7. Суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Ранньофеодальної Київської держави.

 Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Передумовами утворення державності були:

а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст);

б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин).

Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.).  Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання  українців.

 Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації.

За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним.

Всі князі Київської Русі, згідно норм феодального права, як нащадки великого київського князя, мали рівні права на спадщину предка. Рівні права накладали відповідальність всіх за долю держави, це призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем.

Поступово домінуючою стає друга тенденція, що призводить у середині ХІІ ст. до феодальної роздробленості та занепаду Київської Русі.

Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

8. Ранньофеодальна Київська держава у період своєї могутності і слави. Володимир Великий та Ярослав Мудрий: порівняльна характеристика їх діяльності.

Володимир (978-1015 рр.). Київський великий князь, позашлюбний син князя Святослава Ігоровича і Малуші, ключниці княгині Ольги. Остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.), оволодів частиною земель литовського племені ятвягів. Вів успішну боротьбу проти печенігів, Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські руські землі. На кінець Х ст. в межах Київської Русі було об’єднано всі слов’янські і багато неслов’янських племен. Внаслідок цих надбань Київська Русь стала найбільшою державою у Європі, охоплюючи територію 800 тис. кв. км.

Володимир здійснив серію реформ, за якою місцеві племінні вожді (князьки) були замінені князівськими посадниками – його синами (мав 12 законних синів) і надійними боярами. Запровадив новий кодекс правових норм – “Закон земляний” (усний). У 988 р. запровадив державну релігію – християнство, сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов’ян. Зміцнював державні кордони, будуючи міста та фортеці. Будував храми, відкривав школи для підготовки служивої знаті та духівництва. Володимир почав карбувати із срібла та золота руські монети, на яких було вміщено тризуб, що набув значення державного герба. З ХІ ст. за упроваджуються в обіг гривні – злитки срібла вагою бл. 200 г.

Володимир розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

15 липня 1015 року Володимир раптово помер, збираючись до військового походу проти прийомного сина Святополка (князь Туровський) і рідного сина Ярослава (князь Новгородський), які повстали проти свого батька.

Володимира поховано у збудованій за його вказівкою Десятинній церкві.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни між його синами за великокнязівську владу. Переміг Ярослав. У 1019р. він виборов престол у зведеного брата Святополка Окаянного. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння на західний берег Чудського озера, відвоював червенські міста, загарбані поляками, остаточно розгромив печенігів. Кордони Київської Русі простяглися від Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських гір. Держава перебувала в зеніті могутності.

За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, у т.ч. окраса столиці – собор Святої Софії, при якій було створено першу бібліотеку на Русі. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права “Руської правди”. З метою запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату – принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини.

Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його “тестем Європи”. Сам був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого, друга дочка Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син  Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Марією.

Помер Ярослав у 76-річному віці, похований у Києві, у Софіївському соборі. Його останки збереглись до наших днів.

Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі було поділене між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, В’ячеславом.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту  держави  Київська Русь.