Філософські ідеї Сковороди

«Сродна» (споріднена) праця

Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі «сродної» праці, життєвої діяльності. Праця ‒ це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення  лише тоді, коли є «сродною», відповідає індивідуальним природним здібностям людини. Щоб бути щасливою, на думку Сковороди, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. У самопізнанні Сковорода бачив шлях до досягнення щастя. Він писав: «Тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе і братії».

Нерівна рівність

«Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместности. Над фонтаном надпись: не равное всем равенство. Льются из разных трубок разные потоки в разные сосуды, вокруг фонтана стоящіе. Меньшій сосуд менее имеет, но в том равный есть большему, что равно есть полный. И что глупее, как равное равенство, которое глупцы в мір ввесть всуе покушаются!»

Суть цієї концепції: кожній людині Бог дає таланти і мудрість – одному менше, а комусь більше. Але тому, кому дають менше, цього достатньо у його житті для того, щоб він був щасливим. Звідси нерівна рівність: всім Бог дає не однаково, але всі щасливі, бо їм цього достатньо.

Філософія серця

Сковорода відрізняє поверхню психічного життя та глибину, що він її зве «серцем». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами й душі, й духа, ‒ шлях до «дійсної людини» веде через «переображення душі в духа, а духа ‒ в серце».

Серце є найпервісніше в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є безодня, глибінь, основа людського буття ‒ «О, серце! безодне ширша за всі води та небеса!... Яке ти глибоке! Ти обіймаєш та втримуєш усе, а тебе ніщо не може обняти». «Серце є голова твоєї зовнішності. А коли воно є голова, то ти сам ‒ твоє серце». «Серце наше ‒ це дійсна людина». «Человек есть сердце». Серце є «корінь» людини. «Серце є корінь та єство: кожен є тим, чиє серце в ньому. Вовче серце є дійсний вовк, хоч воно й не виглядає, як вовк». Як повітря невидне та непомітне, але ламає дерева, руйнує будови, гонить хвилі та кораблі, гасить та роздмухує вогонь, так і серце: «думки серця [...] непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри повстає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить ціле дерево нашого життя».

Серце є божественне в людині. Внутрішня людина є Бог: «Бог у нашому серці». Серце означене епітетами Бога: воно «вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог, «неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода зве «точкою», «пунктом», «центром» душі. Богопізнання неприступне нікому, хто має лише «половину серця» або «половину душі».

Сковорода відрізняє просто два серця ‒ «старе й нове»; «суєвірне», «попільне», «темне» та «тілесне», «скотське», «звіряче», «нечисте» ‒ з одного боку, та «нове й чисте», «спокійне», «тихе», «мирне», «прозоре». «Дивно, як серце з вічного та ясного може зробитися темним та розбитим». «Земне серце перетворює нас у різних нечистих звірів, скотів та птиць... Дитиною Божою робить нас чисте серце». Сковорода подає складну символіку форм буття серця: верблюд , вовк, олень, «віл-молотник», лев, сокіл, орел, голуб ‒ символізують для нього ці різні форми (ступені!) сердечного буття. Серце чисте перетворюється в «духів» чеснот, що «злітають» догори, над усім «брудом» земного.

Серце може бути заповнене «морем гірким», у ньому може жити «голова змія». «Своє серце розруйнувати та вбити ‒ це єдине власне нещастя». Навпаки, чисте серце «не має страху перед громом та блискавкою». Воно «належить Богові, а Бог належить йому». «О, чисте серце! Ти ‒ новий час, вічна весна, прекрасне небо, обітована земля, рай розуму, радість, тиша, спокій Божий, субота та великий день Великодня». «Зле серце позбавлене існування, воно «холодне», «темне», «старе», «суєвірне» і протирічить самому єству серця (вогнистому, теплому своєю природою). Тому Сковорода закликає: «охороняй серце»; «зла людина втрачає своє серце, тобто себе саму».