81. Персонаж якого твору зображено на малюнку?

А. «Всякому місту». Б. «Бджола і Шершень». В. «DE LIBERTATE». Г. «Слово про похід Ігорів».

82. Персонаж якого твору «Байок Харківських» г.Сковороди зображено на малюнку?

А. Байка 23. Б. Байка 12. В. Байка 17. Г. Байка 27.

83. «Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд», - сказав Микола

Костомаров про:

А. Пантелеймона Куліша.

Б. Івана Вишенського.

В. Тараса Шевченка.

Г. Григорія Сковороду.

Козацькі літописи

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII ‒ поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва ‒ «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи ‒ Самовидця, тобто очевидця (про події 1648 ‒ 1702, вірогідний автор ‒ Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 ‒ 1700).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Мандрівні дяки

Мандрівні дяки (або як їх ще називають «мандровані дяки», «школяри», «спудеї», «нищістуденти», «бакаляри», «миркачі», «канцеляристи», «недоуки», «вандровані пахолки», «пиворізи») — представники української сміхової культури XVII–XVIII ст., творці бурлескно-гумористичної літератури, що ознаменували появу низового бароко.

Це культурний феномен, який зародився у студентському середовищі, про який згадував Іван Франко: «Се тип, що витворився при Київській Академії не раніше другої половини XVII в., а в XVIII віці зробився характерним признаком Подніпровської України — елемент кочовий та цинічний, носитель усяких веселих та сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланий на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитися якоїсь посади і пішли у світ, хапаючись за що можна, за дяківство, за малярство, оправу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору, їм завдячуємо певно, значну частину тих гумористичних віршів про празники християнської церкви». Це студенти-бурсаки, вихованці духовних шкіл, що, мандруючи по Україні, заробляли гроші приватним навчанням. Вони розповсюджували рукописні твори, ставили вистави, ходили з вертепом.

Інтермедія (від лат. intermedius ‒те, що знаходиться посередині) ‒ жанр невеликої комічної п’єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми, опрацьованої в основній драмі (як то було і в античній драмі сатирів), або ж сценами, ніяк не пов’язаними з її змістом. Інтермедія виникає як фарсова вставка в містеріях XV століття, маючи на меті послабити емоційне напруження й розважити стомлених глядачів.

Найбільшої популярності цей жанр набув у шкільному театрі XVII‒XVIII століть в Україні та Росії. Так, до нашого часу збереглися по п’ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір’я (перші інтермедії до п’єс М. Довгалевського та Г.Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль.

Вплив інтермедії відчутний у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, М.Старицького та інших. Приклади інтермедій:

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв’язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б’є палицею власні горшки.

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам’янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з’їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з’їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з’їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з’їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з’їси пиріг». От він і з’їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Іван Котляревський (1769 ‒ 1838) – представник просвітницького реалізму

( цей творчий метод поєднував у собі реалізм, сентименталізм та класицизм)

Н ова доба в українській літературі почалася 1798-го року, коли Іван Котляревський видав поему «Енеїда» українською мовою. Це була перша книжка написана українською мовою. Тому Котляревського називаємо зачинателем нової української літератури. М.Коцюбинський (про І.Котляревського): він показав, що «під грубою свитою б’ється людське серце».

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського (на фото – будинок І.Котляревського: 1 – малюнок, виконаний Т.Шевченком; 2 – садиба-музей І.Котляревського у Полтаві).

Початкову освіту Іван Котляревський здобув у дяка (що було на той час дуже поширено) і в десятирічному віці вступив до місцевої семінарії. Навчання в таких закладах тривало тоді десять-тринадцять років. Спочатку це було читання й письмо, згодом ‒ російська й латинська мови та літератури, поетика, риторика, філософія та богослов’я. Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи робили переклади російською поезій Вергілія, Овідія, Горація, писали, наслідуючи їх, власні віршовані твори.

Згодом, у 1780 ‒ 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії. 1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, його не приваблювала духовна кар’єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше б ув домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

На цей період (1794) припадає і початок його роботи над першим відомим власним літературним твором ‒ бурлескно-травестійною поемою «Енеїда» на сюжет Вергілія (на фото).

У період учителювання в житті Івана Петровича трапилися дві події, які спричинили важливі наслідки. По-перше, в маєтку біля Золотоноші (це місто належало тоді до Полтавщини), де Іван Котляревський навчав дітей господаря, він познайомився з гостем, який був від нього у великому захопленні і взяв почитати рукописний примірник «Енеїди». Це був конотопський поміщик Максим Парпура. Він служив у Петербурзі колезьким асесором і завідував там друкарнею медичної колегії. По-друге, Іван Котляревський закохався. Та почуття його виявилося заздалегідь приреченим, бо дівчина була служницею-кріпачкою в того ж таки поміщика з-під Золотоноші, й останній навіть слухати не захотів про те, щоб відпустити її на волю.

Ображений у своїх найкращих почуттях, Іван Котляревський покинув учителювання й вирішив утвердитися на іншому поприщі. Від 1796 р. він перебував на військовій службі у сформованому з українських козацьких полків Сіверському карабінерному полку (згодом його перетворили на драгунський). До 1806 р. полк стояв на Полтавщині, тож Котляревському не потрібно було кардинально змінювати свій стиль життя й побут, поривати зі старими зв’язками. Тривала в цей період і його робота над «Енеїдою». Крім того, збереглася написана ним наприкінці 1804 р. «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (тодішньому генерал-губернатору Полтавської і Чернігівської губерній).

У 1798 р. Іван Котляревський несподівано дізнався, що в Петербурзі коштом згаданого Максима Парпури було видано перші три частини «Енеїди» під назвою «Энеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским». Це, кажучи сучасною мовою, «піратське» видання аж ніяк не входило у плани самого Івана Петровича й до глибини душі його обурило. Проте помста Котляревського була не позбавлена гумору: він присвятив колезькому асесорові, який вирішив, не питаючи дозволу, прославитися за його рахунок, кілька рядків у доопрацьованій «Енеїді», «вдостоївши» його честі посмажитись у відвіданому Енеєм і Сивілою пеклі:

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать...

Історія з коханням до вродливої кріпачки теж мала своє продовження. Спершу Іван Котляревський дізнався, що вона зникла з маєтку безвісти, а потім ‒ що її викрав ловелас-поручик, який служив із ним в одному полку й навідувався до тих самих золотоніських поміщиків іще за часів його вчителювання. Дівчина, не стерпівши наруги, вчинила спробу самогубства, але була врятована і стала черницею в Червоногірському монастирі.

У результаті дуелі поручик став інвалідом, а прапорщик Іван Котляревський... поручиком. За «недостойний» вчинок його було викликано «на килим» до генерала Дотішампа, але останньому, людині проникливій і далекоглядній, сподобалася гідність із якою тримався молодший офіцер (у царській армії прапорщик ‒ це було офіцерське звання), і замість того, щоб покарати зухвальця, він узяв його собі в ад’ютанти.

У 1806‒1807 pp. Іван Котляревський у складі Сіверського полку став учасником російсько-турецької війни, зокрема взяття фортець Бендери та Ізмаїл. На війні Іванові Петровичу доводилося не лише стріляти, а й виконувати дипломатичні місії ‒ вести переговори від імені командування царських військ із буджацькими татарами, від яких потрібно було домогтися нейтралітету, тобто непідтримки Османської імперії, та з козаками Задунайської Січі ‒ єдинокровними українцями, які, проте, перебували в підданстві султана і яких він мав завдання залучити на бік Російської імперії.

Після війни, на початку 1808 p., Іван Котляревський вийшов у відставку в чині штабс-капітана. І того ж року довідався, що в Петербурзі, вже вдруге без його відома, опубліковано перші три частини «Енеїди». Тепер «піратом-меценатом» був Іван Глазунов.

Залишивши військо, Іван Котляревський поїхав до Петербурга зі сподіванням знайти там якусь цивільну службу, але ці пошуки не мали успіху: тамтешні можновладці сприйняли його як бідного провінціала без протекції. Навідавшись до північної столиці особисто, поет нарешті сам опублікував свій твір, доповнивши його четвертою частиною, тепер уже під назвою «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык преложенная И.Котляревским» (1809) – на фото. Цього разу кошти на видання дав полтавський поміщик С. Кочубей.

1810 p. Іван Котляревський повернувся на постійне проживання до Полтави, де на багато років обійняв посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський ‒ знаний математик.

Під час російсько-французької війни 1812 р. генерал-губернатор князь Я. Лобанов-Ростовський, знаючи Котляревського як досвідченого військового, доручив йому сформувати козацький кінний полк. Із відповідальним завданням поет упорався за 17 днів, але стосовно себе особисто подав прохання, щоб його залишили наглядати за Будинком виховання дітей бідних дворян. Прохання задовольнили, й Іван Котляревський передав новостворений полк іншому командирові.

У 1813‒1814 pp. Іван Котляревський, виконуючи доручення того самого генерал-губернатора, їздив до Дрездена й Петербурга. В той час він працював над п’ятою частиною «Енеїди».

1 816 р. Я. Лобанова-Ростовського на посаді малоросійського генерал-губернатора змінив Микола Рєпнін ‒ рідний брат декабриста Сергія Волконського й батько тієї самої Варвари Рєпніної, яка була вірним другом Тараса Шевченка в його найтяжчі роки. Канцелярію Миколи Григоровича очолив Михайло Новиков, член таємного «Союзу порятунку». Іван Котляревський увійшов до створеної останнім 1818 р. в Полтаві масонської ложі «Любов до істини». Роль його в масонстві називалася «витія» ‒ тобто промовець, виголошувач текстів.

З 1818 по 1821 р. поет був одним із двох директорів Полтавського театру. Він готував репертуар, часто сам переробляв драматичні твори, дотягуючи їх до належного рівня майстерності, приходив на репетиції та вистави. У 1818‒1819 pp. Іван Котляревський написав п’єсу «Наталка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник» (надруковані, відповідно, в 1838 й 1848 pp.). Ці твори глядачі вперше побачили 1819 р. на полтавській сцені. Під час свого приїзду до міста в них обох зіграв Михайло Щепкін. «Розкриттям свого таланту у виконанні ролей з народного життя він зобов’язаний Котляревському, який розпізнав у ньому першокласного артиста; надії його справдилися», ‒ писав про М. Щепкіна в 1861 р. журнал «Основа». До речі, насправді великий актор був зобов’язаний Котляревському не тільки цим, адже Іван Петрович доклав чимало сил іще й до того, щоб організувати викуп М. Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які загнули за нього ціну десять тисяч карбованців. Викуплено його було саме в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру М. Рєпнін.

Із 1827 по 1835 р. Іван Котляревський обіймав посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу (залишаючись водночас наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян).

Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ у друкарні Харківського університету в 1842 p., вже по смерті поета. Її видав О.Волохінов, якому продав рукопис І.Котляревський перед смертю.

І вана Котляревського зазвичай називають зачинателем нової української літератури, твореної живою народною мовою. Це не означає, ніби всі автори, старші за нього, писали книжною українською, церковнослов’янською латиною абощо. Твори українською мовою в її сучасному розумінні, й поетичні зокрема, були й до нього. Нею віршували такі знамениті автори, як Іван Мазепа, Семен Климовський та ін. Але тільки з приходом творця «Енеїди» й «Наталки Полтавки» про українську літературу, писану живою народною мовою, можна було нарешті говорити як про самодостатню цілість ‒ із різними родами й жанрами.

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. Згодом на його могилі було споруджено пам’ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии». 30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л. В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль Івана Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах» із його творів. Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!