33. Умови успішного формування орфографічних дій (умінь та навичок) у молодших школярів. Методика опрацювання орфографічного правила.

Основні програмні вимоги з орфографії – формування в учнів сталі і свідомі знання, удосконалення орфографічних умінь.

Орфографічні уміння – це орфографічні дії, які базуються на чіткому усвідомленні орфограм і правил, а також операцій по застосуванню цих правил.

Орфографічні вміння в міру їх автоматизації переходять у навички. Отже, орфографічна навичка – це автоматична дія, яка формується на основі умінь, пов’язаних із засвоєнням комплексу знань і їх застосуванням на письмі. Автоматизація розглядається як вищий ступінь сформованості орфографічної дії, коли той, хто пише, вже не замислюється над вживанням тієї чи іншої букви (орфограми), а пише її автоматично [19, 201].

Орфографічна навичка – це особливий вид мовленнєвої навички. Грамотне письмо – це не просто рухи руки під час письма, а особлива мовленнєва діяльність; кожен акт письма – складна дія, в основі якої лежить наше мовлення .

Методика вивчення того чи іншого матеріалу має відповідати його характеру (природі). Слух, вимова (правильна артикуляція) мають вирішальне значення під час засвоєння фонетичних написань.

Засвоєння семантичних написань вимагає розуміння значення слів, граматичних знань (аналіз). Найлегшими для виконання є вправи на часткове застосування правила (перший етап вправ) – списування з підкреслюванням орфограми, списування на зміну слів за зразком, попереджувальний диктант, самодиктант, коментоване письмо та інш. Значно важчими є вправи на самостійне застосування правила (другий етап вправ) – пояснювальний диктант, вибірковий, диктант з граматичним завданням та інш.

Найбільшої самостійності вимагають творчі вправи орфографічного спрямування – творчий диктант різних типів, твори-мініатюри та інш. Виконання таких вправ вимагає значних розумових зусиль і вмінь застосовувати правило у процесі письма.

34. Орфографічні вправи, види, методика проведення. Критерії систематизації вправ.

Швидкість та якість формування орфографічної навички залежить перш всього від доцільного добору вправ, їх систем. У методиці орфографії відомі різноманітні вправи, які об’єднують у такі типи: орфографічний розбір, списування, диктант, вільне письмо .

1. Орфографічний розбір.. Орфографічний розбір може бути усним і письмовим,загальним, фронтальним і вибірковим.

2. Списування: Текстуальне (без зміни тексту) та вибіркове; за прийомами роботи – просте (близьке до копіювання) та творче (ускладнене якимось завданням).

3. Диктант: 1)без зміни тексту (попереджувальний, пояснювальний, контрольний); 2) із зміною тексту (вибірковий, вільний, творчий). Залежно від характеру навчального матеріалу диктанти можуть бути словниковими і текстуальними.

4. Вільне письмо:

1. Вільне списування. Діти читають текст, аналізують правопис слів, закривають підручник, пишуть текст, як запам’ятали.

2. Вільний диктант. Робота виконується за частинами. Читаємо кожну частину, учні переказують її, пояснюють правопис слів або окремих, далі кожен пише так її, як запам’ятав.

3. Творчий диктант. До творчого диктанту відносять доповнення тексту словами-орфограмами; заміна під час письма граматичної форми слова залежно від мети; поповнення речень у процесі запису: вчитель дає частину речення – початок, кінець чи окремі слова із середини.

4. Твори-мініатюри..Це твори-мініатюри за опорними словами (орфограми), за власним спостереженням і досвідом учня, за картиною та запитаннями, за опорними словами та картинкою, за серією картин, за початком і т.д.; перекази та твори, що пов’язані з переробкою тексту: із заміною особи, відмінкової форми, із заміною певних слів словом з виучуваною орфограмою і т.п.

2. Види мовлення, організація мовленнєвої діяльності молодшого школяра.

Внутрішнє мовлення - це внутрішній беззвучний процес, що недоступний для сприйняття іншими людьми і не може бути засобом спілкування

Зовнішнє мовлення - мовлення, основною ознакою якого є доступність для сприйняття (на слух, зір) іншими людьми, є необхідним для спілкування

Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного. Існують різні види як письмового, так і усного мовлення. Усне мовлення може бути і розмовним (мовленням-бесідою), і ораторським виступом (доповіддю). Діалогічне мовлення - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять по черзі

Монологічне мовлення - це таке мовлення, при якому говорить одна особа, а інші слухають і сприймають її

Первинне оволодіння рідною мовою здійснюється в процесі спілкування дитини з дорослим. Тільки таким шляхом досягається істинне розуміння сутності мовлення. Дитина нормально оволодіває мовленням - навчається говорити - користуючись мовленням в процесі спілкування. Кожна особистість повинна прагнути до розвитку всіх видів мовлення, оскільки їх характеристики свідчать про глибину і якість розуму людини

У молодшому шкільному віці швидко росте пасивний словник — кількість слів, що розуміє дитина. Дитина розуміє всі слова, якими користуються дорослі, а також пояснення дорослого (інструкції) відносно сумісних дій. Оскільки дитина активно пізнає світ речей, маніпуляція предметами для неї є найбільш значимою діяльністю, а засвоїти нові дії з предметами вона може тільки сумісно з дорослим. Інструктивна мова, яка організує дії дитини, розуміється нею рано. Пізніше виникає розуміння мови-розповіді. Більш легко розуміє дитина ті розповіді, які пов'язані з предметами і явищами, що її оточують. Для того, щоб вона зрозуміла розповідь або казку, зміст яких виходить за межі безпосередньо сприйнятих нею ситуацій, необхідна додаткова робота — дорослі повинні цьому спеціально навчити дитину

Розвиток мовлення в дитини — це процес оволодіння рідною мовою, умінням користуватися нею як засобом пізнання навколишнього світу, засвоєння досвіду, набутого людством, як засобом пізнання самої себе і саморегуляції, як могутнім засобом спілкування і взаємодії людей

2. Завдання початкового (підготовчого, пропедевтичного) курсу рідної мови. Комунікативно-діяльнісний підхід до навчання української мови в початкових класах.

Демократичні перетворення, що відбуваються в суспільстві, потребують нових підходів до навчання української мови в закладах освіти, і передовсім у загальноосвітній школі.

У “Концепції навчання державної мови в школах України” визначені основні цілі початкового (пропедевтичного, підготовчого) курсу української мови: 1) виховання поваги і любові до рідної мови, бажання її вивчати і краще знати, гордитися нею; 2) вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування; 3) формування початкового уявлення про мовну систему одиниці мовних рівнів у їх взаємозв’язках. Заняття мають включати систематичні спостереження за явищами живого мовлення, читання художніх творів, їх переказ, конструктивні і творчі вправи, зразкове ведення словників тощо. Завдяки цьому в дітей розвиватимуться в комплексі основні вміння – слухати, говорити, читати, писати. Обсяг теоретичних відомостей з мови має бути мінімальним. Курс будується, при збереженні певного порядку розміщення навчального матеріалу, в основному концентрично, спіралевидно (колами). Такий підхід передбачає необхідність і дає змогу повертатись до раніше вивченого для кращого його засвоєння. Водночас уявлення молодших школярів треба збагачувати у конкретній формі про навколишній матеріальний світ і світ ідеальний (добро і зло, прекрасне, честь і безчестя, вірність і зрада, чуйність, черствість, ввічливість і грубість), знайомити з побутом, традиціями і звичаями українського народу, виховувати любов до рідної землі, культури (етнокультурознавчий компонент). Необхідно також формувати мислення учнів початкових класів: уміння порівнювати конкретні предмети, узагальнювати, виділяти головне, робити висновки, проводити аналогію (методологічний компонент). Відповідно до нових цілей навчання мови (як державної) у змісті програм виділяється два істотних боки: 1) предметний, тобто понятійно-лінгвістичний, та 2) діяльнісний, що передбачає активну участь школярів у навчальному процесі. Отже, в початковому курсі рідної мови є дві складові частини: мовленнєвий розвиток школярів та їх мовна освіта. Мовленнєва діяльність постає одночасно метою, змістом, формою і засобом навчання. Зміст усього курсу визначається на основі комунікативно-діяльнісного підходу (вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування).

Основні методичні принципи, за якими визначається співвідношення між двома боками навчального предмета і на яких базується їх реалізація, є такі: 1) у системі навчання має забезпечуватись органічний зв’язок мови і мовлення, мовлення і мислення, а також постійне тренування учнів у вираженні думок; 2) мовні знання (теоретичні відомості) у цій системі не є самоціллю, а важливим засобом формування, породження й удосконалення думки, що відбувається в процесі побудови висловлювань; 3) мовні знання, мовленнєві вміння та навички розглядаються як умова й компонент розвивального навчання.