3. Антимонопольна політика держави

Однією з необхідних функцій сучасної держави є антимоно­польна політика. Необхідність такої політики зумовлена постій­ною загрозою руйнування ринкових механізмів, яку тягне за со­бою монополізм, а також зв'язані з ним економічні та соціальні втрати суспільства.

Держава захищає від монополізму ринкові механізми саморе­гулювання. Але щоб їх захистити, державі слід вносити корективи у результати функціонування цих механізмів, тобто у суттєвості — не допускати руйнування конкурентного середовища, а там, де це середовище відсутнє з самого початку — замінювати його функції методами, що нейтралізують втрати від монополізму.

Антимонопольна політика сформувалась як одна з постійних функцій держави з переростанням вільного ринку у сучасний ре­гульований. Разом з тим визначилися основні завдання антимонопольної політики. Держава не ставить завдання повного подо­лання монополізму, оскільки таке завдавання було б нереа­льним, ринкова економіка невід'ємна від монополізму. Але держава ставить завдання захисту конкурентного середовища від руйнування, а там, де це можливо, поширення її сфери, підви­щення її дієвості. Одночасно при цьому вирішується завдання попередження монополізму у сферах, де є небезпека його виникнен­ня. Нарешті, особливим завданням державної політики є встановлен­ня контролю над монополіями у сферах, у яких монополізм немину­чий.

Найважливішою передумовою антимонопольної політики є всебічний аналіз ринків з метою встановлення можливих зон монополізму, умов його виникнення, а також сфер, у яких монопольні структури отримали поширення. Велику небезпеку для антимонопольної політики становить зрощення апарату державної влади з монопольними структурами, результатом якого є прагнення підмінити дійову антимонопольну політику формальними мірами, які легко обминути.

В антимонопольній політиці, що проводить держава розрізняється два основних напрямки: перший – лібералізація ринків, другий – встановлення контролю над монополіями у сферах, де вони виникли та функціонують. Антимонопольний характер носять також міри, що запобігають зростанню апарату державної влади з монополіями.

Лібералізація ринків досягається також зняттям перешкод та пом'якшенням обмежень для надходжень на ринок іноземних товарів та інвестицій. Підприємства національної економіки стають учасника­ми конкуренції на світовому ринку, що повинно створювати додат­кові стимули поліпшення якості товарів та послуг, а також умов їх продажу. Разом з тим треба враховувати, що митні обмеження по­винні захищати підприємства галузей національної економіки, які ще не готові на рівних конкурувати з зарубіжними партнерами. Таким чином, митна політика держави виконує антимонопольну функцію, в тій мірі, у якій вона створює рівні стартові умови для національної економіки. Якщо ж ця політика виходить за межі даного завдання (наприклад, встановлюються явно завищені мита на товари, що імпортуються), то ця політика по суті прикриває монополізм у націо­нальній економіці, дозволяє йому підтримувати монопольно високі ціни на внутрішньому ринку.

Зоною активного державного антимонопольного регулювання є також «природні» монополії (олігополії). Діяльність держави у цій зоні спрямована насамперед на недопущення монопольно високих цін, здатних стати джерелом економічних та соціальних втрат. Крім того, держава прагне поставити під контроль вико­ристання прибутку з метою стимулювати у цих галузях оновлення технології та попередити втечу прибутку у більш рентабельні галузі.

До числа заходів, що запобігають зростанню державного апарату з монополіями, відносяться насамперед адміністративні заборони на сумісництво державних посад з комерційною діяльністю. Ця міра ро­зповсюджується також на законодавчі органи. Цю ж по суті мету пе­реслідує й контроль доходів посадових осіб, що здійснюється у за­гальній системі контролю грошових доходів населення на основі по­даткових декларацій.

Складні завдання антимонопольної політики виникають пе­ред державами при переході від планово-директивної системи до ринкової. В тоталітарній системі господарський апарат з його центральними, галузевими та територіальними ланками був по суті частиною державного апарату командно-адміністративної системи. Основу цілісності цієї системи складало загальне одержавлення власності. Подолати тотальний державний моно­полізм демонополізацією у окремих галузях чи сферах ніяк не­можливо. Повинно бути вирішене завдання демонтажу всієї си­стеми тотального державного монополізму.

Вирішення даного завдання вимагає перш за все приватизації дер­жавної власності. Причому мова іде не стільки про зміну власників ве­ликих підприємств (як антимонопольна, ця міра не є першочерго­вою), скільки про утворення широкого прошарку власників у сфері малого та середнього бізнесу. Причому в міру формування конкурент­ного середовища (та тільки в зв'язку з цим фактором) підприємства повинні мати можливість виходу з адміністративного підпорядкування державних монопольних структур, діяти самостійно, враховуючи рин­кову кон'юнктуру, добровільно входити в ті чи інші промислово-фіна­нсові групи. Разом з тим повинна також формуватися нова система взаємовідносин національної економіки з країнами близького та дале­кого зарубіжжя, що забезпечує як активізацію конкурентного середо­вища на внутрішньому ринку, так і захист галузей національної еконо­міки, не готових до конкуренції на світовому ринку.