38. Державно-політичний устрій Італії в міжвоєнний період.

Після завершення світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Наслідки війни загострили соціальне потрясіння. Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, одним з провідних діячів якої був Беніто Муссоліні. У 1919 р. створено фашистську партію. На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи. Фашистський з’їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Восени 1922 р. король Віктор - Еммануїл ІІІ призначив Муссоліні прем’єр-міністром Італії. Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Поступово обмежуючи права короля, Муссоліні правив одноосібно. Усі політичні партії були заборонені, державну поліцію було замінено фашистською міліцією. Фашисти провели широку денаціоналізацію. У 1928-1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашистський уряд. Він провів грошову реформу. В Ітілії розпочинається криза, в умовах якої процес фашизації значно прискорюється. Цьому сприяла так звана корпоративна система. Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга нації оголосила Італію агресором. Весною 1936р. загарбання Ефіопії було завершене. 1936 р. у Берліні була підписана угода між Німеччиною та Італією про розподіл сфер впливу на Балканах.

Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративізм, культ шовінізму, насилля і війни. У 1937-1939 рр. відбулися численні судові процеси над антифашистами.

39. Політичний розвиток Великої Британії у міжвоєнні роки.

У грудні 1923 р. відбулися загальні вибори. На яких жодна політична партія не мала шансів утворити життєздатний уряд без підтримки якоїсь іншої. Лейбористи посіли 2 місце, тому вони в січні 1924 р. сформували свій перший в історії країни уряд, заручившись підтримкою лібералів. Кабінет очолив лідер Лейбористів Макдональд. До зовнішньої політики слід віднести ухвалення на Лондонській конференції «Плану Дауеса», який передбачав надання американськими та англійськими банками кредитів Німеччині для технічного переоснащення її промисловості. Лейбористський уряд визнав Радянський Союз і встановив з ним дипломатичні відносини та були підписані загальний та торговельний договори. На виборах 1924 р. до влади приходять консерватори, які зосередили свою політику на виправлення стану економіки. На відміну від лейбористів, які прагнули підтримання нормальних дипломатичних і ділових відносин з СРСР, консерватори, перебуваючи при ладі, проводили щодо нього жорстку політику. Вони відмовилися від ратифікації англо-радянських договорів та було оголошено про розрив дипломатичних відносин з СРСР.

У палату громад обирається 650 депутатів, а до палати лордів входить аристократія – пери. За реформою 1918 р. було розширене виборче право англійців. Виборцем ставав чоловік віком 21 рік. Активне виборче право отримали жінки, яким виповнилося 30 р. і які мали власне житло і з річним доходом, не менше 5 фунтів стерлінгів в рік. Розвиток парламентської монархії відбувається шляхом посилення виконавчої влади. У 1920 р. було прийнято Закон про надзвичайні повноваження, котрий у 1937 р. був змінений. За цим законом уряд від лиця короля міг вводити у країні надзвичайний стан та видання розпоряджень для забезпечення громадянської безпеки, захисту держави.

Великобританія до середини ХХ ст. залишалася найбільшою колоніальною державою. За державно-правовим статутом британські володіння поділялися на 4 групи: домініони, колонії, протекторати і підмандатні території. На загальноімперських конференціях домініонів у 1926 р. і 1930 р. було розроблено »конституцію» Британської імперії. Цей акт дістав назви Вестмінстерського статуту і набрав чинності 11 грудня 1931 р. Уряд домініонів безпосередньо зноситься з імперським урядом. Англійський уряд не міг приймати законів для домініонів. Великобританія направляла послів у домініони, які йменувалися високими комісарами, їх роль – підтримувати дипломатичні відносини, в свою чергу домініони відправляли послів до метрополії. Вестмінстерський статут розширив державну самостійність домініонів, зробив їх, фактично, незалежними державами.

У ці роки слід відзначити заходи британського кабінету в напрямку зміцнення обороноздатності країни у зв’язку з агресивною політикою нацистської Німеччини і загострення міжнародної обстановки в Європі та у світі.