10. 2. Співвідношення між цілеспрямованістю та ціннісною орієнтованістю суб’єкта діяльності

Якщо прийняти за аксіому (грец. άξίωμα – прийняте положення, від άξιόω – вважаю гідним: твердження певної теорії, що визнається істинним без його доведення) той факт, що без цілеспрямованості неможливо досягти успіху в будь-якій галузі людської діяльності, й якщо звести цю аксіому в ранг абсолюту (від лат. absolutus – довершений, безумовний, необмежений), то цілком логічним наслідком такої дії стане висновок: „Не важливі засоби, важливий тільки результат”.

Іншими словами: „Переможців не судять, засуджують лише переможених”.

За логікою, заснованою на принципі абсолютизації цілеспрямованості, переможець – це winner, перший призер, «сильна особистість», щасливчик, герой, – в той час як переможений – це loser, той, хто «пасе задніх», «слабак», невдаха, нікчема.

Як зауважив Макс Вебер в своєму програмному творі: «Протестантська етика і дух капіталізму», – світогляд визначається тепер насамперед інтересами торгівлі й політики, і той, хто не пристосував свій спосіб життя до умов, за яких можливий успіх в капіталістичному суспільстві, зазнає краху або просто не просувається нагору.

Звичайно ж, кожна людина, особливо – молода, прагне бути „винером” і аж ніяк не хоче бути „лузером”.

Відповідно, в реаліях сучасного життя абсолютизація волі до успіху в досягненні поставленої мети наразі все більше набуває значення домінуючого фактору по відношенню до всіх інших чинників діяльності людини в суспільстві й робить зайвою та недоречною будь-яку «цнотливість» у виборі життєвої мети, не кажучи вже про якусь делікатність у підборі засобів.

Ще на початку ХVI-го сторіччя ченцем-єзуїтом Ескобару було сформульовано, а засновником і першим чільником ордена єзуїтів Ігнатієм Лойолою всіляко підтримано життєвий принцип: „Мета виправдовує засоби”.

Однак сам цей принцип – за його справжнім змістом – є двозначним.

Ним може означатися:

• по-перше, те, що шляхетна мета – вже в силу своєї шляхетності – робить шляхетним будь-який засіб її досягнення;

• по-друге, те, що будь-яка мета виправдовує будь-які засоби.

В першому варіанті ми маємо справу з тим, що прийнято називати лицемірством. В другому – з тим, що має назву цинізму.

В будь-якому разі людина, застосовуючи принцип: «Мета виправдовує засоби», – опиняється в стані мореплавця, затиснутого між Сціллою лицемірства й Харібдою цинізму.

Той же, кого начебто не турбує таке становище, глибоко помиляється з приводу його безпечності.

Людині в її житті за все доводиться платити:

– за свій егоїзм – своєю самотністю;

– за свою грубість по відношенню до інших – ненавистю інших по

відношенню до себе ;

– за свої помилки – неприємностями, аж до крайніх, причому – не

тільки своїми;

– за свою свободу як за своє право вибору – своєю власною

відповідальністю за зроблений вибір.

За своє лицемірне ставлення до інших, в тому числі – до своїх соратників, платити доводиться лицемірним ставленням до себе інших, в тому числі – своїх соратників, які саме в такий спосіб фактично перетворюються в прихованих – до певного часу – ворогів. З цього приводу достатньо згадати загальновідомий історичний приклад з Гаєм Юлієм Цезарем та його колишнім другом і соратником Брутом.

За своє цинічне ставлення до інших платити доводиться цинічним ставленням до себе інших, в тому числі – своїх дітей.

Синові й, відповідно, нащадкові успішного за всіма зовнішніми показниками батька, який при досягненні своїх фінансових успіхів сповідував принцип: «Мета виправдовує засоби», – з часом все більш і більш стає притаманним цинічне бажання якнайшвидшої смерті своєму батькові, а нерідко – й сприяння їй. Як казав Авл Галій, “Heredis fletus sub persōna rius est.” – «Плач нащадка [над прахом багатого й цинічного батька] – це замаскований сміх».

Широковідомі сьогодні принципи, сформульовані ще за часів Римської

імперії її імператорами: «Гроші не тхнуть» (Веспасіан); «Запах прибутку приємний, від чого б він не виходив» (Тіберій ); «Найкращий запах – це той, що виходить із трупу ворога» (Вітелій); «Хай ненавидять, аби тільки боялися» (Калігула), «Все – за гроші» й «За гроші – все» (Сулла ), – якщо їх застосовувати в якості засобу досягнення своєї мети, бумерангом зворотної дії неминуче вдаряють по тих, хто їх застосовує.

Недарма казав Сенека: “Multós timere débet quem multi timent”, – «Багато

кого мають боятися ті, кого бояться багато хто».

Страх, який – за визначенням Аристотеля – є очікуванням зла – не єдиний і далеко не найкращий радник і супутник для людини в її діяльності – як у розумовій, так і в практичній. Керуватися виключно страхом в своєму житті означало б для людини поставити під загрозу клінічного розладу свою власну психіку.

Людина в своєму виборі життєвої мети та засобів її досягнення, безумовно, може керуватися будь-якими принципами. Як казав свого часу Карл Маркс, “De principiis nonest disputandum”, – «Про принципи не сперечаються».

Проте кожен застосований людиною цинічний чи лицемірний принцип повертається до неї бумерангом зворотної дії. В той чи інший спосіб. Але – обов’язково.

Зраджений друг стає ворогом.

Ображений і принижений – ненависником і месником.

Обійдена батьківською любов’ю, увагою й повагою дитина – черствою і жорстокою по відношенню до свого «предка» спадкоємницею.

Годі бідкатися, що хотілося зробити «як краще», якщо зроблено «як завжди».

Жодна висока мета не виправдовує низьких засобів її досягнення.

Низькі засоби досягнення високої мети роблять низькою саму мету.

Дві найбільш болючі з усіх можливих помилок чатують на молоду людину на її життєвому шляху: помилка в обранні мети й помилка у визначенні засобів досягнення обраної мети.

Найбільшою прикрістю, небезпекою та шкодою, яких несе в собі для людини кожна з цих двох помилок, є те, що усвідомлення їх саме в такій якості приходить до людини, як правило, запізно, тобто, тоді, коли вже не можна нічого ані змінити, ані виправити.

Обидві вони є якраз такими, про які ще в VI-му сторіччі до нової ери

Сказав Лао-цзи: «Іноді достатньо припуститися лише однієї помилки в житті, щоб потім розплачуватися за неї все життя» .

Так сталося, зокрема, з римським імператором Септімієм. Він на протязі всьо-го свого життя старанно й наполегливо втілюював свою життєву мету, сенс якої було сформульовано тринадцятьма століттями по його смерті засновником і першим генералом Ордена єзуїтів Ігнатієм Лойолою – стати всім для всіх, щоб мати все. Однау, вже лежачи на смертному одрі, – за свідченням Гая Светонія Транквіла (див.: «Життя дванадцяти цезарів») – імператор Септімій змушений був зізнатися: «Я був всім для всіх, і я мав все, й все це – ніщо».

Передсмертне зізнання Септімія виявилося для нього занадто запізнілим: він вже не міг зробити нічого, аби змінити ситуацію, яка склалася.

Отже, для того, щоб не потрапляти в таку ситуацію, в якій напередодні своєї смерті опинився означений римський імператор, перед тим, як визначити для себе свою життєву мету й засоби її досягнення, людина має не тільки суверенне право, а й прямий обов’язок – перш за все – перед собою: ретельно зважити, чи варто прагнути досягти того й в той спосіб, що вже тільки після свого досягнення й здійснення виявить свою недоречність, незворотність і невиправність.