Цитатна характеристика персонажів

Черевань і хутір «Хмарище»

«А те Хмарище було скрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами іочеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії». Черевань брав участь у походах Хмельницького, розбагатів і відійшов від політичних справ. Далі інтересів свого хутора з старосвітським побутом не сягає він своїми думками та помислами. Ось яким він постає перед читачами «Черевань тільки похитувавсь, гладячи дерево; а щоки, як кавуни, сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача».

«…був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатились за десятилітню війну з ляхами… доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва».

Перегортаючи і далі сторінку, ми розкриваємо хуторянську безтурботність, відсутність громадянської самосвідомості Череваня. Він добра людина, його називають «друзякою», до нього доброзичливо ставляться київські міщани: «Череваня таки й любили і шанували, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить».

Але він не відзначається патріотичним запалом, як інші герої. В розмові з Шрамом він говорить:

«А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити? Слава тобі, господи, буде за нас, поки нашою віку! Я, бувши б (господи, буде з нас, поки нашого) тобою, сидів би ліпше дома та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись з міщанами».

Але коли його назвали Барабашем, то щиро ображається. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе.

«Ой, коли б мені добратися живому і здоровому до Хмариша! Нехай тоді радує собі хто хоче!»

У Череваня переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас ледачої, пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися.

Кобзар, або «Божий чоловік»

На хуторі Хмарище ми ще знайомимось з колоритною фігурою кобзаря. Його називають «божим чоловіком». І говориться про нього так:

«Сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупив невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болісні і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то, за все поважали йогокозаки, як батька; і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий».

На сторінках роману він відзначається високою свідомістю, розумінням подій, виявляє своє неприйняття щодо дріб’язковості, мізерності буденного життя.

«А більше мені не по нутру ота мізерна пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на людський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітські співи, що й людям у подобу. Дух мій не терпить сього!»

Впевнено та незалежно приймається він і в присутності козацької верхівки. Мовою народних дум розповідає він про події, сумує за долею України, славить часи Богдана Хмельницького.

Але «божий чоловік» відмежовує себе від інших бандуристів. Коли інші кобзарі не гребували нагодою дрібного заробітку під час чорної ради, то він не пішов туди. «Я в ваші чвари да свари не мішаюсь»,‒ відповів. Це одна з рис духовного аристократизму кобзаря, показана в романтичному плані.

Співець-кобзар Куліша, на противагу Шевченковим образам кобзаря, виявляє свою зверхність над народом, не зливається з народною масою, своїми моральними якостями вивищується над нею.

Народні маси

Коли Шрам із сім’єю Череванів подорожує в Київ, то зустрічається з міщанами на околиці міста. Міщани в розмові з подорожніми висловлюють своє незадоволення козацькою старшиною: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палати чини, мито чорт знає що!»

Ще гостріші закиди чують ті ж подорожні, ідучи з Києва до Ніжина. По дорозі селяни-косарі оточили ридван Череваня і відверто ремствували: «Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із полонини косимо. А вибиваємось із-під ляхів усі укуп».

Незадоволені висловлюють свою прихильність до запорозької голоти. Всюди, де сходились простолюди, чулися розмови, точилися бесіди про нову Хмельниччину. В кузні від коваля Шрам чує таку розмову: «Що ви,‒ каже,‒ лагодите чересла та лемеші? Лагодьте лучче батьківські списи, бо буде всім робота. Їхали в Ніжин запорожці, дак казали, що знов піднявсь такий гетьман, як Хмельницький».

Всюди в народі з гнівом говорять про «дуків-срібляників». Сільська біднота повалила до запорожців, коли вони стали кошем, готуючись взяти участь у ніжинській раді.

Для зображення народних мас письменник використав пісні козацької голоти, лексику таких дум, як «Козак Голота», «Козак Нетяга Хвесько Ганжа Андибер».

«Чорну раду» написано тоді, коли вже були відомі історичні твори Шевченка. Між Кулішем і Шевченком наявне розходження в історичних подіях. Позитивним героєм Шевченкової поеми «Гайдамаки» виступала селянська маса та її представник Ярема ‒ наймит у постолах. Куліш у романі «Чорна рада» теж зображує народну масу, але вона не виступає тут у ролі позитивного героя.

«Назбиралась люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь мужики, що позіходились грабовати Ніжень, як приобіщав їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурлаки да гольтіпаки, що, не маючи жодного притулку, служили тілько по броварнях, по винницях да ще по лазнях грубниками. У іншого сокира за поясом, у того коса на плечі, а другий притяг із колякою».

Куліш наголошує на тому, що ця маса нездатна була розуміти державні справи, а стихійні рухи селянства, козацької голоти, мовляв, призводили до руїни, підривали національну єдність.

Іван Брюховецький

Брюховецький лукавий, підступний, хитрий, підлий. Це вразлива, мстива і властолюбива людина, що маскується перед народом: «Чоловік сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові, протоптані, і пучки не видно.

Хіба по шаблі можна б догадатися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота да й та на йому була мов чужа. і постать, і врода в нього були зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його не подумав би, що в цій голові вертиться що-небудь опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату».

Обіцяючи зменшити побори старшини і обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довір’я простолюду, на який опирається у боротьбі за гетьманство, він намагається справити вигідне враження, бути малопомітним, скромним.

«Нащо ж і живе наш брат запорожець на світі, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рідних братів своїх? Чи нам золото, чи нам срібло, чи нам панські будинки треба? Не про те ми проживемо і в злиднях, проживемо і в землянці на одному хлібі та воді. Сказано «Хліб та вода ‒ то козацька їда». «Не знатиме під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні».

А трохи далі говориться: «Окаянний пройдисвіт так усіх оманив, так по душі були темному людові ті лукаві ухватки, ті тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж. Химерний той Іванець морочив голови людськії, мов не своєю силою, мов який чарівник-чорнокнижник, ходив він поміж миром, сіючи свої чари».

А добившись свого, відверто і цинічно розкривається перед тими, хто його підтримував. Після Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана, дурне мужицтво»), загрожуючи всіх порівняти батогами, глузує з старих січовиків.

«Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому з нас не по нутру, той нехай іде на січ їсти сушену рибу з сирівцем».

На сторінках роману Брюховецький показаний політичним авантюристом, людиною без честі і гідності.

• «Брюховецького величали другим Хмельницьким, що іще раз стає за Вкраїну супротив її ворогів і дарує мирові волю».

• «А як придивишся, то на виду в його наче ще й приязне: так би здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тільки очі були якісь чудні ‒ так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що ти б сказав ‒ він усякому дає дорогу, а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату».

• «Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!»

Лестощі Брюховецького:

• «Ні, не против я, не прогайнув, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко ‒ да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт ‒ доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».

• «Ви може думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись за мною в Січ жупани й сап’янці возами, везли золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!»

П. Шраменко (про Брюховецького):

• «Окаяний пройдисвіт так усіх оманив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж. Аж дивно стало моєму козакові, що то чоловік зможе, як захоче!»

Підступність і улесливість Брюховецького:

• «Батьки мої рідні! Що ж (я) здолаю видумати путиє своїм нікчемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки ‒ судіть, як самі знаєте, а моє діло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивів із Запорожжя на Вкраїну: порядкуйте по-стародавньому, як самі знаєте; судіте і карайте, кого самі знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти, дурні».

• «Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки».

Самохарактеристика Брюховецького:

• «Мабуть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов! Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар ‒ душа праведна…»

Сомко

У романі Сомка зображено в прикрашеному вигляді: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидний, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи».

Сомко зображується «щирим і незлюбливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях.

«Сомко бо жартів не любив. Щирий і незлюбливий був лицар, да все ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен».

Для Шрама він «щира козацька душа», для Петра ‒ «гордий, пишний і розумом високий гетьман... золота голова».

Позитивними рисами Сомка є те, що він не мириться з запорозьким демократицизмом, бунтарством сіроми і відстоює ідею міцної державної влади, сильної гетьманської руки.

Сомко мріє об’єднати обидві частини України і триматися договору про возз’єднання з Росією.

«Щоб обидва береги Дніпрові приклонилися під одну булаву! Я одже скоро одбуду царських бояр, хочу іти на окаянною Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, держачись за руки з Москвою, і проженемо усякого, хто покуситься ступити на руську землю».

Ця мрія в розумінні Сомка пов’язана з утвердженням старшинських інтересів та приборканням народних мас. Для заможної козацької старшини він взірець лицарства, мужності, відвертості і благородства. Але цілком закономірно, що його не підтримали ні посполити, ні міщани, ні рядові запорожці, бо вони в його очах дурна «чернь», «голодранці», «голота». Після того, як відбулася Чорна рада і Сомко потрапив у в’язницю, він в відмовляється від порятунку ціною самопожертви Кирила Тура.

«Того слухаю мовчки,‒ одвітує Сомко,‒ що з сієї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство до гетьманства, багато й Юрась погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманувати, невже ж не ужметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отже, я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!»

Умови, в яких перебував ув’язнений Я. Сомко: «…у кутку сидить на голому ослоні. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковане, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати».

Сомко мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна».

Шрам

Шрам ‒ найвірніший однодумець Сомка. Ось яким він постає перед нами: «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурною, учився в Київській братській школі і вже сам вийшов. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв докозацького війки, бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як дасться рідна йому кров за безбожний глум польський консистентів і урядників над українцями».

Шрам зображається як людина пильної, мужньої суворої вдачі, загартований і пошматований в боях воїн.

«Сидів він замовником серед дикого степу на Низу, взявши собі зо жінку бранку туркеню, проповідував він слово правди божої рибакам і чабанам запорозьким, побував він на полі й порі з низцями, видав не раз і не два смерть перед очима та загартувався у воєнному ділі. Коли піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу, ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такої веремії. У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули його реєстрове прізвище». Шрам – поборник об’єднання України, прихильник міцної гетьманської влади. Він веде на Правобережжі боротьбу проти шляхетно-польського ставленика Тетері, а на Лівобережжя прибув, щоб підтримати Сомка на Чорній раді. Він вступає в суперечки з міщанами.

«Де в світі видано, щоб увесь люд жив при одному праві? Усякому своє...»

Коли інша козацька старшина прагнула до наживи, захоплювала земельні маєтності, то Шрам вів скромне життя. Він був не тільки полковником, але й попом, тому й одягався своєрідно: «... по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по давніх шрамах на виду ‒ старий козарлюга».

У розмові Шрам часто говорить про долю України: «…привернем усю Україну до одної булави, зніметься пожежа по всій Україні», «ляхи та недоляшки душили Україну», «барабашів тепер повна Україна…»

В образі Шрама Куліш ідеалізує старшинську свідомість, честь і звичаї. Якщо Шевченко вважав кращими рисами героїв зв’язки їх з народною масою, то Куліш, навпаки, вбачав позитивні риси героя в його непримиренному ставленню до «черні». Ідея старшинською аристократизму знайшла свою конкретизацію і в образі Шрама.

Кирило Тур

Незважаючи на велику енергію, хоробрість, лицарство, Кирило Тур не підносився серед козацтва вище курінною отамана. Та й не прагнув Кирило Тур поширюватися у значне заможне козацтво. Його батько був запорожцем, мати і сестра ‒ звичайні селяни. Ніколи він не виявляв інтересу до панства і власної користі. Зміст його життя - товариство, побратимство, лицарська честь, незалежність.

Це образ химерного запорожця, який хоче бути таким героєм, про вчинки якого оповідає народ. Кирило приваблює до себе своєю вдачею. «Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває».

Він часто висловлює свої думки і почуття мовою народних пісень та дум. Його мова незвичайна, а піднесена, забарвлена дотепами, прислів’ями, вигадками, жартами. Він зневажає буденне життя, бо волелюбна вдача прагне просторів, одчайдушних вчинків. Він мріє податися в гірську Чорногорію, бо йому всюди тісно, ніде не знаходить він вдоволення жадоби лицарських вчинків і пригод.

Кирило Тур ‒ завзятий лицар, щирий, вірний товариш. Перед гетьманом він тримає себе, як рівний з рівним. Вдачі запорожця відповідала його кремезна постать з розкішними вусами, «…був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густі брови аж геть піднялись над тими очима, і ‒ враг його знає ‒ глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх».

За рішенням ради запорожців, Кирило Тур зазнав покарання, як говорив «січовий батько» Пугач за те, що «знюхавсь поганий з бабами і наробив сорому товариству на всі роки». За звичаями запорожців винуватця карають киями!

«Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем і не зморщився, і не застогнав».

Після того, як відбулася Чорна рада і Сомко потрапив у в’язницю, Тур пробує визволити гетьмана, що чекав на страту. Але Сомко відмовився від порятунку ціною самопожертви Кирила Тура. Після цього Тур лагодиться у далеку дорогу – в Чорногорію. «Наша мета ‒ війна з бусурманами», ‒ говорить Кирило Тур, маючи намір брати участь у визвольній боротьбі чорногорців проти турецького гноблення.

Виплеканий народною уявою химерний козак Мамай, характерництво запорожців, героїчні мотиви народних дум і пісень про волелюбних представників козацтва - це справжні джерела образу Кирила Тура. Саме в цьому виявляються в даному образі романтизовані риси національного характеру.

Січовий дід Пугач

В образі «січового діда» Пугача втілено кращі запорозькі традиції.

Він всюди бореться за правду: то з’являється з міщанами у світлицю Гвинтовки і вимагає повернути їм не по праву захоплені воли: «Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача,‒ каже поважно січовий дід. ‒ Старий Пугач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщани дечим і поживились од козаків у польську заворуху, та вже ж і козаки почали тепер милити їм шиї справді по-шляхетські. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і ранцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тільки не обіжай добрих людей, верни їм їх воли».

Він відшукує Кирила Тура, коли той порушив запорозькі звичаї, і вимагає судити його.

«– А що, вражий сину! Зоп’явсь уже на кош? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо до коша на розправу. Ти думаєш, ми дурно насипали божому чоловікові шапку талярів? Пакосник ти паскудний! Поганець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспидський сину! Сідлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до образу на вірьовці. Як собаку. Та вже я честь на собі кладу: пограй уже, так тому й бути, в останній раз на коні!»

Під час покарання Кирила Тура він найсильніше б’є його києм. А після покарання «батько Пугач» прийшов на трапезу до Кирила Тура, і то вже була велика честь усьому куреневі.

На Чорній раді Пугач активно підтримував Брюховецького, та коли побачив, що Брюховецький, захопивши гетьманську булаву, швидко виявив свою зневагу до старих запорожців, він рве стосунки з гетьманом, захищає запорозькі звичаї.

«‒ Ми таки й підемо, гаспидів сину!‒ каже батько Пугач.‒ Ти нас не випихай коліном. Тільки добре собі запам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів!»

Старий дід Київ

«Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скільки-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота».

Запорожці (з уст Шрама)

«Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками».

Василь Невільник

«Справді … був собі дідусь такий мизерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав ‒ він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене».

«…Я колись таким вигадчиком був, поки літа не приборкали та проклята неволя не прилучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою, вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й музики, знало лицарство й хлібороби!»

Петро Шраменко

«Був щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік перечорнити і золоту свою славу гряззю закаляти».

Черевань про Шраменка: «…переплив Случ під кулями. Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле!»

Божий чоловік про Шраменка: «Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, і вмре своєю смертю».

«Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу».

Пугач (про Шрама і Шраменка)

«Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тільки здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обійдеться».

Леся Череванівна

«А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє… І що вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті ‒ усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить».

Настя, дружина Гвинтовки

«Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані».