Григорій Сковорода

( 1722 – 1794 - представник бароко, його називають «українським Сократом», мандрівним філософом; за життя його називали «українським Ломоносовим»; Г.Сковорода – родоначальник української байки)

( У біографії виділені крилаті вислови Григорія Сковороди)

Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії, де опанував давньоєврейську, грецьку і латинську, німецьку мови (це дало змогу читати письменників і філософів різного часу в оригіналі – Плутарха, Цицерона, Діогена, Еразма Роттердамського тощо). Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели Єлизавети Петрівни в Петербург. Там він отримує звання регента (диригента церковного хору). Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.

Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур. Як свідчить біограф Г. Сковороди, його учень і видавець творів Михайло Ковалинський, Г. Сковорода грав на скрипці, флейті (так називав Г.Сковорода сопілку), бандурі, гуслях. Особливу пристрасть він мав до флейти.

У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію. Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: «Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл». Після цього йому довелося залишити семінарію і він востаннє повернувся до академії. Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 р. рекомендував його домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік вій провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С.Томари в селі Ковраях він перебував до 1758р. Тут почалася його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника «Сад божественних песней».

З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики й етики в Харківському колегіумі. У колегіумі Г.Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.

У серпні 1764 р. Г.Сковорода прибув до Києва, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, – відповів він їм, – досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

Понад 25 років мандрував він містами і селами Лівобережної України з торбиною за плечима і сопілкою в руках. Саме в цей період були створені його основні філософські твори - трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник «Сад божественних пісень». Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1774 р. були об’єднані в збірник «Басни Харьковскія».

«Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав»(«Житіє Сковороди»).

Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині ‒ Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ сам викопав собі могилу й заповідав зробити напис на ній: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:

«…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».

Більш докладно про життя Г.Сковороди – у додатках.


Плита, яка раніше знаходилася на могилі Г.Сковороди	Могила Г.Сковороди

Пам’ятник Г.Сковороді в м.Києві	Музей Г.Сковороди в Чорнухах