71)Українські землі під владою Румунії та Чехословаччини.

Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабіїпроголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання. Закарпаття у складі Чехословаччини.Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачуЗакарпаття до  складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

72) Пакт Молотова-Ріббентропа 1939р. Приєднання західноукраїнських земель до УРСР. 23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа—Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався «визвольний похід» Червоної армії, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа—Молотова. По суті, СРСР вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. Польські війська не чинили опору.

22 вересня частини Червоної армії вступили до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся спільний парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

73.Напад фашиської Німеччини на СРСР. Трагічні наслідки бойових дій у 1941-1942 рр. 22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угрупування "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним із головних.

Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масового бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Київ, Львів, Житомир, Одеса. Німецька група армій включала в себе 57 дивізій загальною кількістю 300 тис. вояків. Групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. Та через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва, радянські війська не змогли відбити ворожий удар. Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків. Радянські військово-повітряні сили були виведені з ладу.

За три тижні війни радянські війська зазнали колосальних втрат: 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а те 72 дивізії втратили понад 50% особового складу, тобто 3/5 війська (815 700 чол.), що перебували у західних округах, 4 013 літаків, 11783 танків, 21 500 гармат і мінометів.(Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина...- С.512).

Основними причинами поразки Червоної армії на початку війни були: загальні політичні прорахунки і військово-стратегічні помилки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки; переоцінка значення радянсько-німецьких договорів 1939 р.; певна раптовість агресії (проте слід зазначити, що несподіванкою цей напад швидше був для народу, ніж для керівництва країни); матеріальна непідготовленість до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; розпорошення сил Червоної армії на кордонах; масові репресії в 30-х роках проти армійського командного складу та ін.

11 липня 1941 р., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України, яка тривала понад два місяці. 19 вересня 1941 р. фашисти увійшли до Києва.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Гітлерівці втратили тут майже 160 тис. в основному румунських солдатів і офіцерів. На початку жовтня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. відбувалась героїчна оборона Севастополя-бази чорноморського флоту. За цей період ворог втратив майже 300 тис. солдатів, що більше ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. І все ж 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічними поразками завершилися наступи Червоної Армії на Харківському та Донбаському напрямках.

22 липня 1942 р.. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія України була остаточно окупована.

74.Україна в роки німецької окупації.Репресії. Геноцид.

Територія України була практично повнісю окупована німецькими військами вже через 4 місяці після нападу на Радянський Союз. 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошилоградської області, остаточно окупувавшии територію Української PCP. У грудні 1941 р. вони контролювали  42% території Європейської частини СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік.

З початком війни проти СРСР німці підпорядкували Україну міністерству окупованих східних областей, а територію розчленували на різні адміністративні одиниці:

17 липня 1941 р. на території України була утворена зона військового управління, підпорядкована міністерству східних областей. До цієї зони входили прифронтові області: Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловоградська (суч. Луганська), Сталінська  (суч. Донецька) 1 серпня 1941 р. чотири західноукраїнські області: Станіславська (суч. Івано-Франківська), Дрогобицька,  Львівська, Тернопільська (без 12 північних районів), були об'єднані  в окрему адміністративну одиницю  дистрикт Галичина з центром у Львові. Дистрикт Галичина входив до складу Генерал-губернаторства Польща з центром у Кракові;

У серпні 1941 р. було утворено 3 губернаторства:

1. Губернаторство “Бессарабія” з центром у Кишеневі, включало 6 повітів Молдавської РСР та Ізмаїльську область;

2. Губернаторство “Буковина” з центром у Чернівцях, включало 3 райони Чернівецької області (Чернівецький, Сторожинецький, Хотинський) та північні райони МРСР; 3. Губернаторство “Трансністрія”  з центром у Тирасполі, а з 17 жовтня 1941 р. – в Одесі, включало лівобережні райони МРСР, Одеську область, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей.

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядженняя про утворення рейхскомісаріату “Україна” очолив Ерік Кох з центром у Рівному. По мірі віддалення фронту до нього приєднувались все нові території. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів: “Волинь” з центром у Рівному, “Житомир”, “Київ”, “Миколаїв”, “Таврія” з центром у Мелітополі, “Дніпропетровськ”.

Готуючись до нападу на СРСР, керівники нацистської Німеччини заздалегідь розробили низку планів, Інструкцій, директив щодо масового знищення населення окупованих територій. Наміри гітлерівців найяскравіше відобразились у горезвісному людиноненависницькому плані «Ост» –плані знищення населення та «освоєння» окупованих гітлерівцями «східних» територій, у тому числі території України. Він розроблявся під керівництвом Гітлера, Гіммлера, Розенберга та інших нацистських діячів.

Війна Німеччини проти Радянського Союзу супроводжувалася масовим терором і геноцидом проти мирного населення, колосальним спустошенням, руйнуванням і пограбуванням матеріальних цінностей.

Гітлер та його соратники висунули расистську теорію про вищість «арійської раси» (до якої належали німці та інші нордичні германські народи) над усіма іншими етносами та націями. Наступним етапом після завоювання нових територій на сході (т.зв. життєвого простору) мало стати їх «звільнення» від «зайвої» маси населення і подальша колонізація німцями. Настанови фюрера були деталізовані у численних документах вищих цивільних і військових чинників, різних установ. Особливе місце серед них посідає генеральний план «Ост» (перший варіант якого був розроблений у січні 1940 р.). В цьому плані викладені основні засади і напрями «східної політики» нацистів. Відповідно до нього передбачалося переселити і знищити 31 млн мешканців західної частини СРСР і Польщі, серед них – 65% українців, 75% білорусів, 80-85% поляків. Замість передбачалося поселити німецьке населення.

Поряд із фізичним терором нацисти вдавалися до адміністративного й економічного терору. Встановивши непосильний тягар сільськогосподарської продукції та інших поборів, окупанти педантично затягували зашморг на шиї українського селянина й прирікали на голод міста. За невиконання поставок продовольства окупанти вдавалися до розстрілів і повішань мирного населення. Також застосовувались репресивні заходи щодо тих осіб, які ухилялися від виїзду на роботи до Німеччини.

Адміністративний апарат окупаційних органів складався переважно з німців  з Німеччини, чи з місцевого німецького населення (фольксдойче). Усі  посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах Бессарабія, Буковина, Трансністрія (крім Одеси) займали румуни.

75.Рух опору.Радянсткі партизани. Укр. повстанська армія (УПА) Радянські партизани — диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупованих Вермахтом територіях СРСР у 1941–1944 роках, а також проти місцевого населення та сил національного визволення. Створення партизанського руху

Радянський партизанський рух був головним чином організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою руху було перешкодження закріплення німецької армії на завойованих територіях СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями «радянських партизанів» було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ, сил національного Руху Опору, та лояльного до антибільшовицьких сил місцевого населення.

Політика «спаленої землі» була проголошена директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року.

У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 року та іншими документами. тактика «спаленої землі» застосовувалась без винятку на всій території, що мала потрапити під окупацію.Основною формою активності також була "рейкова війна".

5 липня 1941 року ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Наприклад, під час оборони Києва восени 1941 р. було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік.

Уявлення про партизанів як добровільних борців за народне щастя лише частково відповідає дійсності: керівництво «народних месників» з 1942 року під загрозою розстрілу насильно мобілізувало селян у червоні загони. До того партизанами були переважно чекісти, міліціонери, представники колишнього партсовактіва, оточенці і втікачі з таборів військовополонених.

Центральне керівництво «народними месниками» загалом і в цілому не довіряло не тільки місцевому населенню, але і самим партизанам. Починаючи з 1942 р. у кожному великому партизанському загоні існував особливий відділ НКВС, котрий не тільки боровся зі шпигунством і розстрілював «антирадянський елемент», але і перевіряв всіх і вся на благонадійність. Тільки в Барановіцькій з'єднанні партизанських загонів на початок 1944 агентурна мережа налічувала 2000 сексотів[2].

Украї́нська повста́нська (рідше — повста́нча) а́рмія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів.^[2][3] Розпочала свою діяльність з весни1943 року на територіях, які до 1939–1940 років входили до складу Польщі і Румунії: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа1944.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Сарненському районі в селі Немовичі, де 28 червня 1941 року видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх підлеглих — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі. З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху.

УПА постала на Поліссі й Волині, передусім, як для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани в Україні в 1941–1945 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як, наприклад, члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.