26. Утворення Німецької імперії.

Буржуазна революція 1848 р. в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, -- соціально-економічне і політичне не були вирішені. Обєднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів. Різні соціальні групи боролися за обєднання країни. В цьому були зацікавленні буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. Вирішення такого питання можливе було двома шляхами: революційним – через великонімецьку республіку, і реакційним – через обєднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 р. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило. Залишався реакційний варіант, а саме – обєднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави. У 1861 р. королем Пруссії стає Вільгельм. В 1862 р. призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка. Бісмарк відразу переходить у наступ. Він роз’яснював парламентській опозиції, що він буде до кінця «боротися з лібералізмом». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 р. відбулася війна проти Данії, внаслідок якої у Франції були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 р. в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу. У 1866 р. було утворено Північнонімецький союз, що обєднав 21 державу, а 1867 р. – прийнято Конституцію союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади. Створювалися також дві палати:рейхстаг і союзна рада. Так під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини. За межами утвореного союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Францією та Пруссією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 р. Перемогла Пруссія і вона приєднала ряд південнонімецьких територій. 18 січня 1871 р. у Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія. 16 квітня 1871 р. установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з 22 монархій і 3 вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперське законодавство виконувало такі важливі справи як: зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки і т.д. Окремі держави, що входили до складу імперії , зберігали свої конституції, уряди. Особлива увага приділялася поліції. Судова система визначалася Законом про судові установи 1877 р.

27. Об’єднання Італії.

Італія в середині 19 ст. була роздробленою країною з монархічним ладом. Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сіцілій. Північна Італія – Ломбардо- Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічноце була відстала феодальна країна. Найрозвинутішими були північні землі Італії – Сардинське королівство з П’ємонтом. Економічне піднесення П’ємонту повязане з діяльністю графа К. Кавура. Йому вдалося знизити митні тарифи, залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць, розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни залишалася текстильна. Наприкінці 50-х рр. в Італії посилюється рух за національну незалежність, в якому було дві течії:

-поміркована, яку представляв К. Кавур. Він виступав за об’єднання Італії у складі конституційної монархії – Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію;

-революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді. Вони виступали за республіканський устрій майбутньої об’єднаної Італії.

Кавур сподівався, що боротьбу за національне об’єднання очолить Сардинське королівство, яке спираючись на П’ємонт посилило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона ІІІ. Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники оволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. Скрізь в Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об’єднання з Сардинським королівством. Наполеон ІІІ уклав перемир\я з Австрією на умовах переходу до Сардинського королівства тільки Ломбардії. Венеція залишалася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У березні 1860 р. національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. На допомогу повсталим з Пн. Італії рушила тисяча добровольців на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сіцілія. Далі вступили до Неаполя. 1 жовтня 1860 р. Неополітанське королівство об’єднано з Сардинським. У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства ( 22 млн жителів) – головне завдання Рисорджименто було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію, а в 1870 р. – Папську область. З 1871 р. столицею Італії стало м. Рим. Створення об’єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії.