Вправа «Драматизація конфлікту»

За допомогою цієї методики можна виділити й виявити реальні конфлікти. Рекомендують використання цієї методики в три етапи.

На першому етапі людина, незадоволена сформованою ситуацією, у

1Самоукина Н.В. «Игры, в которые играют…». Психологический практикум / Н.В. Самоукина. – Дубна : «Феникс+», 2000. ‑ 128 с.

присутності опонента виконує його роль, віддавши власну роль кому-небудь іншому. Якщо вона протестує проти такого розподілу ролей, то їй пропонують зіграти свою роль, але не з найбільш незадоволеним, а з іншим актором.

На другому етапі «винуватець» конфлікту (не варто забувати про те, що в конфлікті винні обидва суб'єкти, а приписування провини кому-небудь одному досить умовне) сам відіграє роль «ображеного», відтворюючи зміст і тон відповіді в діалозі з актором, що раніше зображував його самого.

На третьому етапі ведучий пропонує учасникам зобразити те, як саме слід було б протилежній стороні звертатися і діяти в ситуації конфлікту. Почати можна з виконання «незадоволеним» ролі його опонента, а відразу після цього дати можливість усім бажаючим надати власну версію поведінки однієї зі сторін.

Результатом подібної драматизації конфлікту зазвичай є не стільки розв’язання розбіжностей, скільки корекція взаємної поведінки і взаємних сподівань учасників, а також підвищення їхньої психологічної чутливості і точності поведінкових реакцій.

Необхідно пам'ятати чотири основні принципи драматизації:

• відмова від розповіді на догоду показу;

• переведення вираження агресивності на «актора»;

• обмін ролями партнерів за розбіжністю;

— активне залучення аудиторії, причому, не лише для ігрового відтворення конфлікту, але і для спільного пошуку адекватних форм взаємодії в конфліктних ситуаціях.

Вправа « Керування конфліктом»

У цій вправі беруть участь двоє, які розігрують яку-небудь розбіжність у присутності групи. При цьому вони повинні реалізовувати принципи керування конфліктом.

1. Визначення необхідності загострення конфлікту, що досягається за рахунок чесної і безпристрасної відповіді на наступні питання (відповіді можна давати й усно, і письмово, але обговорювати їх не можна):

а) чи можливе й бажане усунення протиріччя (зважаючи на те, що протиріччя ‑ «двигун прогресу»)?

б) якщо так, то чи немає більш мирних шляхів його розв’язання?

в) якщо ні, то чи вистачить у Вас сил на те, щоб виграти конфлікт?

г) якщо ні, то як довго він може тривати?

2. Повний контроль за власними емоціями, що заважають оцінювати те, що відбувається.

3. Аналіз істинних причин конфлікту, які опоненти можуть приховувати за причинами удаваними.

4. Локалізація конфлікту, тобто встановлення його чітких меж і максимальне прагнення до звуження області протиріччя.

5. Відмова від концентрації на самозахисті, бо захоплення власними захисними діями зазвичай заважає людям вчасно помітити зміни в обстановці і поведінці протилежної сторони.

6. Переформулювання аргументів опонента, які просто не варто спростовувати в тому порядку й у тих пропорціях, у яких вони викладені, краще спробувати перевести їх на зрозумілу Вам мову, виділяючи опорні смислові моменти.

7. Достатня активність, що зберігає ініціативу, задаючи:

а) емоційний тон стосунків («Давай-но говорити спокійно»);

б) тему розмови («Ми не про те говоримо, повернімося-таки до...»);

в) мовний стиль (без брутальності й вульгарності);

г) ролі та ступінь суворості правил гри (у конфлікт можна і треба грати, розв’язуючи протиріччя у вигляді подоби театрального дійства з обговореними ролями й амплуа).