36)"Конституція" Пилипа Орлика (1710 р. Її значення в розвитку суспільно-політичної думки в Україні).

При виборах між майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідний договір про державний устрій України після визволення її від московського панування. Документ називався "Пакт і Конституція законів та вольностей Війська Запорозького", але згодом більш відомий як " Конституція" Орлика. Вона ніколи не була втілена в життя, але увійшла в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства.

Вже у вступі проголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра "моє бути на всі часи вільною від чужого панування" Основна ідея документа полягала в уникнені тих прорахунків і помилок, що призвели до втрати незалежності України. В 16 пунктах затверджно найголовніші права й привілеї , саме: панівне становище провославної церкви,повернення її в лоно Константинопольського патріархату ; поширення освіти поміж синами України; цілісність і недоторканість української території по р. Случ; повернення українських полонених з Росії та Швеції; відновлення військового союзу з Кримським ханством, звільнення земель Війська Запорізького від усіх "московських"фортець і укріплень, передання їх у власність запорожцям; обов'язок гетьмана захищати "рядовий і простий народ" від незаконних утисків і вимог старшини; звільнення господарств козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків ; обмедення свавілля й зловживання ринкових комісарів при обкладанні товарів митом, створення умов для вільної торгівлі тощо. Тричі на рік планувалося скликати раду полкової, сотенної старшини, представників Низового Війська. Запровадження постійних генеральних рад із широким представництвом свідчило, що засади парламентаризму зародилися в середовищі українських політиків уже на початку ХVII ст.

Орлик присягнувся на дотримування всіх пунктів, а Карл ХІІ скріпив документ своїм підписом.

37) Правління останнього гетьмана к. Розумовського

Після смерті Д. Апостола обирати нового гетьмана російська влада забороняла й передала управління Гетьманщиною «Правлінню гетьманського уряду». У 1744р. під час перебування російської імператриці Єлизавети в Києві старшина звернулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана. У березні 1750р. за її розпорядженням розширена Старшинська рада в Глухові обрала новим гетьманом Кирила Розумовського.

Кирило Розумовський (1728-1803) – останній гетьман Лівобережної України в 1750-1764рр. Гетьманство отримав за сприяння свого старшого брата Олексія Розумовського – фаворита російської імператриці Єлизавети. Під час свого правління намагався відстоювати перед російським урядом автономні права Гетьманщини. Такі дії Розумовського викликали невдоволення правлячих кіл імперії, особливо після воцаріння Катерини ІІ, спричинили його усунення від гетьманства й скасування посади гетьмана.

Діяльність гетьмана

- намагався сприяти перебудові Гетьманщини на зразок держави європейського типу;

- намагався розширити політичні права старшини, розпочав скликати старшинські з’їзди – Генеральні збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму;

- здійснив невдалу спробу поновити зовнішньополітичну діяльність Гетьманщини;

- намагався досягти фінансової автономії, але за указом 1754р. було встановлено контроль над фінансами Гетьманщини й наказано складати фінансові звіти про прибутки й видатки російського уряду;

- здійснив військову реформу: запровадив однакове озброєння та уніформу для козацького війська та вдосконалив артилерію;

- заборонив перехід селян без письмової землевласників, ідучи назустріч вимогам старшини в 1760-1761рр.;

- розпочав судову реформу, за якою Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із яких мав власний суд. Суди були становими;

- планував відкрити в Батурині університет європейського типу;

- виступив із проектом запровадження в Україні спадкового гетьманства і закріплення його за родом Розумовських.

38) Ліквідація російським самодержавством автономії України. Зруйнування Запорозької Січі. Скасування козацького ладу. Закріпачення селян (XVIIIст.). Найтрагічнішій події в історії України кінця XVIII ст. передував довгий шлях наступу царизму на автономію України, який розпочався в 60-х роках XVII ст., хоч українська держава — Гетьманщина, що склалася в перебігу війни українського народу 1648 — 1654 років під проводом Богдана Хмельницького, увійшла до складу Російської держави на договірних умовах, які визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України. Згідно з цим державним договором зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Особливо посилився наступ на автономію України у період царювання Петра І, який нищив усталені форми її управління, обмежував старшинське самоврядування, встановив контроль через своїх резидентів за економічною, фінансовою, зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду, передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 1722 року Петро І запровадив як центральний орган державного управління Україною так звану Малоросійську колегію, що складалася з шести російських офіцерів — командирів царських полків, розміщених на Україні. Пізніше самодержавець-імператор взагалі заборонив гетьманські вибори. З Петром І почався наступ і на українську мову. Він видав указ про вилучення з церков українських книг, заборонив книгодрукування на Україні.

Відновлена після смерті Петра І гетьманська влада в особі Данила Апостола була вже дуже обмежена і перебувала під контролем царських радників. Після смерті Данила Апостола цариця Анна Іоанівна знову заборонила гетьманські вибори, а зграя авантюристів-пройдисвітів — німців за походженням, які осіли при її дворі, грабували і спустошували Україну.

Тимчасове відновлення гетьманства у 1750 році імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка ставилась прихильно до України, було остаточно знищене, скасоване Катериною II внаслідок брутальної колоніально-гнобительської та імперсько-русифікаторської політики.

За часів царювання Катерини II феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед це виявилося у дальшому зростанні дворянського землеволодіння, посиленні процесу закріпачення селян. Сама імператриця “подарувала” великим феодалам близько 400 тисяч селян, роздала сановникам великі земельні володіння. Спеціальним указом 1765 року селяни позбавлялися будь-яких прав, натомість їхнім власникам дозволялося засилати кріпаків на каторжні роботи до Сибіру без суду і слідства. Під загрозою жорстоких покарань селянам заборонялося скаржитися на поміщиків.

Нові, прогресивні для того часу буржуазні відносини, які розвивалися на Запорізькій Січі, прокладали собі шлях в Російській імперії з величезними труднощами і перешкодами, їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, що виступали на захист феодально-кріпосницької системи. На Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. ці сили репрезентувалися російськими та українськими феодалами, зокрема більшістю козацької старшини, котра вже не виступала, як раніше, за збереження автономії України, а вимагала надання їй прав та привілеїв російського дворянства. Ось чому в 60-х роках XVIII ст., надто після остаточного скасування царизмом у 1764 році Гетьманщини, у вищих урядових колах царської Росії утвердилася соціально-політична концепція про те, що Запоріжжя стоїть на перешкоді зростання і зміцнення дворянської імперії. Саме державне буття Січі з її вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямкам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини II.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.

Актові остаточного знищення Січі передував ряд заходів, спрямованих на обмеження і поступове скасування її автономії. Насамперед це виявилося в активному наступі на територію Запорізької Січі — “Вольності Війська Запорізького”, що становила великий простір на південь від річок Тясмина і Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.