Основний зміст

Питання 1. Иоган-Генріх Песталацці (1746-1827) народився в Цюріху (Швейцарія) в 1746 році. Цого батько, лікар, помер рано. Маленького Йоганна виховувала мати, дочка сільського лікаря, і віддана служанка Барбара Шмідт. Після смерті батька сім'я переживала великі труднощі. Освіту Й.Песталоцці одержав спочатку в початковій німецькій школі, а потім в середній латинській школі. Після закінчення середньої школи вступив до Цюріхської вищої школи − Каролінгського колегіуму, де закінчив два молодші курси: філологічний і філософський. Будучи студентом. Й.Песталоцщ перебував під впливом творів Ж.-Ж.Руссо "Еміль про виховання'', "Суспільний договір" та ін.

На формування світогляду молодого Й.Песталоцці мали вплив також викладачі колегіуму - прихильники теорії природного права Д.Локка. Й.Песталоцці брав активну участь у роботі "Гельветичного товариства кушнірів (шкіряників)", на зборах якого розглядались питання історії, політики, моралі виховання в дусі вчення Ж.-Ж.Руссо. Товариство видавало журнал "Нагадувач", на сторінках якого Й.Песталоцці публікував свої статті. За участь у роботі цього товариства та протест проти спалення твору Ж.-Ж.Руссо "Еміль" Й.Песталоцці був заарештований. У 1769 році Й.Песталоці придбав недалеко від Цюріха невелику садибу, Нейгоф, де в 1774 році відкрив школу інтернатного типу для дітей селян , де поєднував навчання з продуктивною працею, причому інтернат повинен був утримуватись на ті засоби, що заробляли самі діти. Проте утримувати подібний притулок за рахунок дитячої праці було утопією, і Й.Песталоцці змушений був у 1780 році його закрити. Вісімнадцять наступних років він присвятив літературній роботі.

Серед інших творів він закінчив і видав педагогічний роман "Лінгард і Гертруда" (1781), який мав великий успіх, бо в ньому автор прагнув вирішити важливу проблему, що хвилювала дрібнобуржуазну інтелігенцію того часу : як допомогти обездоленому селянству. Молода французька республіка нагородила Й.Песталоцці за цей роман і видатну діяльність званням ''громадянина Французької республіки". В 1799 році в м.Станці Й.Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт 5-10 років на 80 дітей, в приміщені колишнього монастиря.

Проте діяльність в м.Станці Й.Песталоцці тривала лише кілька місяців. В зв'язку з військовими подіями приміщення було віддане під лазарет. У 1799 - 1804 р.р. керував Бургдорфським. а в 1804 - 1825 р.р. Івердонським педагогічними інститутами, продовжує досліди спрощеного навчання розпочаті ще в м.Станці, поставивши завдання встановити такі методи, при допомозі яких кожна мати могла б легко навчити своїх дітей.

На початку XIX ст. виходять в світ твори Й.Песталоцці "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Книга для матерів", "Азбука спостереження'' та ін. Й.Песталоцці налагоджує роботу свого інституту, створює великий навчальний заклад, де навчалась молодь багатьох європейських країн. Досвід цих інститутів вивчався видатними педагогами, філософами Європи. При Івердонському інституті працював постійний педагогічний семінар, де щороку 30 - 40 чоловік діставали теоретичну і практичну підготовку для педагогічної діяльності.

У 1825 році цей інститут було закрито, і Й.Песталоцці повернувся в Нейгоф. Помер у 1827 р. В останній своїй праці "Лебедина пісня" він писав: "Умерти не страшно. Я помру, бо я стомився і хочу, нарешті, знайти спокій. Але жити, пожертвувавши всім, нічого не досягти і побачити все розбитим і так піти в могилу - це жахливо". Все своє життя Й.Песталоцці провів в Швейцарії, економічно відсталій селянській кращі. За своїми філософськими поглядами Й.Песталоцці еклектик, що поєднував у своєму світогляді вчення Канта та інших німецьких філософів того часу, а також і Руссо. Й.Песталоцці любив свій народ. Довге . сповнене злиднів, нестатків і творчих шукань життя його було цілком віддане поліпшенню життя селян Швейцарії і великій справі народної освіти.

Питання 1.1. Розробка принципу природовідповідності навчання, та виховання.

Основна мета виховання, за Й.Песталоцці, − розвиток природних здібностей людини, що закладені в ній. постійне їх удосконалення. Він проповідує "гармонійний розвиток сил і здібностей людини", всі хороші задатки людини повинні бути максимально розвинуті. Він порівнює мистецтво вихователя з мистецтвом садівника.

Організм і сили йому дані, потрібно вміти лише розвивати, зміцнювати, спрямовувати їх, не допускати шкідливих зовнішніх впливів, які можуть порушити природник хід розвитку. А для цього слід володіти законами розвитку фізичної і духовної природи дитини.

Центром виховання є формування людини, її морального обличчя, дійової любові до людей. Якраз це повинно вести людину вперед. Й.Песталоцці намагався розробити проблему взаємозв'язку сім'ї і ніколи. В романі "Лінгард і Гертруда"він показав, як можна поліпшити життя селян через організацію виховання дітей в сім'ї і школі.

Короткий зміст роману.

В селі Бонналі живе робітник-каменяр Лінгард з дружиною Гертрудою в них семеро дітей, умови життя важкі. Поміщик Арнер живе в місті, а його маєтком в селі керує багач Гуммель, який розбещує селян пияцтвом. Гертруда разом з іншими селянами звертається до Арнера, розповідає йому про утиски яких вони зазнають з боку Гуммеля. Арнер йде назустріч селянам, переїздить у село, проганяє старосту, запроваджує селянське самоврядування, відкриває школу і лікарню. Й.Песталоцці спочатку віддав перевагу сімейному вихованню. Ідеалізуючи селянську сім'ю та відносини між її членами, він вважав, що в цій сім'ї роль матері, як виховательки дуже велика.

Суспільне виховання повинно йти за сімейними, бо сімейне життя повинно бути визнане єдиною вищою основою виховання. Й.Песталоці ставить перед собою завдання реорганізувати народну школу, розробивши для неї нові методи викладання, що базуються на законах розвитку людського розуму. Дитина в школі, на думку Й.Песталоцці. повинна почувати себе природно і вільно. У таких природних умовах зародки, закладені в ній від народження при вільному керівництві вчителя, що застосовує систему різних вправ, дістають чудові мови для розвитку, який слід прискорювати, адже це і є завдання школи і вчителів.

На думку Й.Песталоцці. потрібно створювати умови для задоволення природного прагнення дитини до руху. Виконання найпростіших рухів, участь в іграх, особливо в походах, екскурсіях − ось той комплекс, що готує грунт для нормального фізичного розвитку дитячого організму.

Питання 1.2. Поєднання навчання з продуктивною працею учнів.

Й.Песталоцці висунув проблему поєднання продуктивної праці з навчанням і розглядав трудове виховання в зв'язку з моральним. В романі "Лінград і Гертруда" під час роботи дітей (прядіння) Гертруда вчила їх читати, рахувати. В школі, організованій для селянських дітей поміщиком, вони цілі дні проводять за роботою на прядильних і ткацьких верстатах. На пришкільній ділянці діти вирощували городні рослини. Одним словом, діти спочатку працюють, а потім учаться. Це необхідно, щоб самоокупити школу. Тоді їй не потрібна допомога держави, а до державної школи Й.Песталоцці ставився негативно.

Таким чином, в процесі праці діти одночасно навчаються грамоті, рахунку. Це лише формально-механічне, а не органічне поєднання навчання з продуктивною працею. Й.Песталоцці прагнув під час роботи "зігрівати серця і розвивати розум дітей", бо мета, яку собі він поставив - виховання людини, а не "землеробство, домашнє господарство, що є лише засобами".

На думку Й.Г.Песталоццці, в основі всякого знання лежать його елементи. Важливо відібрати найпростіші, з яких може почати навчання своїх дітей кожна мати-селянка. В результаті тривалого вивчення він прийшов до визначення основних елементів навчання, що були покладені в основу всієї системи дидактичних принципів і змісту навчання в школі. В навчанні форм відповідає вимірювання, числу - рахунок, слову − мова. Таким чином, елементарне навчання зводиться до уміння вимірювати, рахувати, говорити, що збуджує здатність дитини мислити, дає поштовх до розвитку його здібностей. Й.Г.Песталоцці різко розмежовує розвиток мислення і нагромадження знань, віддаючи перевагу першому. Вчення про рольспостереження трьох елементів у процесі навчання визначило і його характер дидактичних поглядів. Головним принципом навчання він вважав наочність як "абсолютну основу всякого пізнання". Чим більшою кількістю чуттів пізнає учень суть будь-якого предмета, тим краще він з ним ознайомиться.

Й.Песталоцці вимагав вчити дітей, систематично, послідовно, доступно і добиватись міцних знань. Учителям і батькам слід знати вікові і психологічні особливості дітей, бо вони вже змалку потребують керівництва на основі знань психології.

Питання 1.3. Теорія елементарної освіти Й.Г.Песталоцці.

Й.Песталоцці багато працював у галузі методики початкового навчання, зокрема розробив методику рідної мови, арифметики в географії. Він старався підняти значення викладання рідної мови в школі, турбувався про збагачення словникового запасу дітей, використовував звуковий метод навчання. При розробленні методики викладання арифметики основою навчання він бере одиницю і використовуючи просту наочність (палички, горошинки та ін.), вивчає з дітьми дії з одиницями, потім переходить до складнішого рахунку. Й.Песталоцці запропонував посібник з арифметики - "арифметичний ящик" для навчання дітей рахунку і виміру.

Й.Песталоцці був видатним теоретиком і практиком демократичної педагогіки дрібної буржуазії. Він створив теорію елементарної освіти, яка широко використовувалась в ХІХ ст. в народних школах, зосередив увагу на проблемах початкового навчання і виховання. Він був добрим трудівником на ниві народної освіти, прикладом величезної енергії, наполегливості, любові до дітей і всіх людей. "Все для інших, нічого для себе" — слова написані на пам'ятнику Й.Песталоцці є найкращою характеристикою його діяльності.

Питання 2. Педагогічна теорія Й.Ф.Гербарта

Йоган Фргдргх Гербарт (1776-1841) - видатний німецький педагог-теоретик XIX ст. Народився в Ольденбурзі в сім’ї чиновника-юриста. Освіту здобув у латинській школі та Ієнському університеті.

Після закнчення університету протягом 1797-1800 рр. працював домашнім вихователем у сім’ї швейцарського аристократа.

3 1802 року працював доцентом філософії і педагогіки, а з 1805 року і професором Геттінгенського унгверситету. З 1809 року − професор Кенінгсбергського університету, де читав лекції з психології і педагогіки, відкрив педагоічну семінарію і дослідну школу, в якій сам викладав математику. У 1833-1841 рр. він знову професор Геттінгенського ушверситету. Автор численних творів.

Найважливіші праці: “Головні пункти метафізики” (1806 р.), “Загальна педагогіка, що випливае з мети виховання” (1806 р.), “Підручник психології (1816 р.), “Психологія як наука, що заснована на досліді, метафізики й математики” (1824-1825 р.), “Загальна метафізика з принципами філософського вчення про природу” (1828-1829 р.), “Нарис лекцій з педагогіки” (1835 р.) та ін.

Питання 2.1. Проблеми виховуючого навчання

Мета виховання, за Й.Гербартом, - гармонія волі з етичними ідеями і вироблення багатостороннього інтересу. Найважливіші шляхи досягнення цієї мети:

а) управління дітьми (пригнічення “дикої жвавості” дитини);

б) виховуюче навчання;

в) моральне виховання.

Джерело морального характеру і світогляду особистості Й.Гербарт вбачав в уявленнях, оскільки їх асоціативна взаемодгя, ясність і сила слугують основою і початком всієї психічної діяльності людини, у тому числі мислення, волі й емоцій. Звідси випливав висновок про те, що навчання і, як його наслідок, розумовий розвиток е найголовнішим засобом формування характеру особистості, її виховання взагалі.

Можна стверджувати, що саме Йоган Гербарт увгв у педагоіку поняття “виховуюче навчання”, немовби підводячи підсумок тривалого пошуку педагопчної думки. Ці його ідеї про виховуюче навчання були підтримані видатними педагогами того часу – А. Дістервегом, К. Ушинським.

Одним із центральних завдань дидактики Й.Гербарта є питания про роль інтересу в процесі навчання, яке висувалося ще ранние Я.А.Коменським, Д.Локком, Ж.-Ж.Руссо, які вбачали в інтересі необхідну умову навчання. Йоган Гербарт спробував розкрити сутність інтересу на основі аналізу його природи, а також тих дидактичних функщй, які він виконуе, і запропонував класифікацію інтересів відповідно до характеру тзнавальної діяльності. Він показав, що в інтересі концентруеться діяльнісне начало, внутріня активність, завдяки чому в інтересі виявляються пізнавальна потреба, зосередженість і вольова, цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на засвоення нового.

Аналізуючи умови, що сприяють пробудженню інтересу у дітей до шкільних занять, Й.Гербарт вказував на необхідність систематичного логічного викладу матеріалу учителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, одноманітним, надто спрощеним, оскільки це знижуе інтерес учніві і розсіює їхню увагу. Низку цінних порад висловив Й.Гербарт і щодо методики заучування дітьми матеріалу напам’ять з урахуванням різноманітних типів пам’яті.

За змістом інтереси Й.Гербарт поділив на дві групи, що містять шість їх різновидностей:

- емпіричний − до навколишнього світу;

- спекулятивний (умоглядний) - до причин речей і явищ;

- естетичний − до прекрасного;

- симпатичний − до близьких;

- соціальний − до всіх людей;

- релігійний.

Перша група охоплюе інтереси, спрямовані на зовнішню природу, пізнання якої здійснюється дослідним шляхом. Різновидами пізнавально-дослідних інтересів є перші три − емпіричний, спекулятивний та естетичний. У сукупності духовна спрямованість інтересів цієї групи передбачала “пізнання різноманітного”, його закономірностей і його “естетичних співвідношень”. До другої групи входять інтереси, зорієнтовані на участь і емоційне ставлення до людини, залученої до соцууму − симпатичний, соціальний, релігійний. Сукупний духовний потенціал інтерейв цієї групи повинен би скласти основу емоційного інтересу до людства, до сусшльства і “відношенню обох до вищої істоти”.

Розвиток багатостороннього інтересу у процесі виховуючого навчання повинен, за Й.Гербартом, сприяти досягненню можливих завдань виховання шляхом розвитку інтелектуальних і духовних сил вихованця. Поряд з навчанням, формуванню моральності повинно було слугувати також власне виховання. На відміну від навчання, виховання у власному розумінні цього поняття визначається ним як відношення або взаємодія вихователя і вихованця для безпосереднього впливу на душу з метою освічення її. Виховання повинно бути спрямоване на реалізацію необхідних завдань зтим, щоб безпосередньо спрямовувати почуття, бажання, волю і дії дітей.

Вважаючи за найголовніше розвиток формального мислення учнів, Й.Гербарт відводив головне місце в навчальному плані стародавнім мовам і математиці, які набито найкраще дисциплінують розум учня. Меншу роль вхдводив він предметам природничого циклу.

Й.Гербарт вважав, що дитина у своему розвитку проходить шлях, пройдений людством. Звідси він робив висновок, що дитині ближче і зрозуміліше життя стародавніх народів,ніж сучасників. У цьому зв’язку вчений вказував на необхідністьь до 14 років вивчати переважно мови, літературу та історію античного світу, а також математику і географію.

Питання 2.2. Проблеми морального виховання.

Моральне виховання, за Й.Гербартом, будуеться на п’яти моральних ідеях, які нібито вичерпують всю етику.

Це:

− ідея внутрішньої свободи, яка робить людину цільною, душевно врівноваженою;

− ідея досконалості, яка поєднує в собі силу й енергію волі і забезпечує “внутрішню гармонію”;

− ідея приязні, суть якої полягає в узгодженні волі однієї людини з волею інших людей;

• ідея права, що використовується у випадках конфлікту двох або кількох воль;

• ідея справедливості, яка слугує керівним началом при вирішенні питання про нагородження того, хто відзначився перед суспільством, або про покарання того, хто порушив його закони.

Правильно вихована людина, що усвідомила ці ідеї, які є, за Й.Гербартом, незмінною основою загальної моралі, не вступатиме в конфлікт з навколишнім існуючим середовищем і не намагатиметься змінити існуючі соціальні порядки, що є, безперечно, вигідним правлячим колам даного суспільства.

Найважливішими засобами морального виховання Й.Гербарт вважав схвалення й осуд, суворий розпорядок дня, відволікання уваги дітей від усього того, що могло б подіяти на них негативно збуджуюче, дотримання раз і на завжди встановлених правил поведінки.

Важливу роль у моральному вихованні відводив релігії. Вона, за Й.Гербартом, повинна вселяти людині почуття покори і залежності від “вищих сил”.

З моральним вихованням тісно пов’язане управління, завдання якого полягає у зовнішньому дисциплінуванні учня, у привчанні його до порядку.

Найважливішими засобами управління, за Й.Гербартом, є нагляд, наказ і заборона, погроза, різноманітні кари, у тому числі й тілесні, а також уміння залучити дитину до якоїсь корисної справи. Допоміжну роль вчений-педагог

відводив в управлінні дітьми авторитету і любові вихователя, причому авторитет повинен належати батьку, а любов − матері.

Центральним у вихованні, на думку Й.Гербарта, є формування характеру. Розглядаючи характер як виявлення волі, він пояснював цим спонукання до дії, що здійснюється у зв’язку з прийнятим рішенням. Виховання повинно створити необхідні передумови для становлення моральності характеру, який згодом виявляється у “моральній рішучості”, стійкій моральній діяльності.

Дітям притаманна слабкість волі. Тому зміцнення волі дитини − предмет постійної турботи вихователя. Розв’язуючи це завдання, Й.Гербарт трактував характер як психологічний феномен і виділяв у ньому два аспекти: об’єктивний і суб’єктивний. До об’єктивного аспекту характеру він відносив темперамент, нахили, бажання, звички, аспекти, що формують початкову волю і певні риси характеру; суб’єктивний аспект характеру становить собою результати самоспостереження і самоаналізу, інакше кажучи, рефлексії моральності у широкому розумінні.

Найважливішими засобами морального виховання Й.Гербарт вважав схвалення й осуд, суворий розпорядок дня, відволікання уваги дітей від усього того, що могло б подіяти на них негативно збуджуюче, дотримання раз і на завжди встановлених правил поведінки.

Важливу роль у моральному вихованні відводив релігії. Вона, за Й.Гербартом, повинна вселяти людині почуття покори і залежності від “вищих сил”.

З моральним вихованням тісно пов’язане управління, завдання якого полягає у зовнішньому дисциплінуванні учня, у привчанні його до порядку.

Найважливішими засобами управління, за Й.Гербартом, є нагляд, наказ і заборона, погроза, різноманітні кари, у тому числі й тілесні, а також уміння залучити дитину до якоїсь корисної справи. Допоміжну роль вчений-педагог

дисгармонію, створювати конфлікт з самим собою, оскільки він сам себе повинен виховувати − такий шлях руху до “морально виваженого” характеру.

Аналіз Й.Гербартом структури характеру людини як психологічного феномену дозволив йому теоретично осмислити перспективи саморуху, самодіяльності, самовиховання і самовизначення особистості у процесі навчання як шлях її сходження ступенями моральності. Послідовність загального ходу морального виховання, накреслена Й.Гербартом, була обумовлена його розумінням самого характеру моральності.

Йоган Гербарт у моральному розвитку дитини, як і в розвитку її інтересу, виділив чотири ступені:

Перший − “пам’ять волі” − пов’язувався ним з необхідністю вироблення твердого характеру по відношенню до зовнішніх умов.

Другий − “вибір” − передбачав осмислення суб’єктом позитивних і негативних чинників, до чого він прагне, врахування умов, необхідних для досягнення бажаного.

Третій − “принцип” − пов’язаний з діяльністю інтелекту, що обумовлює формування самосвідомості, вироблення принципів, що є основою мотивів поведінки, усіх вчинків і дій.

На четвертому ступені морального розвитку вихованця, за термінологією Й.Гербарта, − “боротьба” − формується моральна свідомість, що виявляється у прийнятті тих чи тих рішень, самопримусі і самовладанні.

Моральний розвиток, за його переконанням, повинен врешті вести до свободи, до вільного розвитку вихованця у напрямі до доброчинників. У зв’язку з цим можна з упевненістю стверджувати, що Й.Гербарт не уявляв виховання без гуманного ставлення вихователя до вихованців, оскільки вчений вважав, що вихователі повинні співпереживати зі своїми вихованцями і приєднуватися до них з певним тактом.

Питання 2.3. Значення педагогічної теорії Й.Ф.Гербарта

Таким чином, можна стверджувати, що Й.Гербарт першим з педагогів здійснив спробу філософсько-психологічного обґрунтування мети і засобів виховання, у результаті чого педагогіка набула систематично розвиненого і, разом з тим, строго диференційованого цілого. У науково-теоретичному обґрунтуванні і логічно витриманому викладі і полягає найважливіша його заслуга в історії педагогічної думки. Тому можна стверджувати, що з іменем Й.Гербарта пов’язана перша спроба створення наукової системи знань про виховання й освіту, уявлення про педагогіку як самостійну науку.

Йоган Гербарт був одним з перших у галузі приведення навчання у відповідність з законами мислення. Розробка психологічних засад навчання дозволила йому здійснити подальший крок у розвитку дидактики. У конкретно-дидактичному плані його ідеї на відміну від дидактичних ідей Й.Г.Песталоцці та Ф.-А.-В.Дістервега спрямовані переважно до середньої освіти, що потрібно мати на увазі.

Педагогічні ідеї Й.Гербарта й особливо його теоретичне обґрунтування педагогіки, ідеї виховуючого навчання і багатостороннього інтересу, розробка методів викладання, що передбачала врахування виховних можливостей окремих навчальних предметів, ідея про розвиток моральності в єдності моральних дій з усвідомленням справили великий вплив на наступний розвиток світової теорії і практики виховання.

Однак, педагогіка Й.Гербарта мала і консервативний характер, обумовлений як метафізичним ідеалізмом філософських поглядів, так і його консервативними політичними переконаннями. Вчення Й.Гербарта про пригнічення “злої волі” дитини, система покарань, стеження за учнем, введення кондуїту і карцеру, сувора регламентація навчального процесу з поділом його на чотири формальні ступені, надання великого значення релігії у справі виховання.

Окрелені положення були сприйняті урядовими реакціями багатьох країн, у тому числі й Російської імперії. Консервативні риси гербартіанської педагогіки, особливо детально розроблена Й.Гербартом система покарань широко використовувалася в німецьких і російських гімназіях, французьких ліцеях, середніх навчальних закладах інших країн. Відомий своєю жорстокістю реакціонер Аракчеєв, розробляючи положення про школи у військових поселеннях, вивчав і широко застосовував рекомендовану Й.Гербартом систему кар дітей. Консервативних рис гербартіанської педагогіки не вдалося уникнути і радянській педагогіці.

Питання 3. Життя, педагогічна діяльність і світогляд А.Г.Дістервега.

Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістгрвег (1790-1866) народився в місті Зігені (Німеччина) в сім'ї чиновника-юриста він був сьомим із десяти дітей. Вчився в середній латинській школі, де панував дух муштри і зубрячки. У 1808 році вступив до Герборнського університету, потім вчився в Тюбінгенському університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора філософських наук.

В студентські роки захоплювався не лише філософією, а й історією, математикою. Закінчивши університет, працював викладачем фізики і математики в середніх школах Вармса, потім Франкфурта-на-Майні і нарешті Ельберфельда. В 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи А.Дістервега. Він викладає там математику, педагогіку, німецьку мову, працює вчителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створює курси для удосконалення учителів і видає цікавий журнал "Рейнські листки для виховання і навчання". А.Дістервег редагував його сорок років і помістив в ньому понад 400 статей.

З 1832 році він керував Берлінською учительською семінарією, яку перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20 підручників для народної школи і кілька методичних керівництв.

В 1835 році вийшла його двотомна праця "Керівництво до освіти німецьких учителів" (1 том був присвячений загальним питанням дидактики, 2 − містив методики викладання окремих предметів). Книга набула широкої популярності. В 1832 − 1841 р.р., він створив у Берліні 4 учительських товариства, а в 1848 році був обраний головою "Загальної німецької вчительської спілки". Того ж року разом з прогресивними депутатами прусських національних зборів підписав "Записку 23", в якій засуджував конфесійні школи і ставив вимоги створення єдиної школи для всіх дітей націй. В 1847 році А.Дістервег був усунутий з посади директора семінарії за таке вільнодумство, а в 1850р. звільнений у відставку, але він не припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видав журнал "Педагогічний щорічник".

В 1854 році були видані реакційні "Регулятиви про викладання в учительській семінарії і в початковій школі", які відкинули школу далеко назад. А.Дістервег вів боротьбу проти них в пресі, в палаті депутатів, куди був вибраний учительством в 1858 році.

Боротьба А.Дістервега проти "Ретулятивів" мала великий вплив на учительство і громадську думку. А.Дістервег продовжував свою діяльність до кінця свого життя, він помер в 1866 році.

Під впливом Лессінга, Шиллера, Г.Гете та ін., склався гуманістичний світогляд А.Дістервега. На його філософських і етичних поглядах позначився вплив і Канта. Як педагог і громадський діяч, він перебував під великим впливом педагога-гуманіста і демократа Й.Г.Песталоцці. ідеї якого він пропагував все життя.

Будучи незадоволеним старим суспільним ладом, все ж вважав, що можна змінити його насамперед через розвиток народної освіти та поліпшення навчання і виховання молоді.

Питанння 3.1. Мета і принципи виховання

На противагу пруському урядові, який утверджував ідею вузько національного, старого станового виховання, заснованого на релігії і монархізмі, А.Дістервег висунув ідею загальнолюдського виховання. Завдання школи − виховувати гуманних людей і свідомих громадян, а не “іс­тинних прусаків''. Будучи противником національної обмеженості у вихованні, А.Дістервег доводив, що школа повинна враховувати інтереси народу, знати його сподівання і прагнення.

Метою виховання А.Дістервег вважав підготовку гуманних і свідомих людей. Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має бути головним завданням виховання дітей і молоді.

Найголовніша мета виховання, на думку А.Дістервега, полягає в тому, щоб розвинути в підростаючого покоління "самодіяльність в служінні істині, красоті і добру". При всій абстрактності і невизначеності цієї "романтичної" формули вона мала прогресивне значення для свого часу, так як збуджувала в учительства прагнення до вищих людських цілей життя і виховання.

Адольф Дістервег виділив три принципи виховання:

1) природовідповідності (врахування вікових та індивідуальних особливостей, фізичного і психічного розвитку дитини);

2) культуровідповідності (врахування умов, в яких живе дитина, національної культури);

3) самодіяльності (розвиток дитячої творчої активності).

Перший принцип − найважливіший. У трактуванні А.Дістервега принцип природовідповідності − це слідування за процесом природного розвитку людини, врахування вікових та індивідуальних особливостей школяра. У психології вбачав “основу науки про виховання”; закликав учителів ретельно вивчати особливості дитячої уваги, пам’яті, мислення.

Другий принцип − культуровідповідності вимагає здійснення виховання в дусі своєї нації, свого народу. У процесі виховання “необхідно брати до уваги місце і час, в яких народилася і живе людина, словом, всю сучасну культуру в широкому і всеохоплюючому значенні слова”. Життя новонародженого розпочинається не на порожньому місці, а є продовженням попередніх поколінь, тому існування індивіда визначається частково спадковістю, а частково середовищем. У різні епохи і в різних народів існував свій освітньо-виховний ідеал і своя освітня система. Щодо співвідношення принципів природовідповідності і культуровідповідності виховання, то А.Дістервег вважав, що перший є вічним і незмінним, тоді як другий доповнює перший і характеризує процес виховання як соціально-історичне явище. Таким чином, принцип культуровідповідності визначає виховання як суспільну категорію.

Хоч А.Дістервег, ідеалізуючи природу людини і процес історичного розвитку, не аналізував соціальної сутності людини, все ж він відійшов від індивідуалістичного трактування принципу природовідповідності виховання, властивого Ж.-Ж.Руссо, підкресливши необхідність встановлення тісного зв’язку між вихованням і життям сус­пільства.

Третій принцип − самодіяльності учнів полягає в необхідності активно і з допомогою вчителя, а також самодіяльно, самостійно розвивати кращі задатки людини в дитині. Але це можливо тоді, коли є певна мета, прогресивний ідеал. Істина, добро, краса, за А.Дістервегом, є історично змінювані поняття. “Істина перебуває у вічному русі. Ніщо не постійне, крім зміни”, − писав учений-педагог.

Питання 3.2. Закони і правила дидактики, розроблені Дістервегом.

Головним завданням навчання є розвиток розумових задатків і здібностей дітей. Адольф Дістервег розвинув думки И.Песталоцці про “розвиваюче й освітнє навчання”, відзначивши, що формальна освіта нерозривно пов’язана з матеріальною. Цінність мають лише ті знання, які набуті учнем самостійно. І сьогодні актуально звучать положення А.Дістервега про те, що “розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльно все охопити, засвоїти і переробити” та “Лише ті знання чогось варті, якщо вони здобуті самостійно”.

Навчання повинно сприяти всебічному розвиткові дитини, її моральному вихованню. У зв’язку з дим, А.Дістервег і формулював свої дидактичні правила, вважаючи, що учитель повинен добре знати свого учня, його особливості і рівень розвитку, коло його уявлень і понять. Тільки за таких умов навчання можна здійснювати “природним шляхом”, переборюючи труднощі поступово й послідовно і розраховувати, що учні здолають перешкоди на основі власних зусиль. При засвоєнні основ наук не варто поспішати. “Всяка поверховість і легковажне ставлення до дійсних основ предмета неминуче помстять за себе”.

Обов’язковою умовою засвоєння знань є глибоке розуміння учнями предмета навчання. Особливо актуальні застереження А.Дістервега щодо перевантаження учнів. Біда в тому, що молоді вчителі намагаються, як правило, навчити учнів всьому тому, що знають самі, в дійсності ж потрібно повідомляти учням тільки суттєве, найважливіше. Заучувати потрібно лише найсуттєвіше, те, що буде потім згадуватися протягом усього наступного життя. Міцність засвоєння знань сприяє зміцненню пам’яті.

Адольф Дістервег створив дидактику розвиваючого навчання, виклавши її основні вимоги у 33 законах і правилах навчання. Особливо він виділяв вимогу наочності навчання, підкреслюючи, що основою повинно слугувати безпосереднє, живе сприймання. Розвиток розуму розпочинається з чуттєвих спостережень зовнішнього світу, далі здійснюється переробка відчуттів в уявлення й поняття, а вже потім − узагальнення.

Принцип наочності вимагає розпочинати навчання з наочного й переходити до осмисленого, від окремого до загального, від конкретного до абстрактного, а не навпаки.

З вищевикладеним А.Дістервег пов’язував загальновідомі правила про перехід у викладанні від простого до складного, від близького до далекого, від легкого до більш важкого, від відомого до невідомого. Але він застерігав від механічного застосування цих правил: так, легке повинно чергуватися зі складним, учнів потрібно привчати долати труднощі; нерідко віддалене від учнів (у часі й просторі) виявляється для них досить цікавим і цілком доступним, тоді як близьке − тяжким і складним.

Необхідно спонукати учнів працювати самодіяльно, добиватися того, щоб праця стала їх другою натурою. Самостійність, активність повинні обумовлювати не лише самостійне засвоєння, але й вироблення умінь самостійного навчання, мислення, прагнення “розбудити власні потенційні можливості”. Намагання все самостійно продумати, осмислити, засвоїти, повинно стати потребою учнів. Вказуючи на необхідність розвитку розумової активності учнів у процесі навчання, А.Дістервег відзначав, що “поганий учитель повідомляє істину, хороший учитель навчає її пошуку”.

Але добитися живої розумової діяльності дітей можна лише за умови забезпечення цікавості навчання. Це надзвичайно складне завдання може бути реалізоване тоді, коли вчитель уміє навчати, працювати з дітьми, пробуджувати у них потребу навчання, розвивати їхні задатки і здібності. Лише той учитель здатний викликати зацікавленість в учнів до предмета, який сам добре знає його, живе інтересами науки, педагогічно підготовлений. “Всяке істинне навчання містить моральну, розвиваючу силу”. Навчання має виховний характер і відображається на способі думок, характері переконань і поведінки учнів. У школі повинні бути доступні й тверді вимоги у галузі виховання й навчання. Тільки таким чином забезпечуватиметься дисципліна як результат виховуючого навчання, що сприяє формуванню моральних переконань і характеру учнів. Дисципліна є результатом розвиваючого навчання.

А.Дістервег пропагував послідовне й систематичне викладання окремих предметів, передбачаючи їх повний взаємозв’язок. Він вимагав, щоб учні в результаті вивчення шкільного курсу навчалися логічно мислити і говорити, послідовно й систематично привчалися до правильної мови.

Щодо методів навчання, то він вище всіх ставив ті методи, які збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення їх до них в процесі живої бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами відтворюється в головних рисах процес дослідження, показується, як. яким шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином наука подається не прямо в своїх сучасних результатах, а як "живий процес мислення". Успішне навчання, підкреслював А.Дістервег, носить виховуючий характер:..”хто добре навчає, добре і дисциплінує”.

Питання 3.3. Вимоги до вчителя, його підготовки.

А.Дістервег вважав, що вирішальну роль у вихованні і навчанні дітей відіграє учитель. Він постійно пропагував думку про високе призначення вчителя. Щоб пробудити в підростаючого покоління прагнення до істини, добра, добитись вищого розвитку їх здібностей і сил, потрібно ці якості розвинути перш за все в самого себе, бо неможливо дати іншому те, чого сам не маєш.

У “Посібнику до освіти німецьких учителів” (1835 р.) А.Дістервег виклав багато важливих для вчителя порад і рекомендацій щодо самоосвіти, вдосконалення своєї спеціальності, систематичного вивчення педагогіки і методики. А.Дістервег вважав, що учитель відіграє вирішальну роль у навчально-виховному процесі, а тому висував високі вимоги до особи вчителя. Учитель повинен бути високоосвіченим, досконало знати свій предмет, постійно працювати над собою. “Ти тільки до того часу здатний сприяти освіті інших, поки сам продовжуєш працювати над власного освітою”, − писав він. Учитель − бездоганний приклад для інших.

А.Дістервег сформулював 33 правила, розбивши їх на 4 групи:

І. Правила навчання, що стосуються учня, суб’єкта:

− Навчай природовідповідно.

− У процесі навчання враховуй природні ступені розвитку молодої людини.

− Розпочинай навчання, виходячи з рівня розвитку учня, і продовжуй його послідовно, неперервно й ґрунтовно.

− Не навчай того, що для учня поки що не потрібно, і не навчай того, що надалі йому не буде потрібно.

− Навчай наочно.

− Переходь від близького до далекого, від простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого.

− Здійснюй навчання елементарним способом.

− Переслідуй завжди формальну мету чи одночасно формальну і матеріальну; збуджуй розум учня з допомогою одного й того ж предмета по можливості різнобічно, а саме: пов’язуй знання з уміннями і спонукай школяра тренуватися доти, доки знання не стане здобутком його підсвідомості.

− Ніколи не навчай того, чого учень ще не в змозі засвоїти.

− Турбуйся про те, щоб учні не забували того, що вже вивчили.

− Не примушувати, не виховувати й освічувати, а закласти загальні основи людського, громадянського і національного виховання.

− Привчай учня працювати, змушуй його не лише полюбити працю, але настільки поріднитися з нею, щоб вона стала другою натурою дитини.

− Враховуй індивідуальність твоїх учнів.

II. Правила навчання, що стосуються навчального матеріалу, об’єкта:

− Розподіляй матеріал кожного навчального предмета відповідно до рівня розвитку і законів розвитку дитини.

− Вивчай, перш за все, основи.

− Обґрунтовуючи похідні положення, частіше повертайся до основних понять так, щоб логічно випливали перші з останніх.

− Розподіляй навчальний матеріал на ступені і дрібніші закінчені частини.

− Вказуй на кожному ступені окремі частини наступного матеріалу і, не допускаючи суттєвих розривів, повідомляй окремі дані, щоб розбудити зацікавленість учня, не задовольняючи її сповна.

− Розподіляй і розміщуй матеріал так, щоб (де тільки можливо) на наступному етапі навчання при вивченні нового матеріалу знову повторювався раніше вивчений матеріал.

− Пов’язуй однорідні за змістом предмети.

− Переходь від предмета до його позначення, а не навпаки.

− При виборі методу навчання бери до уваги природу предмета.

− Розподіляючи навчальний матеріал на основі наукових, об’єктивних ознак, а не надуманих понять і загальних схем, завжди аналізуй його всебічно.

− Знання про предмет формуй не з допомогою загаль­них положень і дій, а виходячи з природи предмета.

− Зміст навчання повинен відповідати рівню сучасної науки.

III. Правила навчання відповідно до зовнішніх умов, часу, місця, положення:

− Вивчай зі своїми учнями предмети переважно послідовно, а не одночасно. На думку А.Дістервега, одночасне вивчення різних предметів викликає розумове розсіювання і, отже, шкодить розвитку юнацького розуму. Педагогічна мудрість радить, щоб розумові сили учня зосереджувалися на вивченні одного предмета. Коли цей предмет у цілому буде засвоєний, потрібно вивчати новий, не залишаючи засвоєння попереднього, але менш інтенсивно.

− Враховуй (передбачуй) майбутнє становище твого вихованця.

Кожній людині повинні бути забезпечені загальна освіта і загальнолюдське виховання. Вирішення цього завдання покладається на школу. Для тих, хто має намір здобути вищу освіту, в початковій і середній школі освіта повинна бути більш ґрунтовна, об’ємна і теоретична, ніж для тих, хто завершить навчання початковою освітою. Остання повинна бути елементарною і мати практичне спрямування.

− Навчай культуровідповідно. Діяти природовідповідно − це найперша і найзагальніша вимога для кожного педагога. Однак, цей принцип передбачає лише загальну норму для характеристики успіхів і недоліків педагогічної діяльності. Принцип природовідповідності конкретизується принципом культуровідповідності, який вимагає врахування в процесі виховання умов, місця і часу, в яких народилася дитина або належить їй жити, іншими словами, всю сукупну культуру в широкому і всеохоплюючому значенні цього поняття. У процесі виховання повинні братись до уваги мораль, звичаї, стан, дух епохи. Чим більше культуровідповідне узгоджується з природовідповідним, тим благородніше, краще й простіше складатиметься життя і здійснюватиметься процес виховання.

Теоретичні вимоги повинні втілюватися в життя обережно, з мудрою обачливістю. Ми не розпочинаємо, а продовжуємо життя попередніх поколінь, тому наше існування визначається частково спадковістю і частково загальприйнятими нормами і звичаями, тобто історією.

Мета виховання змінюється відповідно до зміни епохи. Освітній ідеал передбачає також і мету навчання для даної епохи. Принцип культуровідповідності вимагає дотримуватися цього ідеалу.

Джерелом педагогічної науки є досвід і знання про природу людини, тобто педагогіка є емпірично раціональною наукою. Оскільки людина є не абстракт, а індивід, що живе в конкретному соціумі, то виховання її залежить не лише від соціуму, але й від індивідуальної природи. У цьому зв’язку в процесі виховання потрібно враховувати закони розвитку природи, людини і соціуму, а педагогіку не можна трактувати як науку завершену, бо її розвиток нерозривно пов’язаний з розвитком природи, людини, суспільства.

IV. Правила навчання, що стосуються вчителя:

− Намагайся зробити навчання захоплюючим, цікавим.

Захоплюючим і цікавим ми називаємо те, що особливо приваблює нашу увагу, почуття, природним чином збуджує і підвищує нашу життєву енергію. Уміння навчати цікаво є дуже важливою якістю вчителя, оскільки учень при цьому захоплюється прагненням до істини, добра і краси, охоче займаючись предметом. Цікавим навчання можна зробити з допомогою: 1) урізноманітнення; 2) жвавості вчителя; 3) його власного прикладу.

Урізноманітненість учитель повинен шукати, у першу чергу, у формі, манері викладу, методиці. Ще більш важливе значення має жвавість, рухливість, бадьорість учителя, його природна любов до дітей і їх навчання й виховання.

А.Дістервег відзначав, що заохотити учня до навчання можна любов’ю самого учителя до навчання, розбудженням бажання навчатися, дидактичним викладом матеріалу, пробудженням в учня відчуття і усвідомлення того, що він дещо знає, вміє й успішно просувається вперед у своєму пізнанні.

− Навчай енергійно. “Лише людина рішуча, енергійна, з твердим характером, яка знає, чого вона хоче, чому вона хоче і які засоби ведуть до виконання її волі, − тільки така людина може виховати рішучих, енергійних, сильних характером людей”, - писав А.Дістервег.

При нерішучості, нечіткості, відсутності мужності не можна створити в будь-якій галузі чогось гідного уваги сучасників. Характер не можна виховати ні молитвами, ні гнівом, ні терпінням, ні покірністю, ні навіть розквітом моральних сил. Сильний характер можна було б сформувати лише тоді, коли молодь самостійно досягала б гостроти мислення, моральної сили, життєвої енергії, твердої волі. Однак, ці якості не формуються самі собою, а набуваються шляхом напруження всіх потенційних сил і можливостей учнів. Тому мова повинна йти не про пасивні й негативні, а рішучі й позитивні дії.

− Примушуй учня правильно усно викладати навчальний матеріал. Завжди стеж за правильною вимовою і наголосом, ясним викладом і логічно побудованою мовою.

− Ніколи не зупиняйся. Учитель лише тоді здатний навчати інших, коли сам систематично працює над підвищенням власної освіти. Освіта ніколи не була і не є чимось завершеним, тому постійно працюй над своєю освітою: загальною ₋ як людина і громадянин і спеціальною − як учитель. А.Дістервег закликав розвивати і зміцнювати релігійні почуття вихованців, розглядаючи релігійність як природну невід’ємну рису людської душі. Однак, мова йшла не про релігійну обрядовість, догмати, бездумне заучування релігійних катехізисів і текстів, а про живу, істинну, безпосередню релігійність, саме благоговіння перед божественним і священним, глибоке відчуття великого й щирого прагнення до правди, краси, істини і добра.

А.Дістервег був прогресивним діячем німецької буржуазно-демократичної педагогіки середини ХІХ ст. Своїми працями в галузі дидактики і невтомною діяльністю по підготовці народних учителів він заслужив ім’я "учителя німецьких учителів".

Питання для самостійної роботи:

1. Проаналізуйте теорію елементарної освіти Й.Г.Песталоцці.

2. Яке значення педагогічних доробок Й Гербарта, А.Г.Дістервега для розвитку української освіти, школи і виховання.

3. Розкрийте і обгрунтуйте педагогічні ідеї природовідповідності і культуровідповідності А.Г.Дістервега.

_________________________________________________

Навчальний час: _______________________________________________

Обладнання: ___________________________________________________

План лекції (навчальні питання):

5. ____________________________________________________________

6. ____________________________________________________________

Література:

4. ___________________________________________________________

5. ___________________________________________________________

Ключові поняття: