Методи державного регулювання господарських відносин.

Методи правового регулювання господарчих відносин – це застосовані законодавцем способи правового оформлення цих відносин відповідно до їх властивостей і цілій правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у разі порушення і способи юридичного захисту прав та законних інтересів.

Розрізняють 4 основні методи правового регулювання господарських відносин:

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом державного керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб’єкта.

Це рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензій; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах монополістах.

Метод автономних рішень дозволяє суб’єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, й обов’язок усіх інших суб’єктів – не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень.

Метод координації забезпечує прийняття юридично вагомих рішень за згодою сторін, кожна з яких не має право нав’язувати свої умови іншій стороні. Рішення приймається шляхом компромісу (укладення договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб’єктам господарювання пропозицій(рекомендацій) щодо певної, бажаної для суспільства, ефективної поведінки(порядку дій) у сфері господарювання. Це зразок господарських договорів, установчих та внутрішніх правових документів організації.

4. Конкуренція у сфері господарювання.

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб’єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміють змагальність суб’єктів господарювання, коли їх самостійні дії обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.

Відповідно до ст. 25 ГКУ держава підтримує конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачи та суб’єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб’єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

Економічною конкуренцією відповідно до ЗУ України «Про захист економічної конкуренції» розуміється змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначити умови обороту товарів на ринку.

Конкуренція є одним з основних інструментів ринку. При цьому існування конкуренції можливо лише в разі відповідності певним суттєвим умовам.

До цих умов належать:

1) наявність майнової та організаційної незалежності постачальників товару у кількості, достатній для виникнення змагальності між ними;

2) наявність майнової та організаційної незалежності покупців товарів у кількості, достатній для формування платоспроможного попиту і можливостей виробництва товару;

3) незалежні дії постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов реалізації товару на ринку;

4) відсутність економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції.

Змінювати або скасовувати такі акти органів державної влади та місцевого самоврядування має право Антимонопольний комітет України, до повноважень якого належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції.

Змінювати або скасовувати такі акти органів державної влади та місцевого самоврядування має право Антимонопольний комітет України, до повноважень якого належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольного конкурентного законодавства.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку якщо:

- на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

- він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, існування бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

У разі незгоди з розпорядженням чи рішенням Антимонопольного комітету України або його територіального відділення зацікавлені особи мають право на звернення до господарського суду з заявою про зміну повністю або частково розпоряджень Антимонопольного комітету. ( Ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.)

Монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

За загальним правилом встановленим у ГК, органам державної влади та місцевого самоврядування забороняється вчиняти дії, які усувають конкуренцію та запроваджувати на ринку обмеження не передбачені законодавством.

Право визначати межі ринку та монопольне становище суб’єкта господарювання на ньому надано органам АМК.

Важливим є те, що надання такого права господарським судам або суб’єктам господарювання законом не передбачено.