Цитатна характеристика персонажів

Ярема

…Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порогу;

А не клене долі, людей не займа…

…Яремо, хамів сину,

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!..

…Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить...

Та й знову за працю. Отак треба жить!

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема ‒ сирота багатий,

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать...

…Не ріже ‒ лютує:

З ножем в руках на пожарах

І днює й ночує

Не милує, не минає

Нігде ні одного;

За титаря ляхам платить

За батька святого,

За Оксану...

Оксана

…Єсть карії очі ‒ як зіроньки сяють,

Білі рученята ‒ мліють-обнімають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає…

Ярема про Оксану

…Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву,‒

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду…

…Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!..

Гонта

…Пішов Гонта, похилившись;

Іде, спотикнеться,

Пожар світить; Гонта гляне,

Гляне ‒ усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі... Тілько мріє

В диму, та й сховався…

Лейба

…Жидюга

Дрижить, ізігнувшись

Над коганцем, лічить гроші

Коло ліжка, клятий…

А.Головатий

«Мудра голова, сидить «собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся скрізь...»

М.Залізняк

…Горілку, мед не чаркою ‒

Поставцем черпає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає / .... /

Орел сизокрилий…

Кобзар

«…До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму, а охрипну ‒ чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову…»

Гайдамаки

…Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти...

«Сон» («у всякого своя доля», 1844)

Це вершина полiтичноï сатири у творчостi Т. Шевченка. Поема «Сон» («У всякого своя доля») написана Шевченком у 1844 роцi в Петербурзi. Поет привiз з Украïни живi враження сваволi помiщикiв, злиденного життя i нестерпних страждань крiпакiв. Свiй гнiв вилив вiн у поемi, яка є гострою сатирою на царську Росiю часiв Миколи I, на всю систему крiпосницького ладу.

Сон (скорочено)

Поема починається лiричними роздумами автора-оповiдача. У кожного своя доля i свiй шлях широкий: хто зводить кам’янi мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу краïну, хто обирає ближнього, а хто потайки гострить нiж на брата. Лицемiр удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тiльки й чекає слушного часу, аби комусь запустити пазурi в печiнки. Iнший будує розкiшнi храми i вихваляється своєю любов’ю до отечества, з якого мiж тим кров, як воду, точить.

Але всi мовчать, як ягнята, наче так i треба, бо немає Бога на небi. Уярмленi люди вмирають у неволi, чекаючи раю на тiм свiтi. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усiх схаменутися, згадати, що i бiднi, i багатi ‒ люди, Адамовi дiти.

Такими були думки оповiдача, коли вiн нiбито п’яний повертався з бенкету. Удома лiг спати й побачив сон, що здивував би будь-кого. Приснилося йому, буцiмто летить над землею сова, а вiн ‒ за нею слiдом. Летить i прощається зi свiтом, своïм краєм, де мучаться люди. Вiн прилiтатиме до Украïни тiльки на розмову:

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане.

Поки твоï малi дiти

На ворога стануть.

Свiтає. Зайнявся край неба. Зверху вiдкрилась чарiвна картина повитоï красою краïни, яка

Зеленiє, вмивається

Дрiбною росою,

Споконвiку вмивається,

Сонце зустрiчає...

I нема тому почину,

I краю немає!

Але душа того, хто все це спостерiгає, плаче i сумує, бо у тiм раï

Латану свитину з калiки знiмають,

З шкурою знiмають, бо нiчим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надiю! в вiйсько оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде пiд тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщинi жне.

Попiдтинню шкандибає покритка з байстрям, якоï вiдцурались батьки i не приймають чужi люди, а панич, що ïï збезчестив, i гадки про це не має, розважаючись з iншою.

Нiхто не знає, скiльки ще на цiм свiтi панувати катам. А Бог, якщо й бачить iз-за хмари людськi сльози й горе, то не допомагає людям.

У рiднiм краï немає щастя, й оповiдач вирiшує пошукати раю хоч на краю свiта. Тяжко йому покидати матiр ‒ Украïну, та ще тяжче дивитися на ïï сльози й убогiсть.

Полетiвши за совою, вiн потрапив до вкритоï снiгом краïни (Сибiру), де кругом бори та болота, а людей немає. Та ось стало чути, як десь пiд землею гудуть кайдани. З-пiд землi, мов iз домовини, стали виходити на свiт не мерцi, а закутi в кайдани живi люди, каторжники. Вони видобувають пiд землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).

Серед каторжникiв не тiльки злодiï i розбiйники. Є тут i затаврований, закутий в кайдани цар волi, що мужньо переносить усi муки, не зрiкаючись своïх iдей:

А де ж твоï думи, рожевiï квiти,

Догляданi, смiлi, викоханi дiти,

Кому ти ïх, друже, кому передав?

Чи, може, навiки в серцi поховав?

О, не ховай, брате! Розсип ïх, розкидай!

Зiйдуть, i ростимуть, i у люди вийдуть!

I знов оповiдач летить над землею. Дивиться ‒ зверху на хати над шляхами та мiста з багатьма церквами, а в цих мiстах, мов журавлi, вишукуються муштрованi солдати ‒ москалi.

Далi вiн бачить унизу велике мiсто на болотi, де скрiзь церкви, та палати, та пани пузатi. На честь царя Миколи I тут влаштовано парад. «Землячок» вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповiдача у царськi палати.

А ле оповiдач, вiдхиливши його послуги, став незримим i сам потрапив у палати, де побачив пихате панство i царя з царицею:

...аж ось i сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Оповiдач дивується, що поети-вiршомази порiвнювали це жалюгiдне створiння з богинею.

За царями йшла сила панства, i кожен з цих панiв намагався стати ближче до коронованих осiб:

...може вдарять

Або дулю дати

Благоволять, хоч маленьку,

Хоч пiвдулi, аби тiлько

Пiд самую пику.

Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той ‒ нижчому чином, адалi вже пiшло мов по ланцюжку ‒ кожен намагався вдарити меншого вiд себе, аж поки бiйка не вийшла з царського палацу на вулицi (картина генерального мордобитія).

Оповiдача здивувало, що все це сприймалося як царська милiсть i супроводжувалося радiсними вигуками городян:

Гуля наш батюшка,

Гуля! Ура!., ура!., ура!

В ночi, коли гамiр ущух, оповiдач пiшов подивитись столицю й був вражений цим дивним видовищем, адже розкiшне мiсто збудоване на болотi дуже дорогою цiною:

Як то воно зробилося

З калюжi такоï

Таке диво... отут кровi

Пролито людськоï ‒

I без ножа...

На одному боцi рiки чути дзвони Петропавлiвськоï фортецi, на iншому ‒ стоïть пам’ятник Петровi I (тому, що розпинав нашу Украïну) вiд Катерини II (яка доконала вдову сиротину) – на фото – пам’ятник Петру І.

Оповiдач зажурився, згадавши сумну iсторiю Украïни. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Росiйськоï iмперiï, а у темницi замордовано наказного гетьмана Полуботка (на фото). Цар зiдрав шкуру з украïнцiв, щоб пошити з неï собi багряницю i закласти в цiй новiй рясi багатi церкви та палати.

Зiйшло сонечко, й оповiдач побачив iнший Петербург ‒ мiсто, де люди тяжкою працею заробляли собi хлiб насущний. Серед чиновникiв, що поспiшали до Сенату, вiн побачив чимало своïх землякiв, якi зреклися рiдноï мови, пишуть папери i деруть хабарi, зневажаючи своїх батьків та Україну.

Оповiдач вирiшив ще раз зазирнути в царськi палати. Побачив там сердитого, як ведьмiдь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалiв.

А коли вiд його крику всi провалились у землю, цар залишився безпорадним, нiкчемним i зовсiм не страшним, мов кошеня. Вiн здався оповiдачевi таким чудним, що той навiть засмiявся.

Почувши смiх, цар знову розлютився i зикнув на оповiдача, який перелякався i... прокинувся.

Так закiнчився цей надзвичайний сон ‒ диво, що сниться тiльки юродивим та п’яницям.

Жанр: сатирична поема (сам Т.Шевченко визначив жанр «комедія»)

Комедія ‒ авторський підзаголовок ‒ «комедія» вказує на жанрово-стилістичне спрямування твору, водночас він містить настанову на очудненість, абсурдність зображуваного («сон, напричуд дивний»; «Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!..»). Загалом жанровий спектр твору набагато ширший. Це сатирична поема з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політична за проблематикою. Жанр поеми визначено як «комедію» за взірцем жанру «Божественної комедії» Данте, перша частина якої ‒ «Пекло» вийшла в 1842 р. у російському перекладі.

Тема: зображення російського імперського режиму та картин реального життя народу в умовах самодержавної Росії.

Ідея: осуд самодержавництва і кріпосництва в Російській імперії, аморальності земляків-перевертнів.

Композиція: Поема складається із вступу і трьох частин, де змальовано життя в селах України, у Сибіру й Петербурзі.

Орієнтовно можна розмежувати в поемі такі її частини:

• пролог;

• покріпачена Україна;

• сибірські нетрі;

• самодержавний Петербург;

• прийом у царських палатах;

• видіння над Невою;

• вранішня столиця;

• другий прийом у палатах.

Розповідь ведеться від І особи.

Т. Шевченко використав форму сну, щоб показати широку панораму життя в Російській імперії, де народи живуть у неволі, придушується все вільнолюбиве. Він різко розкритикував систему царської влади й особисто коронованих осіб, в державі яких життя ‒ ніби кошмарний сон. Вважають, саме за цю поему Шевченко дістав суворе покарання ‒ десять років солдатчини в далеких козацьких степах із забороною писати й малювати.

Образи-символи: цар волі – борці за волю, Ісус Христос; сова – мудрість, істина; ведмідь – груба сила, невігластво.

Епіграф

Духъ истины, его же мір не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. ‒ Епіграфом з Євангелія від св. Іоана («Духу істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить його і не знає») поет дуже узагальнено окреслює стан суспільства, яке не приймає Духу істини, бо не бачить його і не знає. Звідси випливає намір автора ‒ розкрити перед своїми байдужими сучасниками істинну картину навколишнього життя в його найжахливіших проявах.

У поемі створено цілісну картину імперії, де скрізь панує біда (Україна – Сибір – Петербург). Особливу увагу приділено царю та цариці (яскраві їдкі сатиричні образи бурлескного типу), давнім царям (викриття Петра І та Катерини ІІ) та Петербургу, побудованому на козацьких кістках. Цар Микола (на фото) протиставляється борцеві – «царю волі» в Сибіру. Наявні також історіософські спроби осмислення минулого України.

У вступi кiлькома рядками, сповненими глибокоï ненавистi, автор подає образ загарбника, який

...неситим оком

За край свiту зазирає,

Чи нема краïни,

Щоб загарбать i з собою

Взять у домовину.

У цьому образi легко впiзнати царя. Микола I, образ якого Шевченко показує в наступних частинах поеми, в той час (40-вi роки XIX ст.) провадив жорстоку загарбницьку вiйну на Кавказi, знищуючи гiрськi народи. Нижче в цiй же поемi автор говорить про Петра I i Катерину ІІ (на фото), засуджуючи ïх колонiальну полiтику. Деякi вислови про них майже буквально збiгаються з наведеним вище, наприклад:

Накралися! А що взяли

На той свiт з собою?

Далi у вступi поет вiдмiчає характернi риси iнших гнобителiв:

Один ...тузами обирає

Свата в його хатi,

...інший нишком у куточку

Гострить нiж на брата.

Показавши ряд негативних образiв крiпосницького суспiльства, Шевченко пристрасно звертається до тих, що покiрно несуть своє ярмо. Вiн уïдливо ганьбить пасивнiсть i терпiння:

А братiя мовчить собi,

Витрiщивши очi!

Як ягнята: Нехай…

Може, так i треба.

Пiсля цих рядкiв поет говорить про рiвнiсть людей вiд народження:

Схаменiться! Усi на сiм свiтi

I царята, i старчата

Адамовi дiти.

Цими рядками Шевченко висловлює палкий протест проти суспiльного ладу, заснованого на гнобленнi людини людиною. Пiсля цього вступу поет говорить, що йому приснився «Сон напричуд дивний». «Так буцiм сова летить лугами, берегами та нетрями...», за нею полинув вiн сам i побачив картини життя в рiзних мiсцях Росiйськоï iмперiï.

Пролiтаючи над селами Украïни, автор змальовує жахливу картину пiд’яремного життя крiпакiв на фонi прекрасноï природи:

А онде пiд тином опухла дитина,

Голоднее мре, а мати пшеницю на панщинi жне.

Це гнiвне викриття крiпосництва, що зумовило нелюдськi умови життя народу.

Лiричний герой не побачив «раю» на Украïнi, не знайшов його i на небi й полетiв далi аж у Сибiр. Вiн вражений безмежнiстю снiгового простору i людського горя. Скрiзь «сльози i лати». Краïна вся залита кров’ю. Стогнуть народи ‒ жертви самодержавноï Росiйськоï iмперiï. I серед цього холоду, ридань, снiгiв, гнiту ‒ зiгрiта безмежною авторською любов’ю постать «царя волі».

Розповiдаючи про окремi картини Петербурга, Шевченко основну увагу зосереджує на образi Миколи I. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював ïï «неситий», тобто цар. Поет змальовує типовi образи панiв гладких, «мов кабани годованi», набундючених, тупих. Крiм того, пани розвiнчуються i в етико-соцiальному аспектi: це блюдолизи (пiдлабузники), кар’єристи, позбавленi будь-яких ознак людськоï гiдностi, чесностi, порядностi:

Аж потiють та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати благоволять...

П ишнi бундючнi вельможi були насправдi духовними рабами, лакеями царя i царицi. Серед царських прихвоснiв лiричний герой побачив i «землячка» з «цинованими ґудзиками», чиновника нижчого рангу. «Мерзенний каламар» добре навчався у столицi брати хабарi й зневажати рiдне. Образ цього «просвещенного» малороса, хохла став синонiмом людини-перевертня, що по-лакейськи плазує перед панами.

У кiнцi поеми згадується «братiя», яка служить у сенатi. Цих чиновникiв Шевченко характеризує як п’явок народу. З них вiн видiляє землякiв, якi живуть лише iнтересами своєï чиновницькоï кар’єри i є ворогами трудового народу, його культури та рiдноï мови.

Чимало рядкiв у поемi присвячується росiйським царям. Усi вони були поневолювачами украïнського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Украïну Петро I та Катерина II. Говорячи про Петра I, Шевченко бачить у ньому лише колонiзатора:

...Цей той первий, що розпинав

Нашу Украïну,

А вторая доконала

Вдову-сиротину.

Отже, всi розглянутi картини й образи поеми створюють єдиний загальний образ крiпосницькоï системи з самодержавною формою влади. Весь змiст поеми закликав у свiй час до революцiйноï боротьби проти крiпосницькоï системи i царизму. Але поема не втратила свого революцiйного значення i тепер, бо вона спрямована проти гнобительськоï системи взагалi, а також проти загарбницькоï полiтики будь-яких можновладцiв.