Про «Енеїду» і.Котляревського

* «Місто Полтава справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане і закинуте під сільську стріху слово, як фенікс з попелу, воскресло знов в устах батька нової української літератури Івана Котляревського, голосно залунало по широких світах. Котляревський показав, що і під грубою свитою б'ється людське серце. І ожив організм народний, і розпустилося коріння, знову зацвіли квіти, зацвіли і не зів'януть», ‒ Михайло Коцюбинський, «Промова на відкритті пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві, 1903 р.

* «Педанти,‒ зазначав сучасник письменника,‒ здивувались і ‒ замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув ‒ вони почали сміятися».

* «Енеїда» - енциклопедія українського життя ХVІІІ століття. (М.Рильський)

* «Енеїду» І.Котляревського називають «енциклопедією з українського народознавства».

* «Енеїда» - перша ластівка українського національного відродження». (С.Єфремов)

Цитатна характеристика персонажів

Про богів

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка, -

Енея не любила - страх;

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю

Юноні - все її гнівив;

Здававсь гірчійший їй від перцю,

Ні в чім Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Парис, Пріамове дитятко,

Путивочку Венері дав.

Побачила Юнона з неба,

Що пан Еней на поромах;

А те шепнула сука Геба...

Юнону взяв великий жах!

Впрягла в гринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу мчалась, як оса.

«Здоров, Еоле, пане-свату!

Ой, як ся маєш, як живеш? -

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. - Чи гостей ти ждеш?..»

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом-дідом,

Сама же сіла на ослін.

«Будь ласкав, сватоньку-старику!

Ізбий Енея з пантелику,

Тепер пливе на морі він.

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз.

Пошли на його лихо злеє,

Щоб люди всі, що при Енеї,

Послизли і щоб він і сам...

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну, уродливу

Тобі я, далебі, що дам».

«Гай, гай! ой, дей же його кату!

Еол насупившись сказав. -

Я все б зробив за сюю плату,

Та вітри всі порозпускав:

Борей недуж лежить з похмілля,

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній негодяй,

З дівчатами заженихався,

А Евр в поденщики нанявся, -

Як хочеш, так і помишляй!

Та вже для тебе обіщаюсь

Енеєві я ляпас дать;

Я хутко, миттю постараюсь

В трістя його к чортам загнать.

Прощай же! швидче убирайся,

Обіцянки не забувайся,

Бо послі, чуєш, нічичирк!

Як збрешеш, то хоча надсядься,

На ласку послі не понадься,

Тогді від мене возьмеш чвирк».

Еол, оставшись на господі,

Зібрав всіх вітрів до двора,

Велів поганій буть погоді...

Якраз на морі і гора!..

Багацько війська тут пропало;

Тогді набрались всі сто лих!

Еней кричить, що «я Нептуну

Півкопи грошей в руку суну,

Аби на морі штурм утих».

Нептун іздавна був дряпічка,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв,

Побачила, що так полоха

Еол синка, що аж захляв;

Умилася, причепурилась

І, як в неділю, нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Взяла очіпок грезетовий

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець.

Зевес тогді кружлявв сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись,

Заплакавши і завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

«Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки, грають їм.

Куди йому уже до Риму?

Хіба як здохне чорт в рові!

Як вернеться пан хан до Криму,

Як жениться сич на сові.

Хіба б уже та не Юнона,

Щоб не вказала макогона,

Що й досі слухає чмелів!

Коли б вона та не бісилась,

Замовкла і не камезилась,

Щоб ти се сам їй ізвелів».

Юпітер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою чуб:

«Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство;

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дидони в гості

І буде там бенькетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав».

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поціловав.

Нептун

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

Дідона

…В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка – що була вдова…

Ентел

… був Ентелл непевна птаха,

Як чорноморський злий козак…

Невтеса (Охрім)

… Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох…

Еней

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак…

Про Енея

Юнона:

…Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз…

Дідона:

…Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!..

Автор

Прямий, як сосна, величавий.

Бувалий, здатний, тертий, жвавий

Чаклунський горщик:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола...

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла».

Про Анхіза (Сивілла)

«Він божої,‒сказала,‒крові

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить».

Низ та Евріал

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая-бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев’ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м’якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матер’ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

Евріал

…»Як? Сам? Мене оставиш? -

Спитався Низа Евріал.-

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду.

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой»….

…Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать»…

Низ

«Пожди і пальцем в лоб торкнися,-

Товаришеві Низ сказав,-

Не все вперед - назад дивися.

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку протерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

От я, nак чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней - отець, а неня - бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам’ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в’яже,

Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,

Живи для неї, я прошу».

Про Сивіллу

Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть,

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.

Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку, де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв…

Сивілла

«Я Кумськая зовусь Сивілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа.

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.

На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не ходжу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу ‒ уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.

Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Феба світлого, ясного

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди утрись і більш не слинь».

Пекло

Вергилій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю;

Переміню і що оставлю,

Писну ‒ як од старих чував…

За смертію слідом валилось

Жінок, свекрух і мачух злих.

Відчими йшли, тесті-скуп’яги,

Зяті і свояки-мотяги,

Сердиті шурини, брати,

Зовиці, невістки, ятровки ‒

Що все гризуться без умовки ‒

І всякі тут були кати.

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уха настромляли пір.

Се все десятські та соцькії,

Начальники, п’явки людськії

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно богу все молились,

На тиждень днів по три постились

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

Насупротив сих окаянниць

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними пеленами,

Стояли хльорки наголо.

І панночок фільтіфікетних,

Лакеїв гарних і дотепних,

Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,

Що вийшли заміж за старих,

Що всякий час були раденькі

Потішить парнів молодих;

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним помагали

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли.

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати.,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ.

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили різнії їм муки,

Товкли у мужчирях їм руки,

Не важились, щоб убивать.

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились,

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякиї були цехмистри,

І ратмани, і бургомистри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

Всім по заслузі, як котам.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями,

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали ‒

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм давали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків,

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм принятись до замків.

Ті були там лагоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам,

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в боклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський

Кипіли в пеклі всі в смолі.

Там всі невірні і християне,

Були пани і мужики,

Була там шляхта і міщане.

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряне і попи.

Гай! гай! та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов,

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід,

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

То треба угодити їй.

Були там чесні постомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли,

І головами все хитали,

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряжались на показ;

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.

Якіїсь мучились там птахи

З куделями на головах;

Се чесниї, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей ‒ не можна знати

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Ім тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоть не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали по всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квічать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

Еней там бачив щось немало

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

Но се були все осуждені,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другім загоні,

Якби лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі похожали,

Все думали та все гадали,

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати ‒

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

Сутяга толковав укази,

І що то значить наш Статут;

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут.

Мудрець же физику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

Суддя там признавався сміло,

Що з гудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.

Ласощохлисти похожали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашому вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Що трохи слави учинили,

Не всіх на світі подурили,

Не всім успіли морду втерть.

Моти, картьожники, п’янюги

І весь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і скороход,

Побравшись за руки, ходили

І все о плутнях говорили,

Які робили, як жили,

Як паней і панів дурили,

Як по шиньках вночі ходили

І як з кишень платки тягли.

Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

Тут їх заклекотіла путь;

Баби тут більш не ворожили

І простодушних не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не вважали

І не хотіли їм годить.

Еней уздрів свою Дидону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому закону

Пред нею шапочку ізняв:

«Здорова! ‒ глянь... де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карфагени аж сюди?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.

Латинське царство

Земелька ся була Латинська, 

Завзятий цар в ній був Латин; 

Старий скупиндя ‒ скурвасинська, 

Дрижав, як Каїн, за алтин. 

А также всі його підданці 

Носили латані галанці. 

Дивившись на свого царя; 

На гроші там не козиряли, 

А в кітьки крашанками грали, 

Не візьмеш даром сухаря.

Латин сей, хоть не дуже близько,

Не кланявся нікому низько, 

Для його все була бридня. 

Мерика, кажуть, його мати, 

До Фавна стала учащати 

Та і Латина добула. 

Латин дочку мав чепуруху, 

Проворну, гарну і моргуху, 

Одна у нього і була.

Дочка була зальотна птиця 

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця, 

І все ходила павичом. 

Дородна, росла і красива, 

Приступна, добра, не спесива, 

Гнучка, юрлива, молода; 

Хоть хто на неї ненароком 

Закине молодецьким оком, 

То так її і вподоба.

Така дівча ‒ кусочок ласий, 

Заслинишся, як глянеш раз; 

Що ваші гречеські ковбаси! 

Що ваш первак, грушевий квас! 

Завійниця од неї вхопить, 

На голову насяде клопіт; 

А може, тьохне і не там. 

Поставить рогом ясні очі, 

Що не доспиш петрівськой ночі; 

Те по собі я знаю сам.

Сусідні хлопці женихались 

На гарну дівчину таку, 

І сватать деякі питались, 

Які хотіли, щоб смаку 

В Латиновій дочці добиться, 

Царя приданим поживиться, 

Геть, геть ‒ і царство за чуб взять. 

Но ненечка її Амата 

В душі своїй була строката, 

Не всякий їй любився зять.

Один був Турн, царьок нешпетний 

З Латином у сусідстві жив, 

Дочці і матері прикметний, 

І батько дуже з ним дружив. 

Не в шутку молодець був жвавий, 

Товстий, високий, кучерявий, 

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало, 

І грошиків таки бряжчало, 

Куди не кинь, був Турн царьок.