Принципи формування і організаціі робочого місця
Під робочим місцем розуміється виробничий простір (площа) з розміщеним на ньому устаткуванням та інвентарем, які необхідні для ефективного виконання одним або групою робітників (бригадою, ланкою тощо) виробничого завдання чи окремої виробничої операції.
Робоче місце є первинною ланкою виробничої структури дільниці, цеху, підрозділу, підприємства. Організація робочого місця — це комплекс заходів, спрямованих на утворення на робочому місці всіх необхідних дій для високопродуктивної змістовної праці та на охорону здоров'я працівника. Вона включає:
вибір раціональної спеціалізації робочого місця і його оснащення устаткуванням, обладнанням, інструментом та інвентарем;
створення комфортних умов праці;
раціональне планування (розміщення всього, що необхідне для виконання трудового і виробничого процесу);
безперебійне обслуговування робочого місця за усіма функціями.
Конкретний зміст робіт із раціональної організації робочого місця залежить від багатьох факторів: виду праці (розумова чи фізична; важка або легка; різноманітна чи монотонна); умов праці (комфортні чи несприятливі); типу виробництва та ін.
Організація та обслуговування робочих місць значною мірою залежать від типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництвах на робочому місці виконується велика кількість різноманітних операцій; робочі місця оснащені універсальним устаткуванням, різним технологічним обладнанням та інвентарем. У серійному виробництві переважають робочі місця, на яких виконується обмежена кількість операцій. Такі робочі місця обладнані спеціалізованим устаткуванням, оснащенням та інструментом. Для масового виробництва характерне закріплення за робочим місцем однієї (рідко двох) технологічної операції, що дає можливість обладнати його спеціальним устаткуванням та інструментом.
Залежно від характеру робочі місця можуть бути стаціонарними та пересувними. Стаціонарні робочі місця не міняють свого положення в просторі й часі, а нестаціонарні, або пересувні, можуть переміщуватися по площі, у просторі й часі, наприклад, на складальному конвеєрі вагоноремонтного заводу. За професійною ознакою працівників можна виділити робочі місця для основних робітників (верстатник, оператор, слюсар, ливарник та ін.); допоміжних (наладчик, комірник тощо); інженерно-технічних працівників і службовців.
За механоозброєністю розрізняють робочі місця для виконання ручних, механізованих, автоматизованих та автоматичних робіт. У процесі організації робочих місць із перевагою ручних операцій і прийомів в операціях визначається можливість механізації робіт. При цьому особливу увагу звертають на проектування і втілення раціональних методів праці. На механізованих робочих місцях організація спрямована на узгодження роботи людини й машини, забезпечення синхронності трудового та технологічного процесів, зручність і безпеку роботи.
На автоматизованих робочих місцях весь технологічний процес виконується без безпосередньої участі працівника, за яким зберігаються тільки функції обслуговування (контроль, регулювання, ремонт, подача і вивезення деталей). Поява промислових роботів дозволяє створювати автоматичні робочі місця, де всі операції та роботи виконують машини за спеціально розробленими програмами.
Під спеціалізацією робочого місця розуміється визначення його раціонального виробничого профілю, який формується шляхом закріплення схожих деталеоперацій, згрупованих за ознаками конструктивно-технологічної подібності, точності обробки тощо. Основою спеціалізації робочих місць є проведення робіт з уніфікації виробів та їх конструктивних елементів, а також типізація технологічних процесів.
Оснащеність робочих місць визначається їх виробничим профілем, спеціалізацією, ступенем механізації та автоматизації технологічних процесів.
Головною вимогою при виборі основного технологічного устаткування є забезпечення на робочому місці потрібної продуктивності праці за умови виконання заданих параметрів технологічних процесів. Устаткування повинне відповідати вимогам ергономіки та естетики, а робітникам мають бути забезпечені комфортні й безпечні умови праці. Для цього необхідно втілювати автоматизовані й комп'ютеризовані технологічні процеси та поточні лінії.
Допоміжне обладнання робочого місця слід робити зручним і безпечним в експлуатації, згідно з антропометричними характеристиками робітників, оформляти відповідно до вимог виробничої естетики.
Одним із головних питань організації робочих місць є їх раціональне планування. Під плануванням робочого місця розуміють ефективне просторове розміщення всіх матеріальних елементів виробництва на робочому місці (устаткування, технологічного й організаційного оснащення, інвентарю й ін.), що забезпечує економне використання виробничого об'єму (площі), високопродуктивну та безпечну працю робітника. Розрізняють зовнішнє і внутрішнє планування робочого місця.
Зовнішнє планування є раціональним розміщенням на робочому місці основного та допоміжного устаткування, оснащення, інвентарю й організаційного обладнання. Зовнішнє планування враховує робочий та допоміжний простір (зону). Робоча зона – частина тривимірного простору, яка обмежена досяжністю рук працівника в горизонтальній і вертикальній площині з урахуванням поворотів корпуса (тіла) на 180° та переміщення на один-два кроки. У цій зоні розміщуються знаряддя й предмети праці, які постійно використовуються в роботі. Крім робочої, є допоміжна зона робочого місця, де розміщуються предмети, що рідко використовуються, а також елементи інтер'єру, освітлення, створення комфортних умов праці.
Раціональне внутрішнє планування робочого місця становить найбільш ефективне розміщення технологічного оснащення та інструменту в інструментальній шафі, раціональне розміщення заготівель і деталей на робочому місці.
Для виконання виробничих завдань кожне робоче місце повинне забезпечуватися різними видами обслуговування: постачання матеріалів, ресурсів, заготівель, проведення ремонтних і регулювальних робіт для устаткування тощо. Сукупність різних видів обслуговування утворює систему обслуговування робочих місць, дільниць, цехів. Під системою обслуговування розуміють регламентацію обсягу, термінів і методів виконання допоміжних робіт із забезпечення робочих місць усім необхідним.
Система обслуговування основних робочих місць може забезпечуватися:
раціональним розподілом і кооперацією праці між основними і допоміжними робітниками, максимально звільняючи першого від допоміжних робіт, щоб він виконував тільки основні функції;
плануванням процесу обслуговування (за рахунок узгодження календарних графіків обслуговування з системою оперативного планування та діяльністю основних робочих);
організацією комплексного обслуговування робочих місць шляхом паралельного виконання різними службами усіх функцій обслуговування;
підвищенням якості й надійності ремонту устаткування;
постійним і надійним зв'язком робочих місць основного виробництва з обслуговуючим персоналом;
забезпеченням економічності обслуговування;
посиленням відповідальності за вчасне й якісне виконання функції обслуговування допоміжним персоналом.
При оцінюванні ефективності організації обслуговування робочих місць і обладнання сумарний економічний ефект утворюється за рахунок скорочення втрат годин від простоїв або очікування обслуговування. Ефект може бути представлений у вигляді додатково виготовленої продукції, зниження її собівартості та іншими способами.
Удосконалення обслуговування робочих місць, поліпшення їх організації суттєво підвищує продуктивність праці й обладнання.
Лекція 7.2 Технічне нормування праці. Суть, завдання, методи нормування праці
План лекції: 1) Планування трудового процесу. 2) Норма часу, норма виробітку, норма обслуговування, норма чисельності. 3) Методи визначення норми часу. 4) Фотографія робочого дня, хронометраж.
Рекомендована література: [ 3, 10, 12, 16, 18, 21, 27 ]
Серед значної кількості функцій організації виробничої діяльності на підприємстві важливе місце займають планування трудового процесу і нормування праці.
Планування трудового процесу можна визначити як функцію, що конкретизує трудову діяльність окремого робітника або групи робітників у певних виробничих умовах з метою отримання найбільш досконалої виробничої структури. При плануванні праці необхідно враховувати загальні і додаткові чинники, що утворюють структуру трудового процесу: контроль якості як частина обов'язків робітника; багатопрофільне навчання робітників для виконання робіт, що потребують високої кваліфікації; бригадна організація та залучення робітників до планування й організації робіт; інформування робітників за допомогою телекомунікаційних мереж і систем комп'ютерного забезпечення з метою розширення робочих функцій та забезпечення можливості їх виконання; використання тимчасових робітників; автоматизація важкої ручної праці та ін..
Позначка дослідження виробничого процесу, з погляду планування праці – це визначення простоїв, відстаней транспортування і вимог технології щодо години виконання технологічних операцій. Основна ідея дослідження процесу полягає в тому, щоб виключити будь-яку зайву його стадію, яка не підвищує вартість виробу.
За результатами досліджень можна зробити операційну карту, де наводяться всі рухи виробничого процесу, їх послідовність і час виконання, а також інші потрібні параметри.
Для синхронізації роботи окремих робітників і обладнання використовуються різні технологічні карти, календарні графіки та будь-яка документація, що регламентує виконання окремих операцій, робіт, процесів, які мають бути узгоджені в просторі й за часом, а також за іншими критеріями, тобто здійснюється технологічне та організаційне планування всього виробничого процесу і його окремих стадій.
Вимірювання праці є основою для розрахунків норм виконання робіт. Ці норми потрібні для:
складання графіків робіт і розподілу потужностей. Усі методи складання графіків вимагають оцінювання часу виконання запланованої роботи;
забезпечення об'єктивної бази для мотивації робочої сили й вимірювання обсягів виконаної роботи;
складання нових трудових угод та забезпечення виконання вже існуючих;
визначення уразливих місць у нормах із метою їх подальшого усунення чи поліпшення.
Норми витрат праці встановлюють на основі вивчення, узагальнення й упровадження передових методів праці при ремонті рухомого складу, тепловозів, вантажних і пасажирських вагонів. Конкретним вираженням норм витрат праці на виробництві є норма часу і норма виробітку.
Норма часу – витрати часу, встановлені на виконання одиниці роботи або операції одним робітником або групою робітників відповідної чисельності і кваліфікації при найбільш ефективному використанні засобів виробництва в умовах раціональної організації праці. Норма часу вимірюється в хвилинах або годинах.
Норма виробітку – число одиниць продукції (у штуках, кілометрах, кіловат-годинах; фізичних або умовних одиницях ремонту), що повинно бути виготовлено або виконано в одиницю часу (годину, зміну і т.д.) у визначених організаційно-технічних умовах одним робітником або групою робітників відповідної кваліфікації.
Норма обслуговування – зона роботи або число устаткування, що повинно обслуговуватися одним робітником або групою виконавців відповідної кваліфікації при визначених організаційно-технічних умовах.
Норма чисельності – число виконавців визначеного професійно-кваліфікаційного рівня, установлене для виконання визначених, але не стабільних по характеру і повторюваності операцій (робіт) або для обслуговування конкретних об'єктів (складів, робочих місць і т.п.) при визначених організаційно-технічних умовах.
Норми витрат праці, що застосовуються на підприємствах по ремонту рухомого складу, класифікують по термінах дії, технологічній ознаці, структурній побудові і місцю їхнього визначення.
По термінах дії розрізняють постійні, тимчасові і разові норми.
Постійні норми розробляють для стійкої номенклатури робіт на повторювані операції; тимчасові – на повторювані операції в період (до трьох місяців) освоєння нових технологічних процесів; разові – на роботи, не передбачені виробничим планом підприємства.
По технологічній ознаці розрізняють норми єдині, типові і місцеві.
Єдині норми – це норми дня підприємств однієї галузі або ряду галузей на роботи, що виконуються в однакових організаційних умовах.
Типові норми встановлені на роботи, що виконуються по типових технологічних процесах.
Місцеві – на роботи, не передбачені єдиними та типовими нормами і на роботи, організаційно-технічні умови виконання яких дозволяють на даному підприємстві застосовувати норми більш прогресивні, ніж єдині і типові.
По структурній побудові норми поділяють на диференційовані й укрупнені.
Диференційовані норми розробляються на окремі робочі операції, переходи і трудові прийоми, укрупнені – на комплекс технологічно й організаційно зв'язаних між собою робочих операцій, наприклад на ремонт вагона.
По методу визначення норми можуть бути дослідно-статистичні і технічно обґрунтовані.
Дослідно-статистичні норми часу встановлюють у цілому на робочу операцію без аналізу витрат по елементах на основі статистичних даних про фактичні витрати праці в минулому або на основі досвіду нормувальника, а також за аналогією з уже встановленою нормою.
Технічно обґрунтовані норми встановлюють з обліком раціонального технологічного процесу і наукової організації праці, найбільш ефективного використання засобів виробництва і робітника часу.
Для нормування праці виробничий процес поділяють на складові елементи. Основний і допоміжний процеси виробництва поділяють на робочі процеси, робочі операції, комплекси трудових прийомів, трудові дії і трудові рухи. Для вивчення використання робочого часу протягом робочого дня необхідно також знати співвідношення корисного (продуктивного) і непродуктивного часу роботи.
Норма часу містить у собі оперативний час, підготовчо-заключне, час на обслуговування робочого місця і регламентовані перерви.
Технічно обґрунтовані норми встановлюють аналітичним методом, що має два види — аналітично-розрахунковий і аналітично-дослідницький.
Аналітично-розрахунковий метод передбачає розрахунок норми праці і складових її елементів по нормативах режимів роботи устаткування і нормативах часу. Цей метод визначає проектування найбільш раціонального змісту операції і послідовності її виконання, оптимальних режимів роботи устаткування, найкращої організації праці й обслуговування робочого місця. Залежно від ступеня диференціації процесу норми можна розраховувати по мікроелементах, диференційованих або укрупнених нормативах.
Аналітично-дослідницьким методом норму визначають на основі даних дослідження режимів роботи устаткування і витрат робочого часу, отриманих у результаті вивчення структури, послідовності виконання кожної операції і тривалості її елементів методами технічного нормування. Результати розрахунку зіставляють з наявними нормативними матеріалами. Аналітично-дослідницький метод технічного нормування містить у собі фотографію робочого дня, хронометраж і фотографію виробничого процесу.
Під фотографією робочого дня в нормуванні праці розуміють спостереження і вимір витрат часу на будь-які заходи протягом робочого дня або тільки визначеної його частини.
За результатами фотографії робочого дня складають фактичний баланс часу, виявляють втрати робочого часу і їх причини, намічають заходи для ліквідації втрат і максимального використання робочого часу. Фотографія робочого дня дозволяє установити нормативи підготовчо-заключного часу, часу на обслуговування робочого місця і регламентовані перерви, визначити виконання діючих норм, вивчити порядок обслуговування робочого місця і розрахувати норми витрат робочої сили для обслуговування робочих місць, верстатів і устаткування.
Фотографію робочого часу можуть проводити сам робітник (самофотографія) і нормувальник, майстер або технолог. Розрізняють фотографування індивідуальне, бригадне, групове, маршрутне, а також фотографію робочого дня багатоверстатника.
Процес фотографії робочого дня складається з підготовки до спостереження, спостереження, обробки й аналізу результатів спостереження.
При обробці дані фотографії визначають тривалість кожного елемента робочого часу, складають зведення однойменних витрат і розробляють фактичний баланс часу робочого дня. Потім аналізують утрати робочого часу і розробляють організаційно-технічні заходи щодо їхньої ліквідації.
Хронометраж – це спосіб вивчення витрат робочого часу в процесі спостережень і вимірів тривалості елементів технологічних операцій, що повторюються у визначеній послідовності. При хронометражі вивчають оперативний час у цілому або окремі трудові прийоми. Хронометраж застосовується при проектуванні нормативів оперативного часу на машинно-ручні і ручні операції, установленні норм оперативного часу, визначених аналітично-розрахунковим методом і узагальненні передових методів праці.
Хронометраж складається з таких етапів: підготовка до проведення хронометражу і розчленовування операції на складові елементи; спостереження і вимір тривалості виконання окремих елементів операції; обробка результатів спостереження для встановлення середньої тривалості елементів операції; аналіз і узагальнення матеріалів хронометражних досліджень, а також установлення норми часу або розрахункової тривалості виконання повторюваних елементів операції. Перед проведенням хронометражу спостерігач повинний ознайомитися з організаційними і технічними умовами виробництва, розділити операцію на елементи й установити фіксажні крапки, визначити необхідне число спостережень і роз'яснити робітникові мету та задачі проведеної роботи.
Необхідне число спостережень елементів операції встановлюється залежно від її тривалості і характеру. У процесі обробки й аналізу хронометражних спостережень з них виключаються неякісні виміри, перевіряється якість хронометражного ряду обчисленням коефіцієнта стійкості, розраховується середня тривалість кожного елемента операції за умови стійкості хронометражних рядів.
Хронометраж знімають за допомогою секундоміра безпосередньо на робочому місці чи шляхом аналізу відеозапису трудового процесу на відео- чи фотоплівку.
Під коефіцієнтом стійкості хронометражного ряду розуміється відношення максимального часу виконання елемента операції до мінімального:
Кущ
=
, (7.2.1)
де Tmax i Tmin – відповідно максимальна і мінімальна тривалість виконання елемента операції.
Хронометражний ряд вважається стійким, якщо фактичний коефіцієнт стійкості менший або дорівнює нормативному. Значення нормативних коефіцієнтів стійкості залежать від типу виробництва, тривалості елемента і характеру операцій.
При організації вагоноремонтного виробництва можуть бути використані також ще три відомих методи нормування праці:
метод елементних нормативів часу;
спосіб, який оснований на використанні мікроелементного нормування;
метод вибіркових спостережень.
Елементні нормативи отримують за результатами хронометражу, що вже виконаний, потім їх класифікують і наводять у вигляді таблиць, які розміщують у нормативних документах, довідниках або в комп'ютерних базах даних. Такі нормативи використовуються при розробленні норм часу для нових робіт або для уточнення та внесення змін до відповідних норм існуючих робіт.
Мікроелементні норми використовуються для нормування тривалості виконання базових елементних мікрорухів, а не конкретних елементів роботи (чи операції), тобто таких мікрорухів, із яких складаються ці елементи і тривалість яких значно менша, ніж тривалість даного елемента (частини) роботи. Використання мікроелементних норм, де одиниці виміру оцінюються з точністю до 0,0001 хвилини або навіть секунди, відбувається для розроблення різних видів автоматичних ліній і модулів, де потрібна досить велика точність синхронізації мікрорухів.
Метод вибіркових спостережень застосовується для:
визначення коефіцієнта простою, який потрібен для розрахунків ефективного часу роботи працівників чи обладнання;
вимірювання продуктивності, що необхідна для розроблення норм виробітку робітників;
визначення нормативів часу, які потрібні для розрахунків норм часу виконання операцій.
Важливість засвоєння питань лекції 7.2 визначається в тім, що основу виробництва на підприємстві становлять виробничі й трудові процеси – діалектично інтегровані елементи цілісного механізму функціонування виробничої системи.
Тому організація найбільш сучасної та раціональної форми цього механізму, яка спроможна динамічно реагувати на попит ринку й створювати конкурентоспроможну продукцію, є глобальним завданням виробничої діяльності підприємства. Реалізація цього завдання здійснюється поступово. Одним із провідних елементів є отримання найбільш ефективної організації виробничого процесу в просторі й часі.
Контрольні питання для самостійної роботи до «Розділу 7»
1 Охарактеризуйте основні стадії виробничого процесу на вагоноремонтному підприємстві.
2 Розтлумачте поняття "операція".
3 Що таке трудовий процес і яке він має відношення до виробничого процесу?
4 За якими ознаками класифікуються трудові процеси і до яких сфер трудової діяльності або виробничих процесів відносяться?
5 Назвіть основні етапи трудового процесу.
6 Які основні завдання необхідно розв'язувати в процесі організації трудової діяльності на підприємстві?
7 Охарактеризуйте головні складові організації трудового процесу.
8 За якими формами здійснюється розподіл праці?
9 Назвіть основну форму кооперації праці на виробництві та дайте її загальну характеристику.
10 Розтлумачте поняття "робоче місце". У чому полягає ефективна організація робочого місця ?
11 Що таке організація обслуговування робочих місць і які основні заходи вона передбачає?
12 Дайте характеристику основних методів планування праці.
13 Які форми організації праці застосовуються при ремонті рухомого складу?
14 Які норми витрат праці використовуються на підприємствах по ремонту рухомого складу?
15 Що таке „фотографія робочого дня” і „фотографія виробничого процесу”?
16 Розкрийте зміст основних методів нормування праці та в яких випадках використовується кожний із них?
Розділ 8 Організація технічного контролю та управління якістю продукції
Лекція 8.1 Якість продукції. Основи стандартизації виробничої діяльності підприємств по ремонту рухомого складу залізниць
План лекції: 1) Визначення якості продукції. 2) Показники якості (надійності). 3) Основи стандартизації виробничої діяльності підприємств по ремонту рухомого складу залізниць. 4) Державні стандарти України. 5) Організація й оцінка якості ремонту технічних засобів.
Рекомендована література: [ 3, 10, 12, 16, 18, 25, 29 ]
Робота кожного підприємства повинна бути орієнтована на підвищення ефективності виробництва і якості продукції. Рівень вимог, пропонованих до якості продукції, повинний бути високим. Висока якість - це заощадження праці і матеріальних ресурсів, ріст обсягів реалізації й експортних можливостей, а в кінцевому рахунку краще, більш повне, задоволення потреб суспільства. На рішення питань підвищення якості продукції повинен бути спрямований механізм планування, маркетингу і управління, уся система матеріального і морального заохочення, зусилля інженерів, конструкторів і майстерність робітників.
Якість продукції є найважливішим показником роботи підприємства.
Під якістю необхідно розуміти сукупність властивостей продукції, що обумовлюють її придатність задовольняти визначені потреби відповідно до її призначення.
Властивістю називається об'єктивна особливість продукції, що може виявлятися при її створенні, експлуатації або споживанні. Кожна з властивостей рухомого складу, що складають його якість, характеризується відповідним показником. Показник якості машини — це кількісне вираження одного або декількох властивостей машини стосовно до визначених умов її створення й експлуатації.
Показники якості підрозділяються на комплексні й одиничні.
Комплексні показники визначають якість технічних засобів по сукупності їхніх декількох властивостей. Вони застосовуються при техніко-економічному плануванні, атестації продукції і т.д. Комплексні показники можуть бути узагальненими, інтегральними і індексними.
Одиничні показники якості продукції характеризують одне з його властивостей і використовуються в роботі конструкторів і технологів при освоєнні нового і модернізації випуску раніше рухомого складу, устаткування і пристроїв електропостачання залізниць.
Показники технічного рівня (експлуатаційні) використовують для характеристики технічних засобів як об'єктів експлуатації в різних профільних, кліматичних та інших умовах.
До показників технічного рівня відносяться показники призначення, надійності, ергономічні, естетичні і патентно-правові.
Показники призначення характеризують ступінь відповідності рухомого складу їхньому цільовому призначенню, конструктивне виконання й основні параметри, стійкість до перевантажень і т.д. Істотний вплив на ритмічну і безперебійну роботу залізниць здійснює надійність технічних засобів. Надійність рухомого складу можна оцінити його безвідмовністю, ремонтопридатністю, довговічністю і збереженням.
Надійність – властивість виробу виконувати свої функції зі збереженням експлуатаційних показників у встановлених межах протягом відповідного часу у визначених умовах експлуатації при даному рівні її проектування і технології виготовлення. Кількісно цей показник характеризується часом безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями.
Довговічність – властивість виробу тривалий час зберігати свою експлуатаційну придатність за тих чи інших умов експлуатації. Її оцінюють двома показниками — строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах).
Ремонтопридатність техніки – можливість швидкого виявлення й усунення несправностей.
У понятті надійності варто розрізняти дві сторіни — якісну і кількісну.
З якісної сторони надійність рухомого складу характеризується безвідмовністю, довговічністю, ремонтопридатністю і збереженням. Кількісно ці властивості надійності оцінюються рівнем відповідних показників.
Відмовлення техніки — подія, що полягає в порушенні її працездатності, унаслідок якого потрібне відновлення або заміна складальних одиниць і деталей або регулювання їхніх характеристик у період між плановими видами технічного обслуговування і ремонтів або під час ремонтів, якщо це відновлення (заміна, регулювання) не входить в обсяг обов'язкових робіт і якщо необхідний для їхнього виконання час або трудомісткість перевищує норми, установлені для даної техніки.
Показники надійності (якості) використовують для кількісної характеристики властивостей, що обумовлюють надійність конструкцій. Залежно від конкретних цілей і задач кожен показник розглядається для оцінки надійності рухомого складу в цілому або їхніх складальних одиницях, при розрахунках на стадії проектування і розробки заводських конструкцій по експлуатації і ремонту, кількісному і якісному аналізі відмовлень для оцінки фактичного рівня надійності в експлуатації й ефективності заходів щодо її підвищення і т.д.
Підвищення рівня надійності рухомого складу, особливо в умовах високої вантажонапруженості ліній, впливає на коефіцієнт пропускної здатності, зменшує простої потягів на ділянках, поліпшує експлуатаційні показники роботи залізниць (дільничну швидкість, розмір парків рухомого складу, продуктивність локомотива й ін.), сприяє підвищенню продуктивності праці і зниженню собівартості перевезень.
Заходи щодо підвищення рівня надійності засобів можна розділити на такі групи:
зміна конструкції вузлів,
застосування високоякісних матеріалів,
створення нових більш надійних локомотивів, вагонів та інших технічних засобів.
Ергономічні показники характеризують техніку в системі „людина-машина”. Вони враховують її пристосованість до антропометричних, фізіологічних, біохімічних, інженерно-психологічних та інших властивостей людини, що виявляється у виробничих процесах.
Показники технічної естетики використовують при оцінці зовнішньої гармонії форми, цілісності композиції, відповідності сучасному стилеві, краси колірних сполучень, відповідності форми машини і її окремих елементів конкретному призначенню і характеру використання, товарного виду виробів, що визначаються якістю зовнішньої і внутрішньої обробки, якістю написів, позначень і т.д.
Патентно-правові показники характеризують значимість і число нових вітчизняних винаходів, використаних у даній конструкції. Вони визначають ступінь її захисту авторськими посвідченнями в країні і патентами закордоном, що належать російським підприємствам і організаціям.
Усі перераховані вище показники характеризують конструкцію рухомого складу з технічної сторони.
Важливе місце в цій групі займають економічні показники, до яких відносять капітальні вкладення в техніку в сфері експлуатації і собівартість одиниці продукції або роботи.
Капітальні вкладення в техніку в сфері експлуатації містять у собі вартість рухомого складу, устаткування тягових підстанцій, пристроїв контактної мережі, а також витрати на їхнє транспортування, монтаж, налагодження і витрати на розвиток ремонтної бази.
Собівартість одиниці продукції або роботи, яка виконується за допомогою даної техніки, визначають розподілом річних експлуатаційних витрат на річний обсяг продукції (роботи).
Виробничо-технологічні показники характеризують технологічність конструкції, технологічний рівень виробництва на заводі-виробникові. До них відносяться трудомісткість, матеріалоємність, енергоємність, блочність (збірність), показники конструктивної стандартизації й уніфікації.
Трудомісткість – це витрати праці на виготовлення одиниці продукції. Розрізняють загальну, структурну, питому і відносну трудомісткість. Загальна трудомісткість являє собою сумарні витрати праці на виготовлення одиниці продукції. Структурна трудомісткість дозволяє визначити витрати праці по професіях або по цехах підприємства. Питома трудомісткість розраховується як відношення загальної трудомісткості до одного з показників призначення машини, наприклад до 1 кВт потужності, 1 т або 1 кг маси і т.д. Відносну трудомісткість визначають як відношення трудомісткості проектованого виробу до трудомісткості базового виробу, прийнятого для порівняння.
Матеріалоємність характеризують витрати конструкційних матеріалів на виробництво одиниці продукції. Розрізняють матеріалоємність загальну, структурну, питому і відносну. Загальна матеріалоємність — це сумарні витрати матеріалів на виріб. Вона може визначатися по загальній масі машини (за винятком комплектуючих виробів) або по масі матеріалів з урахуванням усіх видів відходів і втрат. Структурна матеріалоємність визначає частку витрат окремих видів матеріалів у загальних витратах, а питома — витрати матеріалів на одиницю одного з показників призначення машини.
Енергоємність – витрата енергії на виробництво одиниці продукції.
Блочність (збірність) виробу характеризує простоту його зборки або монтажу. Коефіцієнт блочності можна визначити як відношення числа специфікованих частин до загального числа частин виробу.
Показники стандартизації й уніфікації дають можливість визначити ступінь конструктивної однаковості проектованого або виготовленого рухомого складу або інших виробів. Вони свідчать про досягнення в процесі проектування по застосуванню в конструкції мінімально необхідного числа типорозмірів частин виробу (деталей, комплексів, комплектів і т.д.) для підвищення ефективності виробництва й експлуатації машини. До показників стандартизації й уніфікації відносять коефіцієнти застосовності, повторюваності (конструктивної наступності) та ін.
Для характеристики технологічності конструкції використовують, крім технічних, і економічні показники – собівартість виготовлення, капітальні вкладення і відпускна ціна.
Собівартість продукції – це виражена в грошовій формі сума поточних витрат підприємства на її виробництво. Собівартість продукції відбиває досягнутий рівень продуктивності праці, раціональність використання матеріалів, енергії і ступінь використання основних виробничих фондів.
Капітальні вкладення у виробництво машини визначають тільки в тих випадках, коли для її освоєння і випуску необхідні додаткові капітальні витрати на придбання устаткування, установку нової апаратури, приладів і т.п.
Рівень показників якості рухомого складу і їхнього устаткування визначається державним стандартом.