1. Алешинцев И.А. История гимназического образования в России (XVIII.− XIX): монография / – СПб.: Изд. Богдановой, 1912. – 346 с.

2. Артемова л.В. Історія педагогіки України: підручник / л.В.Артемова. – к.: Либідь, 2006. – с. 150 − 212.

3. Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга І. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / І.В. Зайченко. – К.: Видавничий дім „Слово”, 2010. – С. 132 − 381.

4. Історія української школи і педагогіки: хрестоматія / упорядник О.О.Любар; за ред. В.Г. Кременя. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. С. 281 − 364.

5. Курило В.С. Образование в Донбассе (ХІХ – начало ХХ вв.): учеб. пособ. [для студ. высш. пед. учб. зав.] / В.С. Курило В.И.Подов. − Луганск: ЛГПУ, 1999. – 114с.

6. Левківський М.В. Історія педагогіки: навч. пос. / [М.В.Левківський, О.М.Микитюк]; за ред. М.В.Левківського. – Х.: Вид. “ОВС”, 2002. – с. 125 − 182.

7. Любар о.О. Історія української школи і педагогіки: навч. Посібник / [Стельмахович м.Г., Федоренко д.Т.]; за ред. О.О.Любар. - к.: т-во “Знання”, коо, 2003. – с. 159 − 277.

8. Лях Г.Р. Лекції з історії педагогіки України (ХІХ – ХХ ст.): / Г.Р.Лях, М.С. Рижкова; за заг. ред. В.І. Сипченка. – Слов’янськ: СДПУ, 2011. – 115 с.

9. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – ХХ ст.): хрестоматія / [Березівська Л.Д., Дічек Н.П., Пироженко Л.В. та ін.]; за ред.. О.В. Сухомлинської. – К.: Вид. “Науковий світ”, 2003. – С. 12 − 122.

10. Медвідь л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навч. Посіб. / л.А. Медвідь – к.: Вікар, 2003. – с. 93 − 219.

11. Сірополко с. Історія освіти в Україні: монографія / с.Сірополко. − к.: Наук. Думка, 2001. – с. 114 − 497.

12. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: у 2-х т. / Г.С. Сковорода – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1 − 532 с., Т. 2 – 576 с.

13. Українська педагогіка в персоналіях. У двох книгах. Книга перша Х – ХХ століття: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / [Антоець Н.Б., Березівська Л.Д., Бндар Л.С. та ін.] під ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Вид. “Либідь”, 2005. – С. 198 − 618.

14. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: в 2 т. / К.Д.Ушинський; за ред.. А.І. Піскунова. − К.: Радянська школа, І986. – Т. 1 − 496с.; Т.2 – 359 с.

15. Фатальчук С.Д. Становлення та розвиток гімназійної освіти Східноукраїнського регіону (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) монографія / С.Д. Фатальчук. – Слов’янськ: Видавець Маторін Б.І. , 2010. – 206 с.

Ключові поняття: міністерство народної освіти Російської Імперії, колегіум, гімназійна освіта, школи-дяківки, принцип народності у вихованні.

Основний зміст

Питання 1. Українське шкільництво в другій половині ХVІІІ ст. (пед. погляди та освітньо-просвітницька діяльність Ф.Прокоповича та Г.Сковороди).

Переважаючі у першій пол. XVIII ст. школи грамоти, полкові та запорізькі давали дітям хліборобського стану лише початкові знання. Проте вони були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Вони також були єдиним джерелом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії /1775р./та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р. в якому "мандри" були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися у парафіяльні.

Особливо варто відзначити діяльність Головної Січової школи /1754-1768/. За місцем і характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

У цій та інших школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З неї виходили також кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.

У 1738 р. в м. Глухові була відкрита школа співаків, в якій готували співаків для Петербурзької придворної капели. Тут навчалося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. Також з ними проводили хорові заняття. Щорічно 10 випускників направлялися до придворного хору, оркестру. Проіснувала співацька школа понад 40 років.

Зазначимо, що на зразок Києво-Могилянської колегії /академії/, були створені: колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися Діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.

Особливо відомим у середині XVIII ст. стає Харківський колегіум. Багато його випускників стали відомими діячами російської та української культури (Каченовський М.Т. - професор і ректор Московського університету; Толмачов Я.В. - професор і ректор Петербурзького педінституту; Базилевич Г.І. - перший російський клініцист).

У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. Станом на 1788 р. навчалося 287 учнів (дітей дворян 120, духовних осіб - 50, міщан і селян -67). У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчається інженерна справа, геодезія тощо. Ведеться загальнокультурна і естетична підготовка/література, музика, живопис, архітектура/.

Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської /граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я/, то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету /математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина/.

Це зумовлювалося потребами розвитку на Україні промисловості і намаганнями дворянства та української старшини дати своїм дітям досконалу й широку освіту. У колегії навчалися представники різних станів, за винятком дітей кріпаків.

За шкільним Статутом 1786р., в Україні почали відкриватися малі (в повітових містах) і головні (в губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) - 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували "дяківські школи". Для покатоличення української людності насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів - василіан, єзуїтів.

У 1789 р. на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання. На Буковині за часів панування Туреччинини шкіл майже не було. На Закарпатті існувало кілька церковно-уніатських шкіл, в яких навчали грамоти. У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в 1766 р. були засновані початкові школи в Мукачеві, пізніше - в Тячеві та Вишкові. Існували також Ужгородська гімназія /1646/, реформаторська колегія /1540/ і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті /1730/. У 80 рр. XVII ст. в Ужгороді було відкрито "нормальну школу", при якій з 1793 р. існувала вчительська семінарія.

Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змадяризування і покатоличення. Наприкінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття була угорська. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчання своїх дітей.

Після першого поділу Польщі /1772/ Австрія захопила Галичину. Спочатку тут було відкрито кілька церковнопарафіяльних шкіл, а з 1783 р. у Львові було за­сновано російську духовну семінарію. Одночасно з цим йшло онімечення шкіл. Відкрита з 1784 р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.

Загарбавши Буковину /1775/, австрійський уряд і на цій території насаджував німецькі школи, забороняючи українські. У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона українського слова. У 1720 р. Петро І своїм указом заборонив друкування українських книжок. Згодом російська мова, за наполяганням царату, стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769 р. Синод наказав вилучити всю літературу, написану українською мовою. За Катерини II для України настали ще тяжчі часи. Українська автономія була знищена, козацтво змінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам французам або німцям.

Підкреслюючи свою позірну турботу про освіту, Катерина II все робила, аби затримати її розвиток. Так, багато мандрівних дяків, за її розпорядженням, направляли на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапили у кріпосну залежність. Посилення кріпосного права призводило не лише до послаблення поширення освіти, а й знищення уже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

Педагогічна діяльність Ф. Прокоповича

Входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави, за наслідками російсько-польської війни 1654-1667рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростає роль Києво-Могилянської колегії, культурно освітнього центру України.

Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф.Прокопович, Г.Кониський та інші у своїх лекціях з філософі; розвінчували католицизм і його носіїв в Україні, орден Єзуїтів та Уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства, бувало, залишалися поза академічними аудиторіями.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.

Народився він у Києві у сім'ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він і виховувався на найкращих зразках класицизму. Але, не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704р. знову приймає православ'я. З 1705р.читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії. логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи відродження та гуманізму на Україні. На своїх лекція Ф.Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму. З 1712р. був ректором колегії, до від'їзду (1715р.) до Петербурга. У Росії став активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718р), архієпископ (1724р), віце-президент (1721р) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.

Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші.

Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

В "Духовному регламенті" (1721р) для Синоду Ф .Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. Його буквар "Перше учення отрокам" витримав 12 видань за перші 5 років.

Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.

Життя та діяльність Г.С.Сковороди

Видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) народився в сім'ї малоземельного козака в с.Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі - дяківці. По закінченні сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської академії. В 1742 р., як вдалого співака, його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській академії переважили, і симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і, особливо, до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлама Лащевського, Георгія Кониського та ін. Отже, до 1750 року юний Сковорода скінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750 р., як церковний служитель, у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору /на чолі з генералом Г.Вишневським/, він відбув до Угорщини. Зазначимо, що Києво-Могилянська академія у ті роки давала ґрунтовні знання. Кращі її професори ознайомлювали студентів з передовими досягненнями світової науки.

Очевидно, саме це спонукало допитливого Г.Сковороду залишити експедицію і таємно пішки мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Природно, майбутній вчений прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах /зокрема, у Галле він вивчав філософію у Вольфа/.

З 1752 р. Сковорода розпочинає педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника "Рассужденіє о поезии й руководство к исскуству" чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, котрий звільняє Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Г.Сковорода працює домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працює у архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергієвській лаврі (Підмосков'я).

З 1759 по 1769 рік Г.Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс "благонравності" Останній курс Г.Сковорода читає принципово по-новому. Для цього він підготував підручник "Начальная дверь ко христианскому добронравию". Природно, ще цей його курс не був підтриманий церковниками і він був звільнений за вільнодумство.

З цього часу Г.Сковорода деякий час працює добровільно з найкращими студентами Харківського колегіуму у поза навчальний час у монастирських садах /на околиці м. Харкова /. Пізніше, майже чверть віку, він мандрує лівобережною Україною, навчаючи при цьому простий український люд.

Першу збірку "Сад божественних пісень" він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для власної творчості Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори - трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник "Басни Харковськія".

Будучи вже немічним, останні роки свого життя Г.С. Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалевського у с. Іванівці. Він, як свідчать матеріали листування з М.Ковалинським, розмірковував над "Біблією". Саме люди, такі як Сковорода, завдяки поміркованому життю, передбачають навіть час відходу у потойбічний світ, Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині /нині с. Сковородинівка Золочівського району /. У наші дні у колишньому маєтку М.Коваллинського знаходиться музей Г.С. Сковороди.

Г.Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Крім знань філософії, іноземних мов, літератури, тодішньої педагогіки, він чудово співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, бандурі, чудово малював. Його багатопланова літературна, філософська, педагогічна спадщина належить до визначних надбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.

Принципи та завдання виховання особистості

Зазначимо, що науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи ХУШ століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у ХУШ ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.

Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли професори Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25-ти років серед простого українського люду.

У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Г.Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав "Біблію" і був набожною людиною, хоча з іронією /іноді й з презирством/ ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та, слідуючи античній філософії про пізнаваність світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він, у той же час, є матеріалістом. Людина, за його переконанням є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмосі".

Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом. Мабуть, чи не найточнішу характеристику цих поглядів вперше дав І.Франко: "Хоч форма суспільно-педагогічної діяльності Сковороди була стара і традиційна, та зміст його науки був новий, а бодай новий серед тодішньої суспільності."

Зазначимо, що проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його притчі "Благодарньш Еродій", вірші "Убогий жайворонок", збірці "Сад божественних песней", байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природо відповідності у вихованні.

Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало, та в силу виховання. За Г.Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г.Сковородою можна вважати той факт, що, коли протягом 1764-1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохголосі кантати самого Г.Сковороди і т. ін.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Я.А.Коменським. Останній, на противагу середньовічній схоластиці, обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Г.Сковорода значно ширше трактує поняття "народності". Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу. У цьому зв'язку мислитель справедливо зазначив. "Правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло невидиме криється в креме­ні". Через сто років великий Ушинський додав: "основи виховання... різні у кожного народу і визначаються його характером".

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо, останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед, природи, готувати Дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.

На відміну від своїх попередників, Г.Сковорода висуває ідею "сродного". тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей - не однакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до їх місткості. Над фонтаном напис: "Нерівна всім рівність". Найменша посудина вміщує менше, але в тому вона рівна найбільшій, що однаково може бути повною. Саме ідея "нерівної всім рівності" і є його основою виховання.

Отже, за Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Оцінюючи принципи гуманізму, народності та природовідповідності Г.С.Сковороди з позицій нашого сьогодення, відзначимо, що вони є визначальними у "Державній національній програмі" Освіта: Україна XXI ст." та інших документах суверенної Української держави і орієнтиром у виховній практиці.

Виходячи з власних принципів, Г.Сковорода у притчі "Благодарний Єродій" писав: "Главизна воспитания єсть: 1/ благо родить; 2/ сохранить младое здравие; 3/ научить благодарности".

У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1/ розумове виховання дітей; 2/ становлення їх як майбутніх трудівників /підготовка до "споріднено" праці/; 3/ моральне виховання.

Розумове виховання дітей

Розумовий розвиток людини, за Г.Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе - щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя.

"Опит єсть отец искусству, веденію і привычке. Отсюда родилися все науки, й книги, й хитрости".

Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Загалом школи, за Г.Сковородою, мають бути доступними для навчання та рідномовними. Крім рідномовності, вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, Музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.

Певний інтерес становлять поради Г.Сковороди щодо роботи над книгою. Читати слід лише хороші книги. "Дотримуватись при читанні системи, кращих авторів читати і перечитувати. Прочитане обдумувати, звертаючи увагу на основну думку. З прочитаного обов'язково робити виписки трьох видів: помітки, короткі виписки, виписки історичні". Важливим прийомом роботи з книгою педагог вважав самостійне здобування знань учнями. Зокрема, у листі до М.Ковалинського він наводить слова римського письменника Плінія-старшого: " Загублений той час який ти не використав на навчання". А в іншому листі йому ж додав :" Знаходь годину і щоденно, немов до вогню, підкидай матеріали, щоб душа живилась", у листах до В.Тамари та ін. учнів він давав чимало оригінальних порад у роботі з книгою.

Основою навчання Г.Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та індивідуальні особливості їх, бо "обучатися к чему не рожден... єсть ложний нещастія путь". Природно, що сприяє цьому доступне викладання, опора на наочність, вміння пов'язувати теорію з життям.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог -просвітитель. Це - уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний її спосіб життя. Оригінальне, дещо по-новому Г.Сковорода вперше використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність, індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.

Г.Сковорода одним з перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню в процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем. Він писав: "Любов же викликається любов'ю, яку породжує ласка і прихильність у поєднанні з чеснотою".

Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель - це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати "сродность" до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Тільки людина, що глибоко засвоїла знання, може, за твердженням Г.Сковороди, виконувати великі почесні завдання педагога. "Довго сам учись, якщо бажаєш навчати інших". Вчитель повинен любити науку, постійно, систематично вивчати її бо "хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись..." і "коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним".

Зазначимо, що й сам Г.Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром, зокрема, бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дієвого переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.

Г.С. Сковорода про трудове та моральне виховання

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до "спорідненої" трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Загалом вчений обстоював традиційні народні засоби трудової підготовки юної особистості. Де є "сродность", там є успіх, там людина любить свою працю, і, навпаки, немає нічого гіршого, як стан людини, яка позбулась або не може знайти собі працю, що відповідає її нахилам. "Сродность",- писав він, "это закон природи". Тому він вбачав першим завданням батьків - рано виявляти нахили та уподобання своїх дітей.

Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю, за Г.Сковородою, лежить моральне самовдосконалення людини. Неробство він вважав найбільшим злом. Тому у байці "Змія і Буфон" підсумовує" Хто труда не докладе, той до добра не прийде". Важливим також є положення Г.Сковороди про корисність і почесність будь-якої потрібної для суспільства праці, професії.

За Г.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу /"кураж"/, а також гуманізм та милосердя.

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Г.Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Г.Сковородою, це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони виходять із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки "звичка не в знаний живет, но в делании". Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою.

Виходячи з цих положень, Г.Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів. "Начало всему й вкус єсть любовь. Как пища, так й наука недействительна от нелюбимаго". Тільки щиро люблячи вихованців, батьки, вихователі зможуть успішно формувати їх як особистості, спонукати і утверджувати в них повагу й любов до людей. Тобто чуйність, гуманність, чесність можуть бути сформованими тільки людиною, котрій самій притаманні ці якості.

Загалом виховання, за Г.Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "венець" щастя, як смисл життя людини. Таке розуміння Г.Сковородою смислу людського життя вперше гідно оцінив І.Франко. Останній, розглядаючи заслуги Г.Сковороди у філософії, літературі, педагогіці, визначав його як постать "вельми помітну в історії українського народу, мабуть чи не найпомітнішу з усіх діячів наших ХУШ віку".

Питання 2. Утворення міністерства народної освіти Росії.

1802 р. заснування МНО. (утворення спец. комісії управління школами)

Територія Росії була умовно розподілена на шість округів. Українські губернії було включено так: Волинська, Київська, Подільська губернії належали до Віленської шкільної округи, а решту губерній було віднесено до Харківської шкільної округи. В кожній шкільній окрузі було призначено відкрити університет, адміністрація якого фактично і повинна була здійснювати контроль за станом справ у шкільництві.

Головне управління школами встановило замість попередніх головних, середніх і малих шкіл: гімназії в кожнім губернськім місті, догляд за ними мав належати університетові; повітові школи в губернських і повітових містах, догляд за ними мав належати директорові гімназії; парафіяльні школи (приходські) по селах, догляд за ними мав належати управителеві повітової школи.

Питання 3. Розвиток вищої освіти (Харківський, Київський, Одеський університети).

Університет у Харкові відкрито 17.01.1805 р. у складі чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного і медичного.

Головний контингент перших студентів був набраний з учнів харківського колегіуму. З 57 прийнятих студентів 33 зараховано на державний кошт.

Після повстання декабристів (14.12.1825р.), яке на думку російського уряду, було наслідком фальшивого напрямку шкільної системи. Відбуваються зміни, які фактично знищують автономію університетів і приводять до жорсткого контролю з боку державних службовців (піклувальників округів, міністра, спеціальних комісій).

В школа відновлюються тілесні покарання, що були відмінені в 1811 р..

21.03 1833р. міністр освіти Уваров проголошує до кураторів шкільних округів особливості реформи, яка повинна базуватися на триєдиній формулі; (православіє, самодержавіє, народність (російська).

У 1845 р. було підвищено плату за навчання, а також необхідності від дітей купців і міщан, при вступі до університету спеціальних посвідок про їх стан.

15 липня 1834 р. в день св. Володимира Великого, було відкрито університет у Києві. Однією з причин такого рішення, стала необхідність прищепити польській молоді дух російського народу (переважна більшість вихованців були польської національності). Придушене російським урядом польське повстання 1830 р. було одним із рушіїв такого рішення.

Спочатку Київський університет мав два факультети – філософічний з двома відділеннями (відділ словесних наук, пізніше історико-філологічний і фізико-математичний) та правничий. Пізнішу у 1841 р. відкрито медичний факультет.

Одеський (Новоросійський ) університет розпочав свою роботу 1 травня 1865 р. Велика заслуга цього в цьому куратора Одеської Шкільної округи Миколи Пирогова.

Університет складався спочатку з трьох факультетів: історико-філологічного, фізично-математичного і правничого, а у 1900 р. відкрито медичний факультет.

Особливе місце займала також гімназія вищих наук ім. кн. Олександра Безбородько в Ніжені. Розпочав роботу цей заклад у 1820 р., як гімназія вищих наук. Курс гімназії був десятирічним. До програми входили такі предмети: Закон Божий, російська мова і література, латинська, грецька, німецька і французька мови, географія, історія, фізико-математичні, політичні, воєнні науки, а також малювання і креслення. Згідно з своїм Статутом вона прирівнювалася до університетів. У 1875/ 1876 рр. на базі цього навчального закладу було створено філологічний інститут.

Перетворення Київської Академії та Харківського і Чернігівського колегіумів у професійні школи духовного відомства.

Київська Академія починаючи з кінця ХУІІІ ст. фактично втратила своє значення, як вищої загальноосвітньої школи перетворившись поступово в станову професійну школу, а саме з 1817 р. її перетворено в духовну семінарію. У 1819 р. вона отримує статус вищої духовної школи з дещо більшими правами. Курс навчання став чотирьохрічним. Вивчали: словесні науки, історичні науки, математичні науки, а також мови: грецьку, латинську, жидівську, німецьку, французьку. На початку ХІХ ст. було включено до курсу навіть початки медичної грамоти.

Харківський і Чернігівський колегіуми спіткала приблизно така сама участь. На початку ХІХ ст. вони ще зберігали статус загальноосвітніх шкіл, але в 1817 р. Були перетворені в духовні семінарії. До перетворення колегій в духовні семінарії латинська мова мала першорядне значення в їх навчальних програмах.

Питання 4. Система середньошкільної освіти (гімназії, прогімназії, реальні училища, духовні семінарії, кадетські корпуси).

Чоловічі гімназії В основі роботи гімназій були покладені також Статути, які регламентували їх роботу. Статути (1903,1928,1964,1971). Тільки дипломи про закінчення гімназій давали право вступу до університетів. На початку їх заснування вони включали 4 класи. До програм гімназій входили: латинська, німецька, французька мови, математика, історія, географія, статистика, технологія, філософія, політична економіка, мистецтво і малювання. Протягом 1805 р. бувші головні школи, Харкова, Чернігова, Полтави, Катеринослава було реорганізовано в гімназії. Згодом гімназії розпочинають роботу в Вінниці, Херсоні. Гімназія, що відкрилася 1805 р. в м. Кремянці згодом стало основою Київського університету.

Не зважаючи на той факт, що гімназії вважалися всестановими навчальними закладами починаючи з 1824 р. доступ до їх лав дітей незаможних станів був обмежений. (за міністра Шишкова було проголошена фактично становість школи, а саме, для кожного суспільного стану призначалася школа, яка б забезпечувала його нагальні потреби в освіті). Парафіяльні школи – переважно для селян, міщан і промисловців нижчого класу; повітові школи – для купецтва, офіцерських дітей і дворянства, гімназії – переважно для дворян.

Згідно Статуту 1828 р. дозволялися тілесні покарання учнів перших трьох класів, але тільки в присутності інспектора і в окремо відведеному місці.

18 лютого 1831 р. було видано наказ про заборону виховання дітей віком від 10 – до 18 років поза межами Росії.

29 січня 1837 р. було заведено п’яти значкову систему оцінювання знань і поведінки учнів.

Навчання чоловіків і жінок проводилося окремо !

Жіноча освіта. Першими школами у нас були “Інститути для шляхетних дівчат”, які 1818 р. розпочали роботу в Харкові, Полтаві. Згодом 1834 р. в Одесі і 1838 р. в Києві. Це були станові навчальні заклади, а кількість вихованок була обмеженою. (вивчалася французька і німецька мови, етикет…).

Починаючи з др. половини ХІХ ст. розпочинають роботу і жіночі гімназії. 1850 р. жіноча гімназія в Києві – ім. Фундуклея. Згодом у 1860 р. у Харкові та Полтаві.

24.05 1870 р. МНО видало Статут жіночих гімназій і прогімназій. Курс дівочих гімназій був восьмирічний: 8 клас мав спеціальне завдання – підготувати домашніх учительок. Програма дівочих гімназій відрізнялася від чоловічих тим, що в їх програмах були відсутні класичні мови, а замість них введено природознавство.

Становлення і поширення початкової освіти.

Парафіяльні школи з однорічним курсом за Статутом 1803 р. повинні були утримуватися коштом місцевих громад або ж землевласників, які хотіли б навчати своїх кріпаків. Такі школи не задовольняли населення і воно як і раніше навчало своїх дітей у дяків (приклад Шевченка Т.Г.).

Повітові школи, що мали трирічний курс, вони отримували з державної казни субсидії на утримання приміщення, платню вчителеві та персоналу. Школа складалася з підготовчого та двох класів. Після закінчення другого класу учні без іспиту могли вступати до гімназії. В школі викладалися: Закон Божій, російська граматика, арифметика, геометрія, технологія, фізика, читання і письмо латинської та німецької мови, малювання та наука про повинності людини і громадянина.

Недостатня кількість вчителів для цих шкіл приводила до того, що в переважній їх кількості були відкриті тільки перший початковий клас. На посади вчителів приймали учнів гімназій, які не закінчили повного курсу навчання (інколи навіть тих ,що за своїми здібностями не могли навчатися у гімназії).

Освітній рух пер. пол. ХІХ ст.

Закріпачення селянства, ліквідація Гетьманщини, Запорізької Січі, знищення демократичних засад українського суспільства, рідної школи завершився шалений наступ російського самодержавства на терені України кінця ХУІІІ поч. ХІХ ст.

Духовному пробудженню українського нар. Сприяло ” Слов’янське товариство Св. Кирила і Мефодія”. Ця таємна політична організація, заснована в грудні 1845 р., складалася з відомих прогресивних діячів України М.Костомарова, М.Гулака, В.Білозерського. Потім Т.Шевченко, О.Маркевича, П.Куліша та ін. (93 особи). “Книга бутя Українського народу” (Закон Божий), “Головні правила товариства”. Крім того було підготовлено звернення до “ До братів країнців” та “ До братів Великоросіян і Поляків”. Закон Божий складався з 63 різних за обсягом статей, що становили морально-філософську концепцію, в центрі якої доля народу.

Питання 5. Педагогічні погляди К.Д.Ушинський (про педагогіку як науку та мистецтво, принцип народності у вихованні, підручники і посібники для школи).

Констянтин Дмитрович Ушинський народився 18 або 19 лютого 1824 р. (за іншими даними, 1823 р.) у с. Богданка Новгород-Сіверщині (за іншими даними, в м. Тулі) в родині дрібномаєткового дворянина ветерана Вітчизняної війни 1812 р. Сім’я не мала великих матеріальних достатків, оскільки Дмитро Ушинський відпустив селян на волю ще до реформи 1861 р. Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка походила з родини відомого українського письменника В. В. Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але його початковою освітою й вихованням опікувалася саме вона. Прищеплену нею любов д_о української мови й культури педагог проніс че­рез усе своє життя. Середню освіту Ушинський здобув у Новгород-Сіверській гімназії, яка, на його думку, була однією з найкращих на той час. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний факультет Московського університету (1840) і закінчив його в 1844 р. з відзнакою. Під час навчання захоплювався лекціями історика Т.М.Грановського та професора-юриста П. Г. Редкіна. Студент Костянтин давав приватні уроки, оскільки на той час батько збіднів і не міг надсилати йому грошей. Юнак багато читав, вивчав сучасну філософію, захоплювався літературою, мистецтвом, прагнув бути в курсі політичних подій у Росії та за кордоном. Збереглися окремі уривки з його щоденника, з яких постає образ людини великого розуму, міцної волі, відданої своїй вітчизні, народові.

Після закінчення університету К. Д. Ушинського призначають виконувачем обов’язків професора в ярославський Демидовський юридичний ліцей на кафедру камеральних (економіко-юридичних) наук. Як викладач він був надзвичайно популярний серед студентів, оскільки його лекції вирізнялися самостійністю мислення, майстерністю викладу.

У 1851 р. К. Д. Ушинський одружився з подругою свого дитинства Надією Семенівною Дорошенко (походила зі славного українського роду Дорошенків, донька українського дворянина), якій належав хутір Богданка Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер Шосткинського району Сумської області). Вони мали п’ятьох дітей.

Костянтин Дмитрович працював з 1854 р. викладачем, а згодом інспектором Гатчинського сирітського інституту. Тут він долучився до практичної педагогічної діяльності й розробки основних проблем педагогічної науки.

Наприкінці 50-х років XIX ст. побачила світ праця М. І. Пирогова «Вопросы жизни», в якій педагог закликав перебудувати справу виховання й освіти. Вона справила велике враження на К. Д. Ушинського. В 1857 р. з’явилася і його перша педагогічна стаття «Про користь педагогічної літератури», де він порушив питання про значення педагогічної літератури в поширенні педагогічної теорії серед учителів.

Це була не лише перша, а й по суті програмна педагогічна праця. Автор підняв у ній такі важливі соціально-педагогічні проблеми, як народність виховання, залежність школи від умов суспільного розвитку, значення громадської ініціативи в розвитку народної освіти й відповідальності педагогічної науки перед суспільством; а також низку теоретичних проблем: наукові основи педагогіки, співвідношення педагогічної теорії і практики, місце й роль виховання в педагогічному процесі, педагогічна майстерність тощо.

Згодом були опубліковані інші праці вченого: «Три елементи школи» (1857), «Про народність у громадському вихованні» (1857), «Про заходи поширення освіти через грамотність» (1857) та ін. Ці статті зробили К.Д.Ушинського відомим і популярним педагогом.

Наприкінці 1859 р. Костянтина Дмитровича призначили інспектором Смольного інституту, заснованого ще за Катерини II. Це був становий зак­ритий жіночий привілейований навчальний заклад, який мав два відділен­ня: для дітей дворян і для дітей міщан. Інститут жив традиціями ще XVIII ст., основна увага приділялася вивченню французької мови, а інші предмети викладалися на дуже низькому рівні. Педагог виступив справжнім Реформатором: знищив поділ на «благородний» і «міщанський» відділи, запровадив семирічний термін навчання, нові навчальні плани, ввів нові предки − природознавство й фізику, відкрив школу грамоти для покоївок, запросив на роботу нових учителів, започаткував викладання предметів рідною мовою тощо

Ще в 1861 р. учений видав свій перший підручник для початком школи «Дитячий світ» у двох частинах. Протягом п’яти років перебування за кордоном він вивчав народну школу, вчительські семінарії, жіночі навчальні заклади. Саме там написав основні педагогічні твори: «Людина як предмет виховання» (перший том вийшов у Петербурзі в 1868 р., другий у1869 р.), «Листи із Швейцарії», загальновідомі підручники «Рідне| слово» (три частини), «Керівництво до викладання за „Рідним словом”», та кілька десятків статей, присвячених проблемам педагогіки і психології. На жаль, у повному обсязі здійснити задум праці «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» К. Д. Ушинському не вдалося. Смерть обірвала життя вченого, коли він розпочав роботу томом − «Педагогічна антропологія».

«Педагогічна антропологія» складається з двох великих частин: «Частина фізіологічна» і «Частина психологічна». В ній педагог обґрунтував предмет педагогіки, її закономірності, принципи. Він також дослідив фізіологічні закони діяльності людського організму і психічні явища, ними зумовлені, з чіткою педагогічною метою − знайти резерви виховання й розширити сферу його впливу. Вчений писав: «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна пізнати її також в усіх відношеннях... Педагогіка перебуває ще не тільки в нас, але й скрізь, у цілковитому дитинстві, і таке дитинство її дуже зрозуміле, тому що багато наук, із законів яких вона має черпати свої самі ще недавно стали справжніми науками й далеко ще не довершеності...». Ця фундаментальна праця стала підсумком попередніх педагогічних шукань ученого й мала велике значення для подальшого розвитку педагогічної науки.

Серед учителів Російської імперії популярність К. Д. Ушинського була великою. Невипадково його називали «учителем учителів». У нього вчилися педагоги українські, російські, інших народів. Педагогічній діяльності він присвятив 15 років (1855 − 1870), з них практичній − сім, теоретичній − вісім.

Квінтесенцією його педагогічної концепції є положення про нерозривний зв’язок філософських поглядів і теоретичних педагогічних положень, виходячи з таких міркувань, учений розробляв дидактичну науку, зробив вагомий внесок у розвиток теорії навчання в загальноосвітній школі, розкрив загальні умови навчання й виховання дітей, був прихильником класно-урочної системи і вважав урок основною ланкою навчально-виховного процесу.

Ушинський уперше теоретично й практично довів ефективність і прогресивність звукового, аналітико-синтетичного методу навчання грамоти; розробив і науково обґрунтував основи початкового навчання та виховання дітей.

Великою заслугою Костянтина Дмитровича є те, що він одним із перших сформулював ідею народності в педагогіці, подав її як основну складову виховної системи. Така ідея базується на переконаності в тому, що кожен лає право на школу рідною мовою, побудовану на народних традиціях. I хоча педагог не заперечував значення історичного досвіду інших проте вимагав, щоб засвоєння його було підпорядковане принципові народності. Це питання він глибоко дослідив у статті «Про народність у громадському вихованні» (1857).

Аналізуючи загальні основи європейського, а також американського виховання, учений дійшов висновку:

• загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці;

• «у кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим»;

• досвід у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх народі, але в тому розумінні, «в якому досвід всесвітньої історії належить усым народам»;

• «науку не треба плутати з вихованням. Вона загальна для всіх народі; але не для всіх народів і не для всіх людей становить мету і результат життя»;

• «громадське виховання тільки тоді буде дійовим, коли його питання стануть громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного»;

• збудження громадської думки у справі виховання − основа його розвитку.

Ідея народності освіти й виховання яскраво висвітлена у статті «Рідне слово» (1861), в якій автор уперше виступив із цілком сформованим філософсько-психологічним поглядом на рідну мову, «що ніколи на в’яне й вічно знову розпускається», є цвітом духовного життя народу. Мова «є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле... Відберіть у народу все − і він все може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину може створити народ, але мови − ніколи: вимерла мова в устах народу − вимер і народ». Особ­ливо негативним явищем є навчання чужою мовою: «... коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому національному її характерові, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б рідна їй мова: ніколи не проникне так глибоко в її дух і тіло, ніколи не пустить такого глибокого, здорового коріння, яке обіцяло б багатий, пишний розвиток». Для дитини рідна мова є «кращим тлумаченням природи й життя, що оточують її».

Рідна мова має бути основним предметом початкового навчання, аби діти навчилися свідомо використовувати її скарби, розвинули в собі дар слова, засвоїли граматичні закони в логічній системі.

Ідея народності, яку розробив К. Д. Ушинський, знайшла відображення й у створених ним підручниках для початкової народної школи «Дитячий світ» і «Рідне слово». Вони побудовані на перлинах народної творчосте зокрема української: казках, піснях, прислів’ях, приказках, загадках.

«Учитель учителів» був прихильником виховного навчання. У статті «Три елементи школи» (1857) він дослідив співвідношення виховання й навчання. Аналізуючи досвід шкіл Великобританії, Німеччини і Франції, Ушинський дійшов висновку, що розрив між вихованням і навчанням призводить до суперечливості педагогічного процесу, позбавляє його цілісності й ефективності

Педагог піднімав у своїх творах різноманітні питання. Зокрема, великого значення надавав природничій освіті дітей. Знання історії, географії батьківщини − «важливі засоби до того, щоб повернути школу до народності». Початкове навчання має бути ближчим до життя, тоді успішно розвиваються розум і свідомість дитини. А от схоластичне навчання не приносить користі; раціональна організація шкільних занять має базуватися на постійній розумовій діяльності учнів. Учений аналізував проблеми наочності викладання, порядку й систематичності знань учнів. Розробив правила побудови уроку: вчитель має залучати до роботи всіх учнів, домагатися від них уважності; вміти урізноманітнювати методи викладання, тримати в полі зору не тільки клас у цілому, а й кожного окремого учня. Критикуючи так звану німецьку рецептурну педагогіку, Ушинський стверджував: учитель повинен знати основи дидактичної і психологічної теорії, але застосування їх залежить від нього самого.

Костянтин Дмитрович обстоював думку про те, що загальна освіта має бути пронизана ідеями гуманності, патріотизму. Виховання дається нелегко, вимагає культури волі й характеру, які великою мірою формуються в процесі навчання. Побудоване винятково на інтересі, воно не сприяє виробленні цих рис.

Праця є важливим чинником морального виховання, тому необхідно прищеплювати любов і серйозне ставлення до неї. У статті «Праця в її психічному і виховному значенні» (1860) вперше порушується й усебічно обґрунтовується одна з провідних ідей К. Д. Ушинського − про працю як про активний фактор, основний засіб виховання. Ця думка не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Цінними є думки вченого про роль і статус учителя в суспільстві, його професійну майстерність. Вплив його на учнів сильніший від підручників,моральних сентенцій, системи покарань і нагород. Педагогічна професія вимагає тривалої спеціальної та практичної підготовки. Ушинський розробив проект організації в Росії вчительських семінарій, склав програми з педагогіки для спеціальних класів жіночих навчальних закладів.

Питання для самостійної роботи:

1. Проаналізувати спільні та відмінні ознаки шкільництва на Лівобережній та Правобережній Україні.

2. Розкрийте принципи виховання особистості за Г.С. Сковородою.

3. Проаналізувати педагогічні погляди О.В. Духновича та розкрити його внесок в теорію і практику початкового навчання.

4. Скласти кросворд на тему «Педагогічна спадщина К.Д. Ушинського».

Лекція 5. Боротьба за українську національну школу (кінець 19 - початок 20 ст.). Становлення освіти в Українській Народній республіці.

Мета вивчення: ознайомитись з станом шкільництва в Україні кінця 19 – початку 20 ст.; проаналізувати діяльність українських педагогів-демократів у галузі освіти і виховання з урахуванням соціокультурних та політичних умов розвитку України зазначеного періоду.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання:

План лекції (навчальні питання):

1. Ідея української національної школи у працях прогресивних українських педагогів другої половини ХІХ − початку ХХ ст.

2. Доба української революції 1917 – 1919 рр. і початок національного, культурного й освітнього відродження.

3. Просвітницька і педагогічна діяльність М.Грушевського та С.Русової

Література: