10. Державний устрій та право стар. Спарти

Державний устрій. Спарта була аристократичною республікою. Народні збори не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались вони від випадку до ви-падку і за рішенням посадових осіб. У зборах брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За над-звичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у законо-творчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими державами.Разом з тим, віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання, як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії.Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному напрямі.

На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили повноваження, що належали царям.Ефори займали виняткове становище в державі. Їх було 5, і вони щорічно вибиралися на народних зборах із числа всіх громадян. Ефори складали єдину колегію і виносили свої рі-шення за більшістю голосів. Ефори скликали та керували діяльністю герусії і народних зборів. В їх руках майже повністю знаходились зовнішні відносини, внутрішнє управління дер-жавою.

Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю ца-рів з метою не допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право притягувати царів до суду герусії.У своїй діяльності ефори звітували тільки перед своїми наступниками.

Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того, до складу герусії входили два царі. Чле-ни герусії (геронти) вибирались народними зборами довічно і були безвідповідальними. Герусія попередньо обговорювала справи, які повинні були розглядатись на народних зборах. Герусія мала практично необмежену компетенцію, вона засі-дала щоденно і керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Герусія була судовою інстанцією проти ца-рів, але з посиленням влади ефоріїв значення слабшало.

11. Формування держ. Устрою стародавнього риму

Римляни називали свою державну організацію республікою, що означає "народна справа" (res — річ, справа і publicus — публічна, громадська, народна).

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, стан багатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі погіршився. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт. Цар дедалі частіше діяв як тиран, не рахувався з сенатом, піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. В результаті цього народ повстав та повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам —консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі¬дами. На півночі Рим довго вою¬вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена¬ми.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу¬ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін.. У кінці Vст. патриціям довелося піти на поступки плебеям. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) — своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. І, на¬решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держави в Римі.

Державний устрій в період республіки

Народні збори (називали їх коміціями (comitia)), вважалися носієм вищої влади.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1) куріатні коміції (comitia curiata);

2) центуріатні коміції (comitia centuriata);

3) трибутні коміції (comitia tributa).

1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. Повноваження — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об¬ ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних комі¬ ціях, владних функцій (lex de imperio). 3 часом ці збори взагалі зник¬ ли.

2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим ви¬дом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, на¬дання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були збо¬рами всього населення триб (але громадян) (триб було 20(21), згодом - 35), тобто зборами за терито¬ріальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори.

Повноваження: обрання середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, вне¬сені преторами (leges praetoriae), розглядали скарги громадян на виро-ки про стягнення штрафів. З 287 р. до н.е. за законом Гортензіярішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення се¬нату. До трибутних зборів перейшла майже вся законодавча діяльність. Голосування проходило по трибах, кожна триба мала 1 голос.

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представ¬лений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо¬ри. Вони складали список сенаторів (album), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите¬ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу¬ли (consulare), претори (praetorii) та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали princeps senatus. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблиз¬но з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра¬ти — консули чи претори. Сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, але згодом повноваження зростають

Повноваження: 1) у законодавчій сфері, зок¬рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами потребували затвердження сенату.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен¬ня — золото, срібло, прикраси тощо. Сенат здійснював нагляд за управ¬лінням державним майном, землями, їхнім розподілом.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален¬ня центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над¬звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен¬ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тоб¬то в період різкого зростання соціально-економічних і політичних су¬перечностей у суспільстві).

В останні століття республіки всі офіційні документи, у тому числі дипломатичні, підписувались: Senatus populus que romanus (SPQR) — "сенат і народ римський".

Магістратура. Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред¬ставляти

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними ри¬сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові¬дальність перед народом; 5) безоплатність.

Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та ітреrium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма¬гістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати.

Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження: вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я); право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях; право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів); право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними зборами; право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) на¬кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Окремі магістратури. Ординарні (звичайні) магістратури. Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасу¬вання посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї поса¬ди. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер¬ховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Повноваження: оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджали¬ся військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами. Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь¬ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох пре¬торів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperiurn Головним обов'язком преторів була охорона порядку в місті.

Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього середовиша центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цен¬зорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кож¬них п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май¬нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і три¬бами; 2) складання списку сенаторів. Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Також цензори здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, бо¬ротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і орендої плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд рішення цензорів не могли бути опротестовані народними три¬бунами, хоч влада їх визначалася тільки як potestas. На ці посади обирали видат¬них громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав консульську посаду.

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. до н.е.). Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдання — завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах.

Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сена¬ту (jus intercessionis). їхнє veto скасовувало розпорядження магіст¬ратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і голову¬вали на них.