50.Політична система англії в 30-х рр. 19 ст – поч.. 20ст

Самим значним елементом англійської політичної системи до початку XIX ст. був парламент. Особливу роль відігравала палата громад - саме тут здійснювалася співпраця буржуазії і аристократії. Між тим палата громад була феодальним представництвом. Стара, дореволюційна система виборів забезпечувала в парламенті панування аристократії і буржуазії. Це стало причиною боротьби за реформу виборчого права, і все XIX ст. у Великобританії пройшов під знаком цієї боротьби.

Боротьба за виборчу реформу. Після закінчення наполеонівських війн економіка Англії переживала тимчасовий спад. Експорт товарів з Англії значно зменшився, а це призвело до скорочення їх виробництва і до зростання безробіття.

Крім того, впали ціни на хліб та інші сільськогосподарські продукти. Лендлорди побоювалися, що ввезення хліба з-за кордону ще більше знизить ціни і приведе до падіння земельної ренти. Прагнучи забезпечити собі і надалі отримання великих доходів, лендлорди наполягли на прийнятті в 1815 р. парламентом хлібних законів, що забороняли ввезення хліба до Англії, якщо ціна на зерно в цій країні впаде нижче 80 шилінгів за чверть. Надалі парламент знизив граничну ціну зерна до 66 шилінгів за чверть. Доступ хліба до Англії з інших країн залишався фактично закритим. Промислові та сільськогосподарські робітники стали боротися проти хлібних законів, сподіваючись, що їх скасування призведе до здешевлення хліба. Англійська промислова буржуазія також вороже ставилася до цих законів, оскільки високі ціни на хліб заважали подальшого зниження заробітної плати робітників і збагачували лендлордів зміцнюючи тим самим їх панування в парламенті.

Англія була охоплена народними хвилюваннями, в яких брали участь робітники, наймити, розорює дрібна буржуазія. У 1817 р. уряд тимчасово призупинило дію Хабеас корпус акту та застосувало репресії. Але коли наступного року цей закон знову увійшов в дію, народні хвилювання поновилися.

Дрібна буржуазія і робітники вимагали демократизації політичного ладу і введення загального виборчого права. Рух за виборчу реформу підтримувала і промислова буржуазія.

Політична боротьба загострилася в 1830 р., чому певною мірою сприяла Липнева революція у Франції. Парламентські вибори 1830 принесли перемогу прихильникам реформи.

У 1831 р. палата громад прийняла Білль про реформу, внесений вигский урядом Грея, але палата лордів відкинула цей Білль. У відповідь на це в країні піднялася хвиля революційних виступів. У 1832 р. лорди були змушені поступитися і затвердити Білль про реформу.

Виборча реформа 1832 р. та її значення. Закон про парламентську реформу позбавив 56 «гнилих містечок» права представництва в парламенті, 30 «гнилих містечок» могли надалі посилати до парламенту по одному депутату замість двох. Великі промислові міста отримали право парламентського представництва. Таким чином, в результаті реформи мандати були перерозподілені.

Закон про реформу надав виборче право чоловікам, які досягли 21 року, які сплачують податок на бідних і мають нерухомість (у графствах - це була земля, в містах - будова), що дає не менше 10 фунтів стерлінгів річного доходу. У результаті реформи право голосу отримали земельні орендарі (до того часу позбавлені виборчого права), що мають річний ренту не менше 50 фунтів стерлінгів. Встановлено було і ценз осілості - 6 місяців.

У результаті реформи число виборців збільшилася до 652 тис. Однак робітники і дрібна буржуазія, так завзято боролися за виборчі права, не отримали їх. Не було ліквідовано крайнє нерівність виборчих округів і зберігалося відкрите голосування. Парламентська реформа 1832 р. забезпечила представництво у парламенті промислової буржуазії. Ця реформа стала результатом компромісу землевласницької аристократії і промислової буржуазії.

Реформа 1832 р. була значною подією в житті Англії. Вона рвала з феодальними традиціями представництва і сприяла перетворенню палати громад в буржуазний парламент. Реформазабезпечувала доступ промислової буржуазії в парламент, включивши таким чином її у компроміс з аристократією. Зміни у складі палати громад дозволили кабінету остаточно позбутися від королівської залежності, так як стоїть за спиною короля аристократія не могла забезпечувати кабінету необхідну більшість у палаті громад. У цей час корона втратила останніх залишків влади і королівська прерогатива була передана у фактичне володіння кабінету. Відбулося зміцнення принципу відповідальності уряду, виробленого у XVIII ст.: Міністерська влада механічно переходить в руки тієї партії, яка має в своєму розпорядженні парламентською більшістю. Поступаючись місцем лідерам нової більшості, кабінет займає становище керівника парламентської опозиції. У зв'язку з поняттям відповідального уряду в цей період склався принцип, який визначає положення корони: король царює, але не управляє. Це умовне, неписане правило є найважливішою основою англійського парламентаризму.

Важливим наслідком реформи 1832 р. стало перетворення політичних партій. Колишні назви партій втратили сенс, і торі перейменувалися в партію консерваторів, віги - в партію лібералів. З плином часу лібералізм і консерватизм перетворилися на потужні політичні течії, що знаменували цілу смугу розвитку буржуазного суспільства і держави.

Змінилися не тільки назви партій, змінилася і їх структура. Після ухвалення реформи з'явилася необхідність реєструвати виборців, складати виборчі списки. Ці функції взяли на себе постійні члени партій, що об'єдналися на місцях в партійні організації.

Реформа 1832 р. дала поштовх перетворенню центрального державного апарату. Так, у міністерстві фінансів були скасовані посади, що збереглися з середніх століть і втратили значення, було значно спрощено військово-морське міністерство, посилилася роль міністерства внутрішніх справ і міністерства торгівлі. Загалом реорганізація державного апарату привела до значного розширення і пожвавленню діяльності центральної адміністрації.

Була здійснена і реформа міського самоврядування, зокрема, були створені ради міст, які керували міським майном, завідували поліцією, видавали постанови для охорони порядку. Положення в графствах і парафіях не змінилося, там як і раніше панувало самоуправство мирового судді та поміщика.

Чартистський рух. Реформа 1832 р. не задовольнила трудящих Великобританії, які брали активну участь у боротьбі за її проведення. У 1836 - 1838 рр.. економіка Англії знову була вражена кризою перевиробництва, який викликав нове погіршення становища робітників. Це послужило поштовхом до виникнення в Англії політичного робітничого руху - чартизму.

У 1836 р. в Лондоні була створена асоціація робітників, яка висунула вимоги:

1. Загального виборчого права для чоловіків, які досягли 21 року і прожили в даному парафії не менше шести місяців;

2. Скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту;

3. Рівного представництва та рівняння виборчих округів;

4. Щорічних виборів до парламенту;

5. Винагорода праці депутатів;

6. Таємного голосування.

Ці вимоги були дуже популярні серед робітників, які вважали, що, завоювавши загальне виборче право, вони зможуть добитися докорінної зміни умов їх праці та життя.

Крім робітників за демократизацію політичного ладу виступали і буржуазні ліберали.

Учасники руху вирішили пред'явити парламенту свої вимоги у вигляді петиції про народну хартії (чартер), що і дало назву всьому руху.

У 1838 р. чартисти виробили першу національну петицію про народну хартії, містила шість вимог, висунутих Лондонською асоціацією робітників. Палата громад відкинула цю петицію, застосувавши репресії до учасників руху. Восени 1839 р. почався тимчасовий спад чартистського руху.

Початок 40-х рр.. відзначено новим підйомом чартизму, що супроводжувався посиленням революційних настроїв серед робітників. У травні 1842 чартисти внесли до парламенту другу петицію про народну хартії, яку підписали 3 млн. 300 тис. чоловік. Основу цієї петиції складали ті ж шість вимог, що містились у першій петиції про народну хартії. Англійський парламент відкинув і цю петицію.

Втретє чартисти намагалися штурмувати парламент в 1848 р. Вони вирішили 10 квітня 1848 подати до парламенту петицію і провести в той же день в Лондоні масову народну демонстрацію на її захист. Але уряд, закликавши війська, зірвало проведення демонстрації. У липні 1848 р. парламент в черговий раз відкинув петицію про народну хартії, а уряд перейшов до масових репресій проти чартистів.

Незважаючи на свою поразку чартизм змусив англійську буржуазію і лендлордів піти на політичні реформи наступних десятиліть.

Боротьба за нову виборчу реформу. У 50-60-і рр.. XIX ст. утвердилося політичне панування промислової буржуазії у формі класичного буржуазного парламентаризму. Палата громад до середини XIX ст. відтіснила на другий план палату лордів і звела до мінімуму політичний вплив королівської влади. Проте в результаті реформи 1832 р. до парламенту отримала доступ лише верхівка промислової і торговельної буржуазії, яка не була зацікавлена в корінної ломки успадкованих ще від середньовіччя законів і звичаїв.

В кінці 40-х рр.. XIX ст. в партії консерваторів стався розкол, що призвело до її занепаду, і на тривалий час при владі зміцнилися ліберали. Цю партію очолювали великі державні діячі, які вміли вчасно йти на необхідні поступки широким верствам середньої і дрібної буржуазії. Тим не менш вони завзято пручалися подальшого розширення виборчого права.

У боротьбі за виборчу реформу об'єдналися різнорідні сили. Буржуазія, ставши потужною економічною силою, прийшла до вирішення взяти в свої руки всю повноту політичної влади в країні, розширивши рамки першої парламентської реформи.

Ще в 30-ті р. XIX ст. з партії лібералів виділилася угруповання радикалів, які очолювали боротьбу за скасування хлібних законів. Тепер вони виступили за нову виборчу реформу.

З поразкою чартистського руху робітничий рух у Великобританії на деякий час втратила самостійність і була направлена в русло легальної боротьби за суто економічні вимоги.

Саме в цей період склалася в загальних рисах центральна організація тред-юніонів - професійних робочих спілок, які об'єднували добре оплачуваних кваліфікованих робітників. Рада тред-юніонів не хотів вступати в політичну боротьбу і не мав політичної програми, але під тиском робітничих мас був змушений допустити участь робітничих організацій у боротьбі за нову виборчу систему. Участь робітників зумовило успіх цієї боротьби.

Тред-юніони сподівалися, що збільшення числа робітників-виборців посилить їхній вплив на палату громад, що забезпечить ефективність економічної боротьби з підприємцями. При цьому політичні права робітників не пов'язували з їх доступом до парламенту.

Обидві партії, налякані народним рухом, розуміючи необхідність проведення реформи, оспорювали один у одного ініціативу її здійснення. Врешті-решт, був прийнятий проект, запропонований главою консервативного кабінету Б. Дізраелі, з поправками, висунутими радикальною частиною лібералів.

Нове виборче право. Реформа 1867 р. передбачала новий перерозподіл депутатських місць: 11 «містечок» були зовсім позбавлені права вибору депутатів в палату громад, а 35 «містечок» зберегли право вибору лише одного депутата. Вивільнені мандати були передані найбільшим промисловим містам і графствам.

Новий закон значно змінив виборче право жителів міст: воно надавалося всім власникам або наймачам будинків, які сплачують податок на користь бідних, і квартиронаймачів, які сплачують в рік не менше 10 фунтів стерлінгів орендної плати (при ценз осілості один на рік).

У графствах отримали землевласники, які мають не менше 5 фунтів стерлінгів річного доходу, а також наймачі або власники приміщень з прибутковістю не нижче 12 фунтів стерлінгів.

Найбільш важливим нововведенням реформи була обмовка про те, що безпосереднім платником податків на користь бідних вважається і той, хто цей податок, як всі численні наймачі невеликих квартир, вносить не сам, а через свого домовласника, який до цих пір розглядався як єдиний платник податків. Завдяки цьому у виборчі списки потрапляли не тільки домовласники, але і всі їх мешканці. Таким чином, виборчі списки розширилися за рахунок дрібної буржуазії, ремісників і робітників.

У результаті реформи 1867 р. загальне число виборців збільшилася більше ніж на мільйон. Проте дві третини чоловічого населення Англії - основна маса робітників, не кажучи про жінок, - як і раніше були позбавлені виборчих прав. До 1872 р. зберігалося відкрите голосування. Зберігалася і старе, нерівномірний розподіл виборчих округів.

Реформа 1867 р. підвів підсумок тридцятирічного шляху розвитку англійського конституціоналізму, який вів до зростання реальної політичної влади промислового капіталу.

Зміни в політичній системі в кінці XIX ст. - На початку XX ст.

Політичні партії. Політичну систему Великобританії становили дві великі партії - лібералів і консерваторів, по черзі змінювали один одного при владі. Обидві партії представляли інтереси імущих класів, і в їхній політиці не було принципових відмінностей, але за своїм класовим складом вони розрізнялися.

Ліберали представляли інтереси головним чином великої буржуазії, користувалися підтримкою дрібної буржуазії і справляли значний вплив на верхівку робочого класу. Щоб більш успішно вести свою діяльність, ліберальна партія в 60-70-х рр.. XIX ст. перебудувалася: у всіх виборчих округах були створені постійні комітети партії, в яких працювали штатні чиновники. Керівництво партії було зосереджено в центрі. Нова система отримала завершення після створення Національної ліберальної асоціації в 1877 р.

До 80-х рр.. XIX ст. консервативна партія поступалася лібералам за своєю силою і впливу. Вона спиралася в основному на земельних власників, великих фермерів і англіканську церкву. В кінці 70-х рр.. XIX ст. вона приступила до реорганізації за зразком лібералів, а в 1883 р. створила Національний союз консервативних асоціацій.

Роками розквіту англійського лібералізму в Англії був потужний розвиток промисловості. І великі, і середні промисловці відкидали всі претензії держави на регулювання економічних і суспільних відносин. Перемога лібералізму означала послаблення державної влади і скорочення її застосування.

Але з 1876 р. у Великобританії почалася криза в усіх головних галузях промисловості. У результаті цього Англія втратила позицію гегемона на світовому ринку. Щоб протистояти німецької та американської конкуренції, англійська буржуазія вдалася до зниження рівня життя робочого класу і спробувала оживити колоніальну політику. І те, й інше суперечило старих принципів лібералізму. У нових умовах середня і дрібна буржуазія зажадала від держави енергійного втручання в класові відносини. Визнання держави як регулятора суспільних відносин, визнання колоніальної політики свідчили про зміну ідеології лібералізму.

Подальше ослаблення ліберальної партії пов'язане з ірландським питанням, що грав важливу роль в політичному житті країни. Прагнучи забезпечити підтримку ірландців у боротьбі проти консерваторів, ліберали розробили проект самоврядування Ірландії, але це призвело до розколу партії. Велика частина лібералів приєдналася до консерваторів і стала відстоювати ідею єдності союзу Великобританії та Ірландії. Ліберальний кабінет упав, і до влади прийшли консерватори, які обіцяли проводити більш рішучу зовнішню і внутрішню політику.

Кінець XIX ст. ознаменувався активізацією робітничого руху і зростанням чисельності тред-юніонів за рахунок появи нових галузей виробництва і відповідно нових верств робітників. Між тим чинне законодавство позбавляло спілки робітників прав юридичної особи і робило неможливою підтримку страйкуючих робітників з боку тред-юніонів. Однак після реформи 1867 р. боротьба за голоси робочих призвела до визнання тред-юніонів. У 1871 р. ліберали провели закон, що дозволяв тред-юніонах з'являтися до суду в особі своїх представників. У 1875 р. консервативний кабінет здійснив ряд поступок робітникам: був легалізований колективний договір і перестала бути кримінально караною допомогу як така страйкуючим з боку тред-юніонів і їх організацій.

У 1906 р. була утворена лейбористська партія Великобританії, яка, по суті, являла собою федерацію різних організацій: тред-юніонів, незалежної робочої партії, соціал-демократичної федерації та ін Метою цієї партії було проведення в парламент власних депутатів. Вирішальний вплив в новій партії набули дрібна буржуазія і робоча аристократія. У 1906 р. лейбористи вперше завоювали 29 місць у парламенті. Спочатку лейбористи представляли лише ліве крило лібералів. Але згодом вони утворили постійну самостійну фракцію, конкурувати з лібералами і консерваторами.

Виборчі реформи кінця XIX ст. Наприкінці XIX ст. був прийнятий ряд законів, спрямованих на демократизацію виборчого права.

У 1872 р. ліберальний уряд, прагнучи покінчити з вельми поширеною практикою підкупу виборців, провело закон про таємне голосування. Однак ця міра мала незначний успіх. Закон 1883 р., який обмежував виборчі витрати і зобов'язував виборчих агентів до публічної звітності. Був встановлений перелік виборчих злочинів і посилене покарання за них.

У 1884-1885 рр.. була проведена третя виборча реформа, покликана виправити недоліки перших двох реформ, зокрема усунути строкатість виборчих цензів. Законом 1884 р. майновий ценз у містах було скасовано, а в графствах право голосу отримали дрібні орендарі на умовах, пропонованих міським жителям реформою 1867 р. У результаті цієї реформи число виборців було збільшено удвічі.

Закон 1885 справив новий перерозподіл місць: 105 «містечок», що мали менше 16 тисяч жителів, позбулися самостійного представництва; міста з населенням менше 57 тисяч жителів отримали по одному місцю; більш значним містах число мандатів було збільшено. Міста і графства були розділені на округи (округ охоплював 50-54 тис. жителів), які вибирали по одному депутату.

Реформа 1884-1885 рр.. не усунула багатьох істотних недоліків виборчої системи: зберігалася диспропорція між кількістю виборців і числом мандатів; особи, що займали в декількох округах приміщення, що дають право голосу, отримували кілька голосів, тоді як значна частина населення не мала виборців. Вибори відбувалися не в один день по всій країні. Депутати не домагалися винагороди. Зберігалася мажоритарна система виборів: якщо кандидати не домагалися абсолютної більшості, перемагав той, хто отримував відносна більшість.

Реформи місцевого управління і суду. Наступний етап реформ пов'язаний з партією консерваторів. У 1888 р. вони провели реформу місцевого самоврядування в графствах, поширивши на них систему самоврядування, встановлену в 1835 р. у містах. Створеним в графствах виборним радам була передана вся адміністративна влада. За світовими суддями збереглися лише судові функції. У парафіях з населенням більше 300 жителів також створювалися виборні ради. У результаті реформи місцеве самоврядування перейшло від аристократії до буржуазії.

Серед реформ, здійснених лібералами, слід назвати судову реформу, в результаті якої спростилася система вищих судових установ, що склалася ще при феодалізмі. Усі вищі суди Англії були об'єднані в єдиний Верховний суд, що складався з Високого суду та Апеляційного суду з цивільних справ.

Піднесення виконавчої влади.

У другій половині XIX ст. кабінет міністрів, що став за допомогою парламенту вищим органом виконавчої влади, починає підніматися над самим парламентом. Цей процес був зумовлений низкою обставин. Верховенство парламенту стверджувалося в той час, коли його соціальна база була дуже вузькою. Такому парламенту можна було без побоювання вручити всю повноту законодавчої влади і контроль над виконавчою. Реформа 1867 р. надавала можливість новим елементам впливати на парламент. Ця обставина змусила панівні класи подумати про звуження повноважень парламенту, які могли бути використані в інтересах демократії.

Крім того, повільність англійського парламенту не відповідала бурхливої економічного і суспільного життя кінця XIX ст. Розширюються і умножаються завдання державного управління вимагали швидких рішень, чого не міг забезпечити парламент. Зміна порядку парламентського діловодства було спробою пристосувати стару парламентську машину до нових умов.

У 1887 р. було введено правило закриття дебатів, що звело нанівець одну з найважливіших парламентських вольностей. Тепер будь-який депутат у будь-який момент міг внести пропозицію про постановку дебатіруемого питання на голосування. У разі відсутності заперечень з боку спікера пропозицію голосувалося і вважалося прийнятим, якщо за нього висловилися більшість присутніх депутатів, але не менше ста. З'явилися і інші способи припинення дебатів. Це так звана «гільйотина», суть якої полягає в тому, що палата заздалегідь призначала день і годину, коли спірне питання має бути поставлене на голосування. У 1909 р. спікеру було надано право вибирати на власний розсуд ті поправки, які підлягають обговоренню, і відводити інші (такий метод отримав назву «кенгуру-гільйотина»).

У результаті цих нововведень парламентська дискусія майже перестала існувати, а опозиція могла бути в будь-яку хвилину наведена до мовчання. З 80-х р. XIX ст. не менше дев'яти десятих часу засідань палати громад відводилося на обговорення биллей, що виходять від уряду. У результаті законодавча ініціатива опозиції виявилася близькою до нуля. Але обмеження торкнулися не тільки опозиції, депутати більшості також виявилися обмеженими у своїй можливості обговорювати діяльність кабінету міністрів.

Все це призвело до посилення ролі верхівки правлячої партії, тобто кабінету міністрів. По відношенню до правлячої партії кабінет - це центр, якому зобов'язаний коритися кожен член партії. Кабінет міністрів все більше зміцнювався в ролі дійсного законодавця, який, крім того, здійснював керівництво апаратом управління. У результаті основна умова англійського парламентаризму - правило відповідальності кабінету - втратило своє значення. Парламент поступився своє провідне місце у політичній системі кабінету міністрів.

Нове положення палати лордів. Реформа 1911 р. за своїм соціальним складом палата лордів була оплотом аристократії і була, по суті справи, продовженням консервативної партії в парламенті. Коли консерватори опинялися в парламенті в меншості і терпіли поразку за яким-небудь важливого питання, палата лордів, використовуючи свою стримуючу функцію, забезпечувала захист однієї з сторін, що борються. Тим самим перекручувався істинний сенс двопалатної системи.

Це не могло не турбувати лібералів, які прагнули перетворити палату лордів або добитися її розпуску. У результаті боротьби лібералів з палатою лордів з'явився Акт про парламент 1911 р. Згідно цього Акту, нефінансовий білль, що пройшов палату громад в трьох послідовних сесіях і щоразу відкидався палатою лордів, після третього разу прямував на королівське твердження, минаючи палату лордів, за умови, що між другим читанням в першій сесії і останнім читанням у третій сесії минуло не менше двох років. Проведення фінансових біллів зовсім не вимагало згоди палати лордів. Характер білля визначав спікер палати громад. Цим же Актом встановлювалася тривалість парламентської легіслатури у п'ять років. Реформу 1911 не можна пояснювати лише боротьбою партій. Її проведенню сприяло і посилення кабінету міністрів, і зміна соціального складу палати лордів. До початку XX ст. відбулося злиття родової аристократії і буржуазії при явному переважанні останньої. Буржуазія, не відмовляючись повністю від верхньої палати, робила ставку на сильний кабінет міністрів, який при слабкій нижній палаті мав можливість досить повно забезпечити її інтереси.

У 1911 р. було також введено винагороду членам палати громад.