5. 2. Абсолютизація закономірності чи випадковості як абсурд

Визнання існування об’єктивних законів аж ніяк не означає абсолютної універсальності кожного з них чи навіть якихось з них.

Безумовно, закон – не правило: на відміну від правила, кожним з яких припускається виняток, що, за відомим «крилатим» висловом, лише підтверджує правило, жоден об’єктивний закон не припускає жодного винятку. Однак кожний закон має межі своєї застосовуваності.

Всі об’єктивні закони разом і кожен з них, взятий окремо, мають певну, локалізовану в просторі й часі, умовах і обставинах область дійсної їхньої застосовуваності, за межами якої вони перестають бути дієвими, тобто, втрачають властивість бути об’єктивними законами.

Недарма формулювання кожного об’єктивного закону, вже відкритого або ж такого, який ще належить відкрити в кожній галузі дійсності, починається й має починатися з вказівки на умови, за яких він здійснюється, для чого застосовується відповідне слово: «Якщо».

Якщо ж не дотримуватися такої вимоги, тобто, зводити в ранг абсолюта (від лат. absolutus – довершений, безумовний, необмежений) той чи інший об’єктивний закон, то результатом такої абсолютизації обов’язково стане абсурд (лат. absurdum – безглуздя, нісенітниця).

Конкретний вияв і прояв такого абсурду – сцієнтичний догматизм (від лат. scientia – наука та грец δόγμα. – вчення) як тлумачення кожного відкритого наукою об’єктивного закона в якості універсального, всеохоплюючого, безмежного.

Наприклад, якщо звести в ранг абсолюту всесвітній закон тяжіння, то людину до людини має притягувати прямо пропорційно масі кожної з них і зворотньо пропорційно квадрату відстані між ними. Насправді ж, як відомо, такої закономірності не снує. Це зумовлене тим фактом, що означений закон Н’ютона має свою, чітко визначену галузь свого застосування: світ виключно фізичних об’єктів. Те ж, чим є кожна жива людина, не тільки не вичерпується, а й навіть не зводиться до того, щоб бути виключно фізичним тілом, тому й те, наскільки потужно одну людину притягує до іншої, визначається не стільки їхніми масами, скільки зовсім іншими факторами впливу на цей процес.

Не менш хибною, ніж абсолютизація закономірностей, є абсолютизація випадковостей. Якщо звести в ранг абсолюта випадковість, то результатом здійснення такої процедури стане світоглядний оказіоналізм (від лат. occasionalis – випадковий) як заперечення існування будь-яких закономірних зв’язків між предметами, явищами та процесами.

Наприклад, безумовною випадковістю є падіння саме того яблука на фоні сяячого на небі Місяця на очах Н’ютона, яке спонукало його на відкриття всесвітнього закону тяжіння. Однак об’єктивні закони відкриваються людині лише там, тоді й остільки, де, коли й оскільки людина до цього виявляється готовою. Це – теж закон. Об’єктивний.

Скільки б яблук ні падало з дерева на фоні Місяця, якщо той, хто спостерігає за цими падіннями, не готовий до відкриття всесвітнього закону тяжіння, цього відкриття не станеться.

З падаючими яблуками чи – ні, з сяючим під час цього падіння Місяцем чи – ні, Ньютоном чи – ні, але всесвітній закон тяжіння не міг не бути відкритим, тільки-но людський розум виявився готовим до цього відкриття. В цьому полягає закономірність відкриття всіх без винятку об’єктивних законів, кожний з яких відкривається за тих чи інших випадкових обставин.