6. 3. Парадокс справжніх оракулів

Справжнім же оракулом напередодні Першої світової війни був Петро Аркадійович Столипін – голова уряду тодішньої Росії.

В своєму листі до посла Росії у Франції Олександра Петровича Ізвольського від 28-го липня 1911-го року, тобто, за три року до початку Першої світової війни, Столипін написав – дослівно – наступне: «Нам необхідний мир; війна,… особливо в тому випадку, якщо її цілі будуть незрозумілі народові, стане фатальною для Росії й династії».

Цілі ж тієї війни не могли не бути незрозумілими народові.

Війна, яка в той час назрівала, мала розв’язати недипломатичними засобами (згадаймо відомий вислів Карла фон Клаузевіца про те, що війна є ніщо інше, як продовження державної політики іншими засобами) чотири – за словами О.Ф. Керенського з його книги: «Росія на історичному повороті. Мемуари», – основні проблеми.

Це, по-перше, англо-німецька боротьба за військово-морську вищість; по-друге, австро-німецько-англійські суперечності щодо Балкан і Туреччини; й, по-третє, франко-німецьке суперництво в питаннях Ельзасу та Лотарінгії й французьких колоній в Африці. Четверта ж проблема – це: куди діти ту шалену кількість зброї, що її було накопичено провідними гравцями на гральному полі екстравагантної гри – гри в Історію? Адже збільшення армій, флотів і їхнього озброєння неминуче підштовхували Європу все ближче й ближче до збройного зіткнення.

Не важко здогадатись, що жодна з цих проблем не була народам тодішньої Росії близькою настільки, щоб заради вирішення її ці народи прагнули вмирати на фронтах світової війни.

Неможливо не помітити надзвичайну щільність двох дат: 28 липня 1911-го року, коли П.А.Столипіним було відправлено сумнозвісного листа О.П.Ізвольському, й 1-го вересня того ж, 1911-го року, коли однією з куль, випущених з револьвера Мордоком Богровим в приміщенні Київської Опери, нашпигованому співробітниками царської «охоронки» (Його Імператорська Величність були присутні на спектаклі), смертельно поранила Петра Столипіна.

У цьому зв’язку неможливо погодитись з авторами численних досліджень вбивства Столипіна про те, що таємниця вбивства голови Ради міністрів Росії Петра Аркадійовича Столипіна так і залишилась нерозкритою

Cтолипіна вбило занадто влучне його передбачення

«Занадто» настільки, що воно виявилося несумісним із життям.

Одягнений в чорний фрак удаваний «терорист», «фанатик-одинак», «бандит», як його називають різні автори опусів про «таємницю» вбивства Столипіна, а насправді ж – секретний співробітник царської охранки Мордока Богров, разом із його револьвером, був не більш, як сліпим знаряддям цього вбивства.

Це вбивство було однозначно визначене вкрай негативним ставленням голови уряду до участі Росії в майбутній війні й, відповідно, до можливості отримання надприбутків найбагатшим в світі транснаціональним кланом: військово-промисловим комплексом і прилеглими до нього. Ставленням, яке було несумісним з позицією глави держави – імператора Російської імперії Миколи II-го. Позиція ж згаданого імператора була цілком певною. Достатньо навести лише один запис з його «Щоденника» за 1914-й рік (від 6-го серпня): «Зранку дізнався про добру новину: Англія оголосила війну Німеччині… Кращим способом з зовнішнього боку для нас кампанія не могла початися».

Трьома роками раніше донька Петра Аркадійовича Столипіна ніяк не могла збагнути дивну поведінку Миколи II-го під час прощання з тілом покійного голови уряду. Вона в своїх «Спогадах про батька» звернула увагу на те, що імператор Росії, преклонивши коліна перед тілом свого вірного слуги, довго молився, й присутні чули, як він багато разів повторив слово «прости».

Парадокс (від грец. παράδοξος – несподіваний, дивний: думка, що разюче розходиться зусталеними поглядами) справжніх оракулів полягає в тому, що їм часто-густо доводиться платити власним життям за зроблені ними передбачення.

Як казали в Давньому Римі, перші ряди бійців завжди гинуть.

Достатньо згадати долю В’ячеслава Чорновола.

Ця дивовижна людина побачила мету, дійсно варту того, щоб її прагнути, якщо ми хочемо розбудувати державу, якою буде пишатися кожен її громадянин.

В своїй книзі: «Якщо не я, то хто? Політика та правда життя», – В’ячеслав Максимович пише, зокрема, про те, що ми повинні побудувати таку Україну, де росіянам жилося б краще, ніж в Росії, полякам – краще, ніж у Польщі, євреям – краще, ніж в Ізраілі.

Як відзначає далі в тій же книзі (на стор. 110) її автор, «за роки незалежності стало зрозуміло, що український економіці не обійтися і без закордонних кредитів, але скільки в цьому авантюризму, суб’єктивізму та особистої корисливості!!»

Два знаки оклику, поставлені В’ячеславом Чорноволом в кінці цього відчайдушного зойку його душі, в решті решт обернулися чорною крапкою в передчасному кінці його життя.

Безумовно, не всі передбачення робляться саме пророками.

Є такі, що продуціюються напівміфічними особами. Такими, як, наприклад, Вольф Месінг.

Його називали найвидатнішим віщуном XX-го ст., пророком, що завбачив загибель Третього рейху, особистим провіщувальником Сталіна (на кшталт Еріка Яна Ханусена, справжнє ім’я якого було Гершель Штайншнайдер, – псевдоданця, що майже офіційно виконував функції особистого оракула при Адольфі Гітлері).

Передбачення В.Г.Месінга збувались набагато точніше, аніж ті, що надавалися Е.Я. Ханусеном. Принаймні, так він сам пише в своїй книзі з красномовною назвою: «Вольф Месінг. Про самого себе».

Тим не менш, найголовніше з його передбачень, а саме, про те, що Гітлер зламає собі шию на Сході, не є оригінальним, оскільки за вісімдесят років до Вольфа Месінга аналогічне передбачення, тільки більш влучно й більш ємко зробив Отто фон Бісмарк. Ним було сказано, що у Німеччини ніколи не буде необхідності воювати з Росією, якщо тільки – дослівно – чиясь глупота чи дурість не спотворить ситуації. Як пише О.Бісмарк, «те, що ми з першого ж пострілу проти Росії зробимо в решті решт з себе хлопчиків для биття,… так же ясно, як арифметичний приклад».

Тобто, не Вольф Месінг, а саме Отто фон Бісмарк є справжнім оракулом, оскільки саме йому вдавалося з вражаючою уяву влучністю передбачати події майбутнього. Принаймні, щодо наслідків можливого військового походу Німеччини на Схід.

Більш того, в розумінні важливості, значення, ролі й місця передбачень в суспільному житті Бісмарку вдалося піднятись до таких висот узагальнення й прозріння, які й по сьогодні здаються захмарними.

Так, зокрема, ним було сказано, що задача політика полягає в якомога більш правильному передбаченні того, як вчинятимуть інші люди за даних обставин. Далі О.Бісмарк визнав, що він не може відчужджитися від відчуття тривоги, коли думає про те, в якій мірі ця властивість втрачена керівними колами.

Сказаного цілком достатньо для того, щоб «залізного канцлера», як його прозвали історики, вважати одним із справжніх оракулів, здатних не тільки надавати достеменні передбачення майбутнього, а й оцінювати важливість і необхідність таких передбачень для життя людей.

Справжніми оракулами можуть бути визнаними лише ті, хто не тільки передбачає те чи інше відкриття, той чи інший винахід, але й точно оцінюють подальші перспективи (франц. perspective, від лат. perspicio – бачу наскрізь, уважно розглядаю) відкриттів і винаходів, інакше будь-які претензії на оракульство в решті решт обертаються конфузом.