40. Розвиток виборчого права в Великій Британії у 19-20 ст.

На початку XIX ст., у результаті оформлення унії із Шотландією (1707 р.) і Ірландією (1801 р.). Англія отримає нову офіційну назву Великобританія: Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії. Протягом XVIII ст. у принципі сформувалися такі риси майбутньої системи британського парламентаризму, як партійне правління і регулярна зміна кабінету залежно від схвалення його політики в палаті громад. Однак багато з цих рис ще не набули завершеного вираження, а роль королівської влади й аристократичної палати лордів лишалася досить вагомою. Подальший розвиток парламентаризму не міг відбуватися, доки сама система формування нижньої палати парламенту мала феодальний характер і забезпечувала джентрі командні посади в управлінні суспільством. З цією метою протягом XIX ст. в Англії проведена серія виборчих реформ (1832 р., 1867 р., 1884-1885 рр.), у результаті яки х було покінчено з середньовічною системою формування вищого представницького органу - палати громад; відбулося розширення виборчого корпусу (виборче право в містах було поширено на дрібну буржуазію й на робітників). В новітній період історії Англії її законодавча і виконавча гілки влади залишалися незмінними. У палату громад обираються 650 депутатів, а до палати лордів традиційно входять представники аристократії - пери, спадкові або призначені монархом, і пери за посадою, до яких належать вищі судові чини та англійські єпископи. Члени англійського парламенту одержують грошову винагороду за свою діяльність, їм компенсуються витрати на утримання невеликого службового апарату, який займається підготовкою і веденням документації, транспортні витрати. За реформою виборчої системи 1918 р. було розширено виборче право англійців. Виборцем ставав чоловік віком 21 рік, що проживає у виборчому окрузі не менше шести місяців. Але особа, що має ценз осілої в одному окрузі і реальну власність в іншому може голосувати у двох округах і, таким чином, мала два голоси. Активне виборче право одержали жінки, що досягай 30-річного віку і володіли приміщеннями для житла або інших потреб (з річним доходом не менше п'яти фунтів стерлінгів), або одружені з особою, що відповідала таким вимогам.

41. Політичний розвиток Франції у міжвоєнні роки.

Внутрішня політика Франції в 1920 рр.. багато в чому визначалася невирішеними проблемами, що виникли після закінчення війни. Два головних напрямки були пов'язані з фінансовою і зовнішньою політикою країни, якою керували Р. Пуанкаре і А. Бріан. Високі військові витрати покривалися Францією за рахунок позик, що неминуче вело до інфляції. Пуанкаре розраховував на німецькі репарації, щоб утримати франк хоча б на рівні 1/10 довоєнної вартості, покрити витрати на відновлення зруйнованих районів і виплатити Великобританії і США відсотки за позиками. Однак німці не бажали виконувати своїх зобов'язань. Багато хто взагалі сумнівалися в можливості виплати Німеччиною великих репарацій. Пуанкаре, не поділяв цих сумнівів.

У п. пол.. 1920-х рр Пуанкаре користувався підтримкою націоналістично налаштованого парламенту, обраного в 1920. Але на наступних виборах 1924, не дивлячись на розкол лівих сил на ворогуючі комуністичну і соціалістичну партії (1920), коаліція радикал-соціалістів і соціалістів (союз лівих) змогла отримати більшість місць. Нова палата відкинула курс Пуанкаре разом з його твердою грошовою політикою у Франції і, щоб поліпшити відносини з Німеччиною, привела до влади спочатку Е. Ерріо, а потім А. Бріана. Плани А. Бріана забезпечити мир в Європі зустріли сприятливий відгук у Г. Штреземана, рейхсканцлера і міністра закордонних справ Німеччини. Штреземан був ініціатором укладення гарантійного пакту про недоторканність державних кордонів в районі Рейну і про збереження демілітаризації Рейнської області, що отримало відображення в Локарнська договорах 1925.

З середини 1920-х рр.. і до своєї смерті в 1932 А.Бріан керував зовнішньою політикою Франції. Він намагався налагодити відносини з Німеччиною, щоб зберегти мир під егідою Ліги Націй. Бріан був упевнений в тому, що Франція ніколи не зможе самостійно протистояти Німеччини без підтримки своїх колишніх союзників або Ліги Націй.

На початку 1930-х рр.. Францію охопила глибока економічна криза. У країні розгорнувся масовий робітничий рух і одночасно зросла загроза з боку нацистської Німеччини. Як програма рівного соціального забезпечення, на якій наполягав робітничий клас, так і політика дієвого переозброєння для усунення загрози з боку ремілітаризованої Німеччини упиралися в необхідність ефективного оздоровлення економіки Франції. Більше того, в 1930-х рр.., коли в усьому світі відбувався спад виробництва, Франція навряд чи змогла б домогтися справжнього міжнародного співробітництва, яке могло б врятувати економіку країни від краху.

Світова криза і його найтяжчий наслідок - безробіття - проявилися у Франції в середині 1934. На виборах 1936 Народний фронт отримав рішучу перемогу частково тому, що здавався єдиним захистом перед обличчям тоталітарних правих сил, але головним чином через обіцянки поліпшити економічне становище та провести соціальні реформи (за аналогією з Новим курсом у США). Лідер соціалістів Леон Блюм сформував новий уряд.

Прихід Гітлера до влади спочатку мало вплинула на події у Франції. Однак його заклик до переозброєння (1935) та захоплення Рейнської області (1936) були прямою військовою загрозою. Це докорінно змінило ставлення французів до зовнішньої політики. Ліві не могли більше підтримувати політику зближення обох держав, а праві не вірили в можливість військового опору. Одним з небагатьох конкретних зовнішньополітичних заходів цього періоду був пакт про взаємодопомогу з СРСР, укладений П. Лавалем в 1935. На жаль, така спроба відродити давній франко-російський союз для приборкання Німеччини не увінчалася успіхом.

Після анексії Австрії (1938) Гітлер зажадав, щоб Чехословаччина передала Німеччині Судетську область. На Мюнхенській конференції Франція погодилася на розділ Чехословаччини, хоч і підписала раніше угоди про ненапад і з Чехословаччиною, і з СРСР. Проте представник Франції Е. Даладьє зайняв позицію, аналогічну позиції англійського прем'єр-міністра Н.Чемберлена.