4. Інструменти регулювання міжнародної торгівлі
Сьогодні темпи росту світової торгівлі залишаються нерівномірними і на її шляху зберігається багато бар'єрів. Незважаючи на те, що більшість країн у своїй зовнішньоторговельній політиці керуються засадами вільної торгівлі (фритредерства), деякі країни проводять політику протекціонізму. Протекціонізм – це політика захисту вітчизняних виробників від іноземних конкурентів. По суті справи це політика різного роду обмежень, спрямованих на захист національних виробників і стимулювання національного виробництва. Обмеження реалізуються за наступними основними напрямками:
Шляхом введення митних тарифів. Тарифи – це податки на імпорт. З документальної сторони тарифи виступають як систематизований перелік мит, якими обкладаються товари. Існує два основних типи тарифів це фіскальні тарифи – використовувані державою з метою збільшення припливу грошових ресурсів і протекціоністські тарифи – використовувані державою для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції. Вони роблять іноземну продукцію більш дорогою, ніж аналогічна вітчизняна, внаслідок чого споживачі й віддають перевагу першій.
Митний тариф кожної із країн складається з конкретних ставок мит. Мито – обов'язковий внесок, що вилучається при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.
Мита за способом вилучення бувають трьох видів:
адвалорні – товару, що вилучаються у відсотках від вартості;
специфічні – певної грошової суми, що вилучається з ваги, обсягу або штуки товару;
змішані – одночасне застосування адвалорних і специфічних мит.
За характером мита розрізняються на:
сезонні – застосовувані в певні періоди роки з метою регулювання міжнародної торгівлі;
антидемпінгові – застосовувані у випадку ввозу на територію держави товарів за ціною нижчою, ніж їхня нормальна ціна в країні, що експортує, якщо такий експорт завдає шкоди національному виробництву;
компенсаційні – що накладаються на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо або побічно використовувалися субсидії, якщо їхній експорт завдає шкоди національному виробництву.
За об'єктом обкладання мита бувають:
імпортні – що накладаються на імпортні товари при випуску їх для вільного обігу на внутрішньому ринку країни;
експортні – що накладаються на експортні товари при випуску їх за межі митної території держави;
транзитні – накладаються на товари, перевезені транзитом через територію даної країни.
За походженням мита розрізняють на:
преференційні – мають нижчі ставки, порівняно зі звичайно діючими митними тарифами, що накладаються на основі багатосторонніх угод на товари походженням із країн, що розвиваються;
конвенційні – установлювані на базі двох- або багатосторонньої угоди;
автономні - вводяться на підставі однобічних рішень органів тієї або іншої країни.
Розрізняють мита за способом обчислення. Тут розрізняють мита:
номінальні – виступаютьяк тарифні ставки, зазначені в митному тарифі;
ефективні – відображають реальний рівень мит на кінцеві товари, обчислені з урахуванням рівня мит на імпортні вузли й складові цих товарів.
Мита також розрізняють за типами ставок:
постійні – виступають як ставки митного тарифу, встановлені органами тієї або іншої країни й не піддані змінам;
змінні – виступають як ставки митного тарифу, піддані змінам у деяких особливих випадках.
Як правило, рівні митного обкладання всіх країн не залишаються незмінними, а міняються залежно від ступеня міжнародного поділу праці, інтеграційних процесів і т.д. У цілому є характерною тенденція до поступового зниження мит. Так, за останні 40 років їхній рівень знизився більш ніж на ¾.
До загального для всіх країн форм регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносяться нетарифні методи, яких нмні нараховується більше 50 видів. Відповідно до прийнятої в ООН класифікації, до них відносяться заходи, спрямовані на непряме й адміністративне обмеження імпорту з метою захисту певних галузей національного виробництва. Сюди відносяться: ліцензування й контингентування імпорту, антидемпінгові й компенсаційні мита, імпортні депозити, так звані «добровільні експортні обмеження», компенсаційні збори, адміністративні міри й т.п.
Під ліцензією розуміється дозвіл, видаваний державними органами на право тієї або іншої діяльності, на користування патентами, на ввіз і вивіз товарів і т.п. А ліцензування в міжнародній торгівлі – регулювання зовнішньоекономічної діяльності за допомогою дозволів державних органів, видаваних на певний строк на експорт або імпорт певної кількості товару. Система ліцензій виникла ще в період меркантилізму й використовувалася для регулювання торговельного балансу. Минулий час змінив її характер. Значення ліцензії зросло в період світової кризи 1929-1933 гг., а потім – під час другої світової війни. У післявоєнні роки спостерігається лібералізація зовнішньої торгівлі, ослаблення ролі ліцензій у регулюванні експорту й імпорту, скорочення кількості товарів, що підлягають ліцензуванню.
Ліцензія як форма регулювання міжнародної торгівлі являє собою документ на право ввозу або вивозу товарів, видавана імпортерові або експортерові державним органом. Її використання дозволяє державі впливати на зовнішню торгівлю країни, обмежуючи її розміри, а в ряді випадків і повністю забороняючи експорт або імпорт окремих товарів.
Поряд з ліцензуванням застосовується таке кількісне обмеження, як квотування (контингентування). Квота – це обмеження кількості імпортованих товарів певного найменування й виду. Подібно протекціоністським тарифам, квоти знижують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку в певній галузі. За охопленням квоти бувають:
індивідуальними, які обмежують ввіз (вивіз) в одну конкретну країну;
груповими, що встановлюють обсяг ввозу (вивозу) у певну групу країн;
глобальними, коли імпорт (експорт) обмежується без вказівки країн, на які це обмеження поширюється.
По спрямованості дія квоти розрізняють:
експортні – що встановлюють або частку кожної країни в загальному експорті того чи іншого товару, або частку дефіцитних на внутрішньому ринку товарів для запобігання їхнього вивозу;
імпортні – вводяться урядом тієї або іншої країни з метою: збалансованості торговельного балансу; для захисту національних виробників; відповіді на певну політику інших країн; регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку.
Однією з форм заохочення вітчизняних експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, надавані державою експортера з метою розширення вивозу товарів за кордон. У результаті цього експортери одержують можливість продавати товар на зовнішньому ринку по більше низькій ціні, чим на внутрішньому. Експортні субсидії можна розділити на два види:
прямі, коли виплата дотацій провадиться при виході експортера на зовнішній ринок;
непрямі (приховані), коли відбувається заохочення експортера через пільгове оподатковування, або кредитування, страхування й т.п.
У взаємних відносинах справа іноді доходить і до введення ембарго. Ембарго – повна заборона на торгівлю з певною державою, на ввіз певного товару. Наприклад, після вторгнення Іраку в Кувейт країни-члени ООН проголосували за введення ембарго на іранську нафту.
В останні роки між різними країнами укладено понад 100 угод про «добровільне» обмеженні експорту й про встановлення мінімальних імпортних цін. «Добровільне» експортне обмеження – це обмеження, коли іноземні фірми «добровільно» обмежують обсяг свого експорту в певні країни. Вони дають цю згоду проти своєї волі, розраховуючи на запобігання більш твердих торговельних бар'єрів. На практиці «добровільні» експортні обмеження застосовуються як певні засоби торговельної політики в ході конкурентної боротьби один з одним промислово розвинених країн. Так, у Японії авто будівники під погрозою введення в США більш високих тарифів або низьких імпортних квот погодилися на введення «добровільних» експортних обмежень на свій експорт у США. Специфіка «добровільних» експортних обмежень полягає в тому, що торговельний бар'єр, що захищає країну-імпортера, вводиться на кордоні країни, що експортує, а не країною, що імпортує. По суті справи, економічну сутність «добровільних» експортних обмежень можна звести до експортної квоти, уведеної в однобічному порядку під політичним тиском імпортера країною, що експортує.
У деяких випадках застосовується регулювання зовнішньоекономічних зв'язків за допомогою заходів адміністративного характеру, таких як: технічні норми й стандарти, митні формальності, санітарні й ветеринарні норми, внутрішні податки й збори, вимога про застосування місцевих компонентів і ін. Всі ці заходи за своєю економічною суттю являють прихований протекціонізм. Так, технічні норми й стандарти в зовнішньоекономічній діяльності (технічні бар'єри) являють собою приховані методи торговельної політики, що протидіють ввозу товарів з-за кордону. До їх числа відносяться вимоги:
про одержання сертифікатів якості імпортної продукції;
про особливе впакування й маркування товару;
про дотримання національних стандартів;
про дотримання особливих санітарно-гігієнічних норм та ін.
Протидія ввозу здійснюється як з метою протекціонізму, так і з метою захисту населення.
Інші методи адміністративного характеру теж являють собою різноманітні бар'єри, що споруджуються на шляху міжнародного переміщення товарів органами як державної, так і місцевої влади.
