3. Правові засади державного регулювання підприємницької діяльності.

Держава, а також органи державної влади не є суб’єктами господарювання. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Ці конституційні обмеження волі держави у сфері господарювання створюють межі її правосуб’єктності. У сучасному суспільстві держава здійснює керівництво економікою, яке має різний ступень інтенсивності, відповідні форми і види.

Основні гарантії держави щодо підприємця це: його права, свободи, законні інтереси, недоторканність майна і захист права власності, заборона вилучення майна, крім випадків передбачених законом, можливість вимоги і отримання відшкодування збитків, які завданні будь – ким.

Існують дві причини керівництва економікою:

- соціальне призначення держави;

- наявність державного сектора економіки.

Свою керівну діяльність держава здійснює в правових формах через свої органи.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Держава розвиває загальну вимогу до формування суспільного господарського порядку, яка полягає в оптимальному поєднанні ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів.

Економічна стратегія передбачає вибір пріоритетних цілей народного господарства, а також засобів та способів реалізації вказаних цілей.

Економічна тактика передбачає визначення цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу відповідно до конкретних умов розвитку народного господарства в поточному періоді.

Виняткове значення має правове закріплення економічної політики. Завдяки такому закріпленню економічна політика набуває формальної визначеності.

Формалізація політичних цілей і завдань, засобів і способів їх реалізації, надання їх змісту нормативного характеру здійснюється шляхом прийняття правових актів.

Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до виконання державних програм, одержання матеріальних благ в наслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними, природними ресурсами на ринку даних ресурсів.

Під організаційними умовами – надання управлінських технологій, послуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того чи іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті ними зобов’язання стосовно залучення до реалізації державних програм.

Під правовими умовами визначають – надання сприятливого юридичного режиму для провадження тієї чи іншої господарської діяльності.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм економічного та соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

- державне замовлення;

- ліцензування, патентування і квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Правові форми державного керівництва економікою – врегульовані нормами права види діяльності державних органів у сфері економіки, які відрізняються цілями й механізмом здійснення.

Існують 4 правові форми державного керівництва економікою:

- програмування;

- нормативне регулювання;

- контроль;

- управління.

Програмування – визначення компетентними державними органами у встановленому законом порядку основних цілей, напрямків, пріоритетів і показників економічного та соціального розвитку держави в цілому, її регіонів, галузей економіки, а в передбачених законом випадках – окремих об’єктів господарювання.

Законом України від 23 березня 2000 року „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України” визначена система прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку.

До системи входять:

- середньо строкові прогнози (5 років);

- прогнози економічного та соціального розвитку України на 1 рік;

- державні програми економічного та соціального розвитку на попередній рік;

- програми розвитку окремих галузей економіки, перелік яких визначається КМУ;

- державні програми щодо вирішення окремих соціально-економічних проблем.

Програми розробляються на різні строки, які визначаються урядом залежно від важливості завдань.