42. Три поділи Польщі та об єднання Правобережної та Лівобережної України.

Підписане в січні 1667 р. в с Андрусові перемир'я закріпило за Росією тільки Лівобережну Україну. Правобережна ж залишилася в складі Речі Посполитої. Вся 2-а пол. XVII ст. й майже все XVIII ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобережної України за возз'єднання з Лівобережною. Спалахували селянські й козацькі повстання, що не раз переростали у визвольні війни на зразок «Коліївщини». Однак несприятливе міжнародне становище і внутрішні суспільно-економічні негаразди довгий час не давали змоги російському урядові розпочати боротьбу за об'єднання основних українських земель. Становище народних мас Правобережної України під гнітом магнатів і шляхти Речі Посполитої у XVIII ст. було, як і раніше, надзвичайно тяжким і принизливим. Невпинно зростала феодальна експлуатація, що супроводжувалася знущаннями Й брутальним насильством з боку панів, дедалі активніше наступали на мову й релігію православного народу католицька й уніатська церкви, чинилися всілякі перепони зв'язкам між Правобережною та Лівобережною Україною. Слід зауважити, що, прагнучи зібрати українські землі у складі Російської держави, її верхівка ставила насамперед імперські, загарбницькі цілі. Але об'єктивно така діяльність сприяла возз'єднанню розірваної ще в XIV ст. Польщею, Литвою, Угорщиною та Молдовою території українського народу. На поч. 70-х pp. XVIII ст. Річ Посполита прийшла в занепад унаслідок соціально-економічної відсталості й політичної анархії, що послабили країну також і у воєнному відношенні. Скориставшись з цього, сусідні Австрія, Пруссія і Росія 1772 р. здійснили її перший поділ: Росії дісталася частина Білорусії, Австрії — Східна Галичина й Буковина. 1792 р. Росія і Пруссія ввели до Речі Посполитої свої війська й наступного року провели її другий поділ, за яким до складу Росії увійшла Правобережна Україна. Нарешті, 1795 р. Австрія, Росія і Пруссія втретє поділили Річ Посполиту, поклавши край її існуванню. За третім поділом до Росії відійшли Східна Волинь і Західна Білорусія. Тут доцільно відмітити, що об’єднання в межах однієї держави – Росії – більшості українських земель (майже 80%), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю.

43) Україна у рос.-тур. Війнах др.. Половини 18ст. Освоєння Піввденної України. Заснування і розвиток Одеси.

Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя тривали не одне століття. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну стадію. Вона ознаме­нувалася двома виснажливими війнами- 1768-1774 та 1787-1791 рр. Обидві сторони готувались до вирішаль­ної битви. У планах підготовки Росії до війни значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси про­довольства те фуражу, велися оборонні роботи, готува­лися транспортні засоби. З самого початку і до кінця війни 1768—1774 pp. у ній активну участь взяло козацтво України. Запорозькі козаки прославилися у морських операціях.  Після ліквідації Січі (1775 р.) царський уряд продовжував використовувати колишніх запорожців у війні. Відомо, наприклад, що в другій російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. взяло участь 12,5 тис. козаків з Чорноморського козачого війська. Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1—2 чоловіка від 500 душ)

За умовами Кючук-Кай-нарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) Мирних до­говорів Російська держава здобула великі території Пів­нічного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її скла­ду увійшов Крим. Росія одержала право вільного торго­вого судноплавства по Чорному морю. Протягом останньої чверті XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Південної України зазнав неодноразових змін. Утворювались губернії, які пізніше реорганізовувались у намісництва. Нарешті, відповідно до указу Павла І від 1796 p. замість Катеринославського та Вознесенського намісництв і Таврійської області (створена на землях колишнього Кримського ханства з центром у Сімферополі) була організована Новоросійська губернія.

Одеса — найбільше місто на півдні України і одне з найдавніших міст північного Причорномор'я з великою історією, яка сягає тисяч років. За увесь цей час неодноразово змінювалася назва, населення місцевості, держави, до складу яких входило міст. Перші ознаки людей та території сучасної Одеси та поряд з нею відноситься до епохи верхнього палеоліту (58 — 38 століття до н. е.). Першими людьми, які оселилися на Одещині, були неандертальці, що жили біля сучасного села Іллінка, за 20 кілометрів від міста, а у селищі Усатове, що знаходиться у передмісті, було знайдене величезне поселення часів енеоліту. Близько 1324 року усі землі між Дніпром і Дністром були завойовані Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським і вони заснували поселення «Качибей» разом із фортецею при ньому. Після втрати впливу на цей регіон Качибей захопили османи, населений пункт був перейменований на «Хаджибей». Згодом почалося будівництво порту та планування міста. У цей час Хаджибей був перейменований на «Одесу» і таку назву має дотепер. Від захоплення цих земель Російською імперією місто було центром Одеського градоначальництва, а з 1805 року стало центром Новоросійського генерал-губернаторства(рос.)укр. Незважаючи на велику кількість в Одесі українців, які були, здебільшого колишніми козаками, місту не вистачало населення, тому влада запрошувала оселятися колоністів, зокрема,албанців, болгар, греків, євреїв, німців тощо. Від початку XIX століття місто почало активну торгівлю і стало одним з основних поставників зерна у країни Європи таПередньої Азії.