14. Елітарна культура

Елітарна культура — культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень. Концепцію елітарної культури обстоював А. Шопенгауер. Вихідним пунктом цієї концепції, на його думку, є антропологічний поділ людей на два типи «людей корисних» (масу) і «людей-геніїв». Останні естетично обдаровані й схильні до філософсько-художньої творчості.

Проблемою елітарної культури займався, зокрема, французький соціолог П'єр Бурдьє.

Елітарна культура - характеризує еліту суспільства : політичну, ідеологічну, економічну, військову, культурну (письменників, музикантів і тому подібне). До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей.

Елітарна культура - це "висока культура",

Суть елітарної культури вперше була проаналізована X.Ортегою-і-Гассет і К. Манхейм, які розглядали дану культуру як єдино здатну до збереження та відтворення основних смислів культури і володіє рядом принципово важливих особливостей, у тому числі способом вербального спілкування - мовою, де особливі соціальні групи - священнослужителів, політиків, діячів мистецтв - використовують і особливі, закриті для непосвячених мови, в тому числі латинь і санскрит.

Елітарна культура свідомо і послідовно протистоїть культурі більшості у всіх її історичних і типологічних різновидах - фольклору, народної культури, офіційній культурі того чи іншого стану або класу, держави в цілому. Філософи розглядають елітарну культуру як єдино здатну до збереження та відтворення основних смислів культури і володіє рядом принципово важливих особливостей:

• складністю, спеціалізованістью, креативністю, новаціями;

• здатністю формувати свідомість;

• здатністю концентрувати духовний, інтелектуальний і художній досвід поколінь;

• наявністю обмеженого кола цінностей, визнаних дійсними і "високими";

• жорсткою системою норм;

• індивідуалізацією норм, цінностей, оціночних критеріїв діяльності, нерідко принципів і форм поведінки членів елітарного співтовариства, що стають тим самим унікальними;

• смислова та функціональна "закритість", "вузькість", відособленість від цілого національної культури.

15. Зміст поняття «культура регіону»

Культура регіону - це надетнічна культурна спільнота, яка складається на певному географічному ареалі і протягом довгого історичного часу зберігає свою специфіку. Основні культурні регіони світу: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. Ми належимо до Пн. америко – європейськаго регіону. Термін "Європа" географічно окреслює простір від Гібралтару на Заході до Уральських гір на Сході, і який разом з Азією становить єдиний материк — Євразію.

16. Зміст поняття «культура епохи»

Культурна епоха – це сукупність провідних культурних досягнень певного суспільства в більш-менш чітких просторових і часових межах; підпорядкування їх засадничим цінностям, коли усі елементи культури утворюють стилістичну, світоглядну, ментальну єдність.

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:

1. Давній час (ХХV тис. до н.е. – V ст. н.е.): Первісна епоха, Стародавній Схід, Античність

2. Середньовіччя та Відродження (кінець V – сер. ХVІІ ст.)

3. Новий час (ХVІІ – ХІХ ст.)

4. Новітній час (з ХХ ст.)

Культурно-історичні епохи входять у етапи цивілізації.

Виділення культурно-історичних епох залежать від позиції та інтересів дослідника. (Наприклад: формаційний підхід – виділяє такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична культури, де культуру розуміють як сукупність матеріальних і моральних благ. Наприклад: протягом феодальної формації існувала культура Середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо).

Кожній епосі притаманні певні загальні світоглядні уявлення людської спільноти того чи іншого часу – погляди на світ і людину в ньому, ціннісні орієнтації (морально-релігійні, художньо-естетичні). Таким чином, зважаючи на світоглядні домінанти певної доби, можна говорити про характерну для неї «картину світу», або «образ світу».