52. Специфічні риси української культури, її динаміка

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців: 1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу.

2) теорія автохтонності, згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски”: зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX ст. “Україна” став домінуючим.

Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

• 1) слов'яни (словени);

• 2) руси (руські, роси, русичі, русини);

• 3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі.

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала понад 700 тис. чоловік.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.

53. Вплив християнства на культуру Києво-руського періоду.

Наприкінці Х століття у Київській Русі за часів князя Володимира Святославича – тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, котрі цьому передували

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Розвиток літератури. Літописання.

В основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви.

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання - довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях Землі”. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури - літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом, є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури - житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і, державних діячів, оголошених церквою святими;

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово...” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.