17. Україна у складі Речі Посполитої

Наступ Польщі на західні землі України розпочав король Казимир ІІІ Великий, у квітні 1340 р. вступивши в Галичину. Місцеве населення не захотіло сприйняти цю владу. Невдовзі галицькі бояри відновили своє правління краєм. Їх підтримала у цій боротьбі Литва.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. Називалося це хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних. Нарешті, у 1366 р. Казимир ІІІ підпорядкував собі майже всі зазначені землі. Територія Польщі зросла приблизно в 1,5 рази. Лише частина Волині залишилася під владою Литви.

Спочатку поляки дуже обережно впроваджували свої порядки, та досить швидко почався наступ на православ’я, підтриманий папою римським, а також впровадження латини як офіційної мови. Фактично західноукраїнські терени перетворювались на польську провінцію, тут нав’язувались чужоземні правова та адміністративна системи. Всі привілеї та права надавалися винятково польській знаті та католицькому населенню.

Обидві держави, і Литва, і Польща, перебували під загрозою з боку Тевтонського ордену. Литва, виснажена експансією на схід, крім того страшилася зростання могутності Московського князівства. Поступово визріла ідея її об’єднання з Польщею. В 1385 р. у невеликому білоруському місті була укладена Кревська унія: за руку польської королеви Ядвіги, що означало титул короля Польщі, литовський князь Ягайло (1377–1392) зобов’язувався приєднати землі Литви та України до Польської корони й навернути литовців у католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Однак спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію в середовищі литовської та руської верхівок. Очолив спротив князь Вітовт (1392–1430), кузен Ягайла. У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Від польського короля Вітовт був залежним на ленних засадах, що означало право влади над даною територією за умов виконання військової або адміністративної служби.

Вітовт був здібним та енергійним правителем. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, він запровадив управління своїх намісників в удільних руських князівствах, що звело нанівець колишню їхню автономію.

Князь прагнув витіснити татар з Причорномор’я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав нищівної поразки. Це змусило його дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписав договір (Віленська унія), згідно з яким великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутися Ягайлові.

18.Берестейська унія, її наслідки для укр. народу

Бересте?йська у?нія (пол. Unia brzeska, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская уния) — рішення Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву ;

на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками ;

тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви;

невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.