релігійних і національних обмежень громадянства, ухвала 28 березня допустити в школах Київського навчального округу навчання українською мовою, при умові забезпечення навчанням учнів неукраїнців російською мовою та призначення 7 квітня 1917 р. професора М.Василенка куратором Київського навчального округу і В.Науменка його помічником, дозвіл на відкриття в Україні 245 початкових та 249 вищих початкових шкіл - ось і всі заходи Тимчасового уряду щодо українства. Тому український народ без допомоги Тимчасового уряду, держави взяв на себе створення й утримання початкових і середніх шкіл, всієї освітньої справи.

На народні кошти під керівництвом окремих прогресивних освітніх діячів “Просвітами”, губернськими і повітовими земствами, міськими думами, іншими громадськими організаціями закладалися нові школи, хати-читальні, школи для дорослих, бібліотеки, розповсюджувалися книги і часописи.

На терені України в перші місяці після революції на чолі всього просвітнього руху стало Товариство шкільної просвіти, яке очолював І.М.Стешенко, і яке згодом переросло в офіційний орган освіти.

Вже на перших установчих зборах Товариства було порушено питання скликання Першого Всеукраїнського учительського з’їзду, який відбувся 5-6 квітня 1917 р. в Києві, вперше висунувши умови українізації школи й організації українського вчительства на здійснення цієї справи. На з’їзді була ухвалена вимога просити Центральну Раду утворити особливий орган − Головну шкільну раду, яка б планомірно, систематично здійснювала українізацію школи й освіти. Перед Центральною Радою, Товариством шкільної освіти стояли складні завдання. До початку нового навчального року треба було підготувати вчителів, надрукувати нові українські підручники, виробити потрібну термінологію і український правопис, здійснити заходи щодо викладання українознавства в середній і вищій школі. З цією метою було створено низку комісій: рідної мови, історична, географічна, математична, природнича, правописна; з допомогою місцевих самоврядувань, організовані сотні літніх учительських курсів.

Лютнева революція 1917 р. сприяла піднесенню громадсько-педагогічного руху і в самій Росії. Російська громадськість активно здійснювала пошук шляхів створення нової демократичної школи, що обумовило об’єднання педагогів-учених і передове учительство.

У квітні 1917 р. відбувся Всеросійський учительський з’їзд, на якому була відновлена діяльність Всеросійської учительської спілки, що була припинила її у 1908 р. На з’їзді виявилися суттєві суперечності в підходах до вирішення проблеми народної освіти між Міністерством освіти і учасниками з’їзду − вчителями і діячами народної освіти. При обговоренні програми діяльності Міністерства освіти, яка була негативно сприйнята делегатами з’їзду, відомий діяч освіти В.І.Чарнолуський виклав вимоги демократичного крила учительства, які були спрямовані на ліквідацію бюрократичної опіки над школою, зміну змісту освіти, поліпшення матеріального становища вчителів, забезпечення умов для педагогічної творчості.

У другий період (10.06 - 3.07.1917 р.) “куцої” автономії України був утворений Генеральний секретаріат, зокрема Генеральний секретаріат освіти.

10 червня на військовому з’їзді було оголошено документ під назвою “Універсал Української Центральної Ради до Українського народу, на Україні і поза Україною сущого”, за яким проголошувалася автономія України (у складі Росії) і Центральна Рада брала на себе певні державні функції.

Членами Генерального секретаріату освіти стали: І.Стешенко − генеральний секретар народної освіти, П.Холодний

- товариш генерального секретаря, Ф.Сушицький - директор департаменту вищої і середньої школи, О.Дорошкевич

- завідувач відділу середньої школи, О.Музиченко - завідувач відділу початкової школи та ін.

Генеральний секретаріат освіти покликаний був зосередити у своїх руках усю справу організації, керівництва і контролю освіти в Україні. Але вже з початку діяльності секретаріат освіти зіткнувся з могутньою опозицією проти української школи з боку росіян, керівництва Київського навчального округу, яке в своїй діяльності орієнтувалося на Тимчасовий уряд. Генеральному секретаріату освіти доводилося опиратися переважно на прогресивно настроєні кола вчительства і громадянства, завдяки яким влітку були організовані вчительські курси українознавства.

29 червня 1917 р. до Києва для переговорів прибула делегація Тимчасового уряду (М.Терещенко, О.Керенський, І.Церетелі), яка відхилила Статут Генерального секрета­ріату.

Домовленості були оформлені Тимчасовим урядом як постанова “Національно-політичне становище України”, а Українською Центральною Радою як II Універсал, датова­ний 3 липня 1917 р.

(4-9 липня) вирішили збройним шляхом захопити владу _в Києві і примусити УЦР проголосити незалежність України Приборкання бунтівників пройшло досить мирно, не отри­мавши підтримки з боку УЦР, визнаючи її, більшість полу- ботківців здалися в полон і пізніше були відправлені на фронт як єдине з’єднання.

Історичне значення II Універсалу полягала в тому, що він у черговий раз виявив негативну позицію російських демократів щодо українського питання, незважаючи на їх попередні заяви, і таким чином, став ще одним кроком до становлення автономії України.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. в результаті більшовицького перевороту Тимчасовий уряд було повалено.

Найважливішими подіями третього періоду (3 липня - 7 листопада 1917 р.) освітнього руху в Україні стали другий Всеукраїнський учительський з’їзд (10-12 серпня), який розглянув план єдиної школи в Україні, вироблений Товариством шкільної освіти. Цей план став основою проекту єдиної школи в Україні, що доопрацьовували комісії під керівництвом П.Холодного; Всеукраїнський учительський професійний з’їзд (13-15 серпня 1917 р.), на якому було вироблено план національної освіти та організації українського вчительства; відкриття 5 жовтня в Києві Українського народного університету у складі трьох факультетів - історико-філологічного, фізико-математичного та правничого, а також підготовчих курсів до університету з загальною кількістю 1400 слухачів. 7 листопада в Києві були відкриті вищі педагогічні курси, що започаткували Педагогічну Академію. Все це також здійснювалося на громадські та приватні кошти. Тимчасовий уряд коштів на утримання шкіл не виділяв, лише 8 серпня затвердив законопроект Міністерства Росії на відкриття двох українських гімназій, створення в Київському університеті кафедр української мови, літератури, історії і права та на видання українських підручників у сумі 25 тис. карбованців. Однак, до осені 1917 р. громадянськими зусиллями в Україні було відкрито 53 українські середні школи, з них на Київщині - 18, Полтавщині - 16, Поділлі - 5, Херсонщині - 5, Катеринославщині - 2, Волині - 2, в Чернігові - 1.

У четвертий період (7.11.1917-25.01.1918) третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку.

28 грудня 1917 р. були ліквідовані навчальні округи, а на їх місці утворені комісаріати з представників усіх націй, запроваджені шкільні ради та встановлювалися посади губернських та районних комісарів у справі народної освіти. Третій Універсал встановлював культурно-національну автономію для національних меншин в Україні. Генеральний секретаріат освіти виробив відповідний проект, згідно з яким кожна нація мала завідувати справами освіти через відповідні національні органи, що підпорядковані Генеральному секретаріату освіти. На місцях подібними об’єднавчими органами мали стати губернські шкільні ради.

9 січня 1918 р. Генеральний секретаріат освіти був реорганізований у Міністерство народної освіти, яке очолив І.М.Стешенко.

Взагалі, період з 7 листопада 1917 р. до 25 січня 1918 р- був багатим на різноманітні освітянські справи. Остаточно був організований Генеральний секретаріат освіти з усіма його органами; розроблені основні законопроекти у справі народної освіти; вироблено план управління справою освіти та ін.

П’ятий період (січень-лютий 1918 р.), за твердженням С.Постернака, з погляду освітнього руху “доводиться викреслити, бо радянська влада не встигла й почати роботу в галузі освіти, як повернулася, спираючись на німців, Центральна Рада”.

У зв’язку з війною Радянської Росії проти України, розвіюванням автономістських ілюзій у лідерів УЦР і для завершення мирних переговорів з країнами Четвертого союзу (Болгарія, Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина) на засіданні Малої Ради, що почалося 22(9) січня 1918 р. і тривало три дні, було прийнято IV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

- шостий періо) почалася реорганізація Міністерства народної освіти, були поставлені питання про загальне навчання, про єдину школу, про розмежування шкіл між на­ціональностями, про автономію шкільних педагогічних рад та інші.

За часів Центральної Ради чимало було зроблено у справі реформування середньої і вищої школи. Зокрема, Міністерство освіти виробило законопроект про педагогічні ради, до складу яких мали входити всі вчителі школи, шкільний лікар, один представник від місцевої національної ради освіти та представники батьківських комітетів. Надсилаючи проект, Міністерство зобов’язувало до кінця

1917-1918 навчального року переобрати всіх директорів та інших осіб, що займали адміністративні посади.

У справі вищої школи Український народний університет було реорганізовано у державний, з чотирма факультетами (історико-філологічний, фізико-математичний, прав­ничий і медичний) і відкрито новий університет у Кам’янець-Подільському з двома факультетами (історико-філологічний, математико-природничий); внести обов’язкове вивчення української мови в усіх вузах України.

Реорганізовані були учительські семінарії та інститути. Термін навчання в учительських семінаріях встановлювався

4 роки, в інститутах - 3 роки. В останні набиралися слухачі з закінченою середньою освітою.

Особливого розвитку за часів Центральної Ради набрав позашкільний просвітній рух. “Просвіти” стали головним осередком просвітнього руху серед дорослих. їх зростання і Діяльність були настільки інтенсивними, що Генеральний секретаріат організував 20 вересня 1917 р. у Києві з’їзд представників “Просвіт”, на якому було накреслено широку програму позашкільної освіти.

Незважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні широкого розмаху набрала видавнича справа. На початку 1918 р. Міністерство освіти виробило план державного видавництва для забезпечення шкіл підручниками на що було асигновано 10 мільйонів карбованців.

Утворений при Генеральному секретаріатові освіти відділ дошкільного виховання, організував інструкторські курси, наради, з’їзди, розробив систему заходів, спрямованих на організацію дошкільного виховання.

Таким чином, за часів Центральної Ради з 4(17) березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. освітній рух в Україні набрав небачених досі розмірів. Це був час плекання надій на ут­вердження української державності, на визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову, школу, пресу. Головне, що було зроблено у справі народної освіти, це закладено основи для української національної школи і системи освіти.

Сьомий період (30.04-15.12.1918) - період Гетьманату був досить суперечливим і неоднозначним у розвитку української національної школи. З одного боку, мало місце значне збільшення початкових і середніх шкіл (на 1 листопада налічувалось 1162 вищих початкових шкіл, з яких 1069 утримувались на державні і 93 на приватні кошти; у 1918-1919 рр. було в початкових школах 46711 комплектів, школою охоплено 67,7% дітей шкільного віку; на 1 січня 1919 р. нараховувалось 1073 середніх навчальних закладів різних типів).

Українізація у вищих початкових школах починалася з першого класу, а в старших класах у залежності від умов.

З українізацією середніх шкіл було гірше, оскільки міністр М.Василенко займав нерішучу позицію в даному питанні.

В період Гетьманату було засновано Національну бібліотеку, Державний драмтеатр і школу для нього, Український Національний хор, Державний симфонічний оркестр, Українську Академію наук; здійснювались важливі заходи, спрямовані на підготовку українського вчительства, видання українських книг, підручників.

Разом з тим, посилювався антидемократичний процес. Більшість проектів і планів попередньої влади були відмінені, питання шкільної реформи відкладені, бюрократичного характеру набула справа управління народною освітою. Припинилося вироблення проекту єдиної школи, професійна освіта залишилася без змін, позашкільна освіта без уваги. Активістів українського освітнього руху переслідували; знову проводилась русифікація українців у всіх сферах суспільного життя. Правове становище учительства ставало таким же тяжким і нестерпним, як і за царату. Тому за часів Директорії українське учительство рішуче виступило Проти Гетьманату.

Восьмий період освітнього руху в Україні - період Директорії - з другої половини грудня 1918 р. до січня включно 1919 р. характеризується рішучим і твердим проведенням національного курсу в освітній справі. 26 грудня 1918 р. в. о. міністра освіти був призначений П. Холодний. Відновилася діяльність колишніх органів управління освітньою справою, розроблялися нові законопроекти, спрямовані на створення національної школи і системи освіти; поновила роботу комісія у справі розробки проекту єдиної школи.

24 лютого 1919 року в Рівному Директорія затвердила законопроект, згідно з яким управління народною освітою мало набути децентралізованого характеру і передано колегіальним органам: місцевому самоврядуванню; комісарам народної освіти; організованому у спілки учительству.

При міністерстві освіти утворювалась Головна шкільна рада, як дочірній орган. Здобутком цього періоду було завершення роботи і видрукування окремою брошурою “Проекту єдиної школи в Україні”. За цим проектом у 1919 р. здійснювалося навчання в школах Поділля.

Директорія надавала уваги проблемам розвитку вищої школи, до осені 1919 р. планувалося відкрити 9 нових інститутів і 20 учительських семінарій, в січні 1919 р. від­булася нарада діячів у галузі позашкільної освіти, а 14-18 січня другий делегатський з’їзд Всеукраїнської спілки, де рішуче було поставлене питання про всенародне позашкільне навчання.

У січні 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову та про обов’язкове введення української мови в діловодстві Української Академії наук.

17 січня 1919 р. міністр освіти І.Огієнко затвердив найголовніші правила українського правопису, які під його керівництвом виробляла протягом тривалого часу спеціальна комісія, до складу якої входили відомі українські вчені: А.Бакалінський, В.Ганцов, М.Грунський, В.Дога, О.Курилко, М.Левицький, А.Лобода, В.Тимченко та інші.

Чимало корисного було зроблено у справі розвитку мистецтва, видавництва книг, підручників тощо.

Однак, як відзначав С.Постернак, “питання про рідну школу і освіту не встигло вилитися за Директорії в якусь певну форму: на Україні була відновлена Радянська влада” і таким чином, розпочався новий, дев’ятий період у розвитку освітнього руху в Україні.

Тривав він з лютого до половини серпня 1919 року. Радянська влада висунула низку різноманітних проектів, планів реформи народної освіти і в першу чергу проект єдиної трудової загальноосвітньої школи.

У березні 1919 р. був утворений Народний комісаріат освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки на основі Конституції, ухваленої 3-м Всеукраїнським з’їздом Рад.

Досить широко реалізувалися принципи децентралізації і демократизації освітньої справи. Кожен відділ був цілком самостійним у своїй діяльності. Велика роль відводилася педагогічним радам шкіл, які були доповнені представниками від учнів. Був розроблений проект самоврядування єдиної трудової школи, на підставі якого трудова школа мала бути трудовою громадою, до складу якої входили б усі учні, вчителі та інші представники школи.

Проект самоврядування послідовно реалізував принцип активності і самодіяльності учнів. Школа, згідно з цим проектом, повинна була бути не тільки підготовкою учнів до життя, а самим життям, що мало виростати з потреб і бажань шкільного колективу. З позицій самоврядування проект був досить вдалим, але в умовах розрухи, голоду, революції і воєн реалізувати його на практиці було майже неможливо. До того ж, у вересні 1919 р. на зміну більшовикам прийшли в Україну денікінці, які відмовили укра­їнській школі в асигнуванні державних коштів, оголосивши освітню справу українського народу справою приватною.

Однак, і денікінці протрималися в Україні лише до середини грудня 1919 р., коли знову була встановлена радянська влада.

Творцем освітньої системи в Радянській Україні став народний комісар освіти Г.Гринько (його система була ухвалена Всеукраїнською нарадою в справі освіти в серпні 1920 р.).

Питання 3. Просвітницька і педагогічна діяльність М.Грушевського та С.Русової.

Михайло Сергійович Грушевський (1866- 1934) - видатний український історик, орга­нізатор української науки, політичний діяч і публіцист. Народився в Холмі в родині педа- гога-славіста зі старого духовного роду на Київщині. Закінчив Тифліську гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира (1890).

З 1894 року М. Грушевський став директором історико-філософської секції, а з 1897 року головою Наукового товариства імені Шевченка (до 1913 року). Розгорнувши досить енергійну діяльність щодо реорганізації НТШ на зразок академій наук, збирання фактів, створення бібліотеки, музею, залучення наукових сил, зокрема І.Франка та інших, М.Грушевський високо підніс Товариство, що за його висловом “створило українську науку в очах і поняттях культурного світу.

З 1898 року став одним з редакторів заснованого ним спільно з І.Франком “Літературно-наукового вісника”, який згуртував навколо себе кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів Української видавничої спілки (1898) і Товариства прихильників української науки літератури (1904), він же організував публічні українські курси у Львові.

Політична діяльність М.Грушевського розпочалася в Галичині (він був одним із засновників Національно-демократичної партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центральній Україні після революції 1905 року.

У березні 1917 року М.Грушевський був обраний головою Української Центральної Ради. З його ім’ям пов’язаний розвиток історичних подій від перших кроків Центральної Ради до IV Універсалу про проголошення самостійності Української Народної Республіки.

24 квітня 1918 року М.Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край його державної Діяльності, далі він продовжував науково-публіцистичну працю.

Історіософічні погляди М.Грушевського складалися під впливом М.Костомарова і М.Драгоманова, а ідеї народництва та федералізму були домінантними в його науковій та громадсько-політичній діяльності. Домінування соціальних інтересів над інтересами державно-національними є характерним для історичної концепції М.Грушевського, споріднюючи її з так званою “народницькою школою” в українській історіографії.

Заслуги М.Грушевського як вченого полягають у тому що він здійснив найголовніше завдання української історіографії - створив синтез українського історичного процесу, був талановитим організатором української національної науки. Він був одним з найвидатніших громадсько-політичних діячів у період визвольних змагань українського народу.

Українська національна школа покликана, за М.Грушевським, не лише готувати всебічно розвинених, високоосвічених, духовно і культурно багатих громадян, здатних примножити матеріальні, культурні цінності свого народу, але й “мусить пильнувати ще й свої спеціальні справи дня - забезпечення свого національного існування, удержання в національній цілісності і єдності своїх частин й переведення їх з становища етнографічної статистики в динаміку національного життя й розвою”. “Це загальне питання дня надзвичайно тісно пов’язане з нашим шкільним питанням”, підкреслював М.Грушевський, відзначаючи, що його розвязання “на пізніше не можна відкладати без небезпеки для нашого національного існування”.

В педагогічних статтях М.Грушевського, надрукованих у часописах “Село”, “Украинская жизнь”, “Украинский вестник”, “Наша школа”, “Літературно-науковий вісник” та інших, ідея народності виховання є провідною і визначальною в поглядах ученого на проблеми розвитку школи і системи освіти в Україні.

Відсутністю національної школи і освіти пояснював він економічний, соціально-політичний, культурний занепад українського народу. “Брак рідної, свійської школи в повнім глибокім значенні сього слова проявляється в такім очевиднім - скажем се сильне слово - культурнім виродженню української народності..., брак національної школи від­бивається надзвичайно некорисно не тільки на національнім, але і на всім культурнім життю суспільності і народу”, - наголошував учений.

Для М.Грушевського національна школа - це школа рідної мови, бо “вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють, і таке правило в шкільній науці, що вчити треба ученика мовою для нього зрозумілою”; “на Україні треба вчити по школах українською мовою”, - вимагав учений. Українців усе ще запитують: “Чи маєте на вашій мові письменство і літературу? Маємо, панове депутати, досить маємо, і не з учорашнього Дня. Триста літ з верхом минуло від того часу, як наші предки, побачивши, як наш нарід пропадає в темноті, без ніколи, без книги, знаходилися просвічати його мовою рідною, зрозумілою, народною”. Маємо на українській мові і святе письмо, і гарні вірші та оповідання, і різноманітні книги, і театральні комедії і вистави і т. ін. А такими іменами, як І.Котляревський, Гулак-Артемовський, Г.Квітка, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кобилянська,

537

Софія Федорівна Ліндфорс (Русова)

(1856-1940) - педагог, письменниця, журналістка, всесвітньо відома громадська діячка, доктор соціології Українського соціологічного інституту та професор педагогіки Українського високого педагогічного інституту імені М.П.Драгоманова в Празі, керівник дошкільної й позашкільної освіти в уряді Української Народної Республіки, голова Центрального бюро Всеукраїнської учительської спілки, голова української філії Міжнародної жіночої організації, організатор першого в Україні дитячого садка.

Народившись і зрісши серед українського народу, вона, не українка за походженням, все своє свідоме життя присвятила служінню цьому народові, досконало вивчила мову, побут, звичаї, культуру, до глибини душі пройнялась його болями і стражданнями, сповна розділила недолю, стала талановитим виразником думок і прагнень пригнічених і знедолених до волі, свободи, щастя і братерства.

С.Русова. народилася 18 лютого 1856 року в селі Олешня колишнього Городнянського повіту (тепер Ріпкинський район) Чернігівської губернії. Початкову освіту здобула вдома. У 1871 році з золотою медаллю закінчила Фундуклеївську гімназію і в тому ж році разом з сестрою організувала один з перших в Україні дитячий садок. Брала участь у Київській Громаді, згодом - в українському земляцтві в Петербурзі, допомагала своєму чоловікові Олександру Русову в підготовці нового празького видання “Кобзаря” Т.Шевченка, вчителювала. Неодноразово за свою просвітницьку діяльність і українські погляди ув’язнювалася, була під постійним наглядом поліції.

С.Русова активно працювала в Харківському товаристві грамотності, Чернігівській, Полтавській, Одеській Громадах.

З 1909 року С.Русова викладач Комерційного інституту та вищих жіночих курсів Фребелівського інституту в Києві.

З 1910 по 1914 роки співредактор першого україномовного педагогічного журналу “Світло”, який залишив по собі помітне місце в розвитку передової педагогічної думки і журналістики, розробці теоретичних основ української національної школи.

З захопленням зустріла С.Русова лютневу революцію 1917 року в Петербурзі, сподіваючись, що й Україні принесе вона волю й національне визволення. На запрошення І.Стешенка очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти Генерального секретаріату освіти, утвореного Центральною Радою УНР; очолювала Центральне бюро Всеукраїнської учительської спілки, ініціатором створення якої вона була ще з 1906 року; брала діяльну участь в організації і проведенні двох Всеукраїнських учительських з’їздів, а також першого Всеукраїнського професійного учительського з’їзду і Наради у справах народної освіти, була активною у дерусифікації і влаштуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників, організаційно методичної діяльності, роботі “Просвіт” та ін.

С.Русова ввійшла в історію педагогічної думки найперше як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Віддаючи належне монтесорівській ідеї про необхідність вільного розвитку дитини, вивчення психофізіологічних особливостей, а також фребелівській ідеї про необхідність гармонійного поєднання природи й людини (дитини), вона вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті (“Дитячий садок на національному ґрунті”. - Світло. - 1910. - листопад. С. 44-54); “Націоналізації дошкільного виховання” (Світло. - 1912. - грудень. - С. 15-26; “Теорія і практика дошкільного виховання”, 1924).

Завдання садка, вважає С.Русова, не лише збудити в дитині її здібності, цікавість, виховати почуття, а й прищепити любов до рідної культури за допомогою дидактичних матеріалів, ігор, забав, праці, культури, притаманній саме українському народові. Діти мають виростати з цієї культури, щоб потім її збагачувати.

С.Русова глибоко усвідомлювала, що без серйозного інтелектуального розвитку нації, без ґрунтовних підвалин у галузі освіти, школи, науки і культури, без розбудови власної національної школи і системи освіти важко претендувати на самовизначеність і визнання українського народу іншими народами світу. Вона є однією з тих, хто своєю подвижницькою працею у сфері народної освіти намагався вивести український народ на широкий шлях просвіти, культури і науки, закласти основи розвитку національної школи і системи освіти, починаючи з дошкільної і закінчуючи вищою та позадипломною освітою.

Одне з центральних місць у багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція національної системи освіти, національної школи та національного дошкільного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми освіти і школи, зокрема: мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання; співвідношення біологічного й соціального в розвитку особистості; взаємозв’язок, взаємодія і взаємообумовленість фізичного й розумового; естетичного й етичного, розумового, морального, фізичного й трудового в процесі виховання; учень, як об’єкт і суб’єкт педагогічного процесу; співвідношення теорії і практики в педагогіці; взаємозв’язок педагогіки із антропологічними науками, її місце й роль у системі наук про людину та цілу низку інших.

Ідея національного виховання, принцип народності виховання, освіти, школи − головні, центральні і визначальні чинники в педагогічній концепції С.Русової. Система освіти, школа, виховання за С.Русовою, повинні будуватися насамперед у відповідності з особливостями і потребами свого народу, з урахуванням, критичним осмисленням і творчим використанням кращого досвіду інших народів, причому не механічного його запозичення й перенесення на український ґрунт, а з урахуванням особливостей і потреб розвитку України і її народу.

Педагогіка як наука про виховання єдина в своїх наукових основах. Немає англійської, бельгійської, французької, німецької чи якоїсь іншої науки педагогіки, але є англійська, бельгійська, французька, німецька, російська, українська та інші системи виховання, як різноманітні приклади, додатки до теоретичних начал науки педагогіки. У Цьому контексті С.Русова, як і К.Ушинський, розглядає педагогіку як мистецтво освіти, навчання й виховання.

Українська національна школа, за С.Русовою, − це школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи й форми, сам дух школи пронизані ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини. Найважливішими принципами української національної школи є принципи гуманізму, природовідповідності, культуровідповідності, демократизму, індивідуалізації і соціалізації навчання й виховання.

У методологічному плані принцип народності виховання виявляється як одна з корінних закономірностей розвитку школи й освіти, а саме: школа, освіта, виховання по­винні будуватися, насамперед, у повній відповідності з особливостями і потребами свого народу, своєї країни.

Вимагаючи створення національної школи і системи освіти С.Русова не відгороджувала українську школу і педагогіку від загальноєвропейської і світової школи і педагогічної думки, навпаки всіляко прагнула науково осмислити реальні шляхи і можливості збагачення їх надбанням кращого світового педагогічного досвіду.

Питання для самостійної роботи:

1. Виходячи із знань основних праць М.Грушевського, назвіть основні його педагогічні погляди. Що їх об’єднує? У чому полягає їх постійна актуальність?

2. Чому С.Русова увійшла до історії як фундатор вітчизняної теорії і методики дошкільного виховання?

Лекція 5. Школа і освіта за часів радянського будівництва. Характеристика педагогічної теорії і практики А.С.Макаренка

Мета вивчення: ознайомитись з станом розвитку освіти і педагогічної думки на Україні в 20-30 рр. ХХ століття; проаналізувати педагогічну систему А.С.Макаренка.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

1. Особливості розвитку школи і педагогіки України у 20-30 роки ХХ століття.

2. Педагогічна діяльність і погляди А.С. Макаренка.

3. Поєднання навчання з продуктивною працею учнів у педагогічній спадщині А.С. Макаренка.

4. Погляди А.С. Макаренка на формування колективу.

5. А.С. Макаренко про сімейне виховання.

Література:

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України: підручник / Л.В.Артемова. – К.: Либідь, 2006. – 424 с.

2. Березівська Л.Д. реформування шкільної освіти в Україні у ХХ столітті: монографія / Л.Д. Березівська. – К.: Вид. Богданова А.М., 2008. – С 163 − 231.

3. Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга І. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / І.В. Зайченко. – К.: Видавничий дім „Слово”, 2010. – С. 628 − 719 с.