Питання 3. Погляди а.Макаренка на формування колективу.

На першій стадії видатний педагог радив організатору колективу брати на себе диктаторські повноваження. Організатор повинен був сам, без будь-якого узгодження з колективом, ставити вимоги, обов'язкові для виконання кожним. Ця стадія − аналог диктатури організаторів жовтневого перевороту 1917 р., дещо закамуфльованої терміном "диктатура пролетаріату".

Для другої стадії розвитку колективу характерною була наявність його ядра, тобто групи дітей, які свідомо підтримують вимоги організатора колективу. Тобто і на цій стадії вимоги продовжує ставити організатор, але ці вимоги вже сприймаються колективом не з таким опором, як на стадії диктату, бо вони підтримані багатьма товаришами по колективу.

Третя стадія передбачала можливість колегіального вирішення всіх питань життя колективу демократичним способом − на основі прийняття рішення більшістю голосів. Отже, вимоги до кожного члена колективу ставив сам колектив, бо вони випливали з прийнятих ним рішень.

Вступала в силу "педагогіка колективної дії". Переходу з другої до третьої стадії передувала кропітка виховна робота по кількісному нарощуванню ядра. Коли в ядро входило більше половини членів колективу, то організатор міг без особливого ризику ставити будь-яке питання на голосування. Таке введення елементу колегіальності в життя колективу зовсім не означало повної відмови від диктату, бо замість диктатури однієї особи утворювалась диктатура колективу. Добре розумів це і А.С.Макаренко. Підтвердженням тому є вже згадуваний "Операційний план педагогічної роботи трудової комуни ім. Ф.Е.Дзержинського", де він вперше спробував систематизувати основні принципові позиції педагогіки колективу. Один з восьми розділів цієї роботи так і називався − "диктатура колективу".

Виділяв окремо А.С.Макаренко і найвищу, четверту стадію розвитку колективу − стадію самовиховання, коли кожен член колективу не чекає, поки дасть йому доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи з інтересів колективу, бере на себе певні обов'язки, виконує їх та ще й сам себе контролює.

Результатом такого підходу до формування колективу або суспільства могло бути досягнення високого рівня виконавчої дисципліни, створення майже воєнізованого колективу.

Отже, макаренківський колектив може охоплювати лише коло тих осіб, які перебувають між собою у дружніх відносинах. А.С.Макаренко недаремно був проти шкіл-гігантів. Оптимальною, на його думку, має бути така кількість дітей у школі, щоб кожен кожного знав − і діти, і педагоги. Інакше колектив втратить свою життєздатність.

Перше, що викликає симпатію в діяльності керованих ним колективах, це повноцінний, без будь-яких відтінків фальші, демократичний стиль відносин. Ніхто з педагогів, включаючи й самого Антона Семеновича, не мав ніяких привілеїв. Більше того, педагог ставав повноцінним рівноправним членом колективу тільки тоді, коли після 4-місячного випробувального строку рішенням загальних зборів йому присвоювалося звання колоніста (або в комуні − комунара). А той вихователь, якому колектив відмовляв у присвоєнні цього звання, звільнявся з роботи.

На загальних зборах, які були найвищим органом колективу, оперативно вирішувалися всі проблеми життя − виробничі, фінансові, організаційні, культурні, виховні. Рішення загальних зборів були законом для всіх, включаючи й адміністрацію. За всі роки своєї роботи в колонії і в комуні А.С.Макаренко не відмінив своїм особистим розпорядженням жодного рішення колективу. У випадку явної недоцільності або й шкідливості якоїсь постанови загальних зборів, завідуючий апелював тільки до того органу, який її прийняв, і аргументовано просив повторно розглянути це питання з метою зміни рішення.

А.С.Макаренко помітив, що колектив не просто живе доти, доки він розвивається (закон руху колективу), але й потребує реалізації системи перспективних ліній, в яку входять близька, середня і далека перспективи. Це означає, що колектив повинен мати перед собою не лише якусь найближчу за часом і за необхідними для її досягнення зусиллями перспективу (мету), а й більш віддалену і навіть дуже далеку. Зрозуміло, що таких цілей може бути і більше трьох. Головне, щоб була динаміка: коли близька мета досягнута, то вже середня може стати близькою, а більш віддалені також наближаються. Якщо ж такої системи цілей в колективі нема, а поставлена лише якась одна мета, то після досягнення цієї мети зникає той фактор, який об'єднував всіх у колективі і був рушієм його розвитку. А зупинка у розвитку колективу неодмінно веде до смерті колективу.

Використання ж системи перспективних ліній формує у дітей соціальний оптимізм, прагнення досягти власною працею "завтрашньої радості".

А.С.Макаренко був неперевершеним майстром індивідуального впливу, він намагався здійснювати виховання кожного педагогічно-насиченим середовищем первинного колективу, в якому всі його члени перебували у постійному діловому, товариському і навіть побутовому спілкуванні. Такий вихований вплив він назвав "педагогікою паралельної дії".

А.С.Макаренко розробив чітку систему формування елементів демократичної культури у своїх вихованців. Колектив був розбитий на загони, командири в яких мінялися двічі на рік.

Паралельно з цими загонами були ще й шкільні класи. А для виконання того чи іншого господарського завдання утворювалися ще й зведені загони, в яких командири постійних загонів працювали як рядові його члени. Більше того, було в колективі ще й таке доручення як черговий командир, що призначався на кожен день і який міг зробити зауваження або дати обов'язкове для виконання розпорядження будь-якому члену колективу.

Все це робилось не випадково, не стихійно. Ця система залежностей, зміни статусу, служила гарантом справжньої демократії, не залишала ніякої можливості для виникнення червоточини кар'єризму.

Отже, дисципліна, як і демократія, в його закладах не знала винятків. Тут не було ніякої фальші. Без цього у вихованців комуни зникло б відчуття самоповаги й впевненості у справедливості тих демократичних законів, за якими вони жили. Адже діти й підлітки часом чутливіші до будь-якої фальші, ніж дорослі.