2.3 . Основні методологічні підходи до моделювання міжнародних регіональних процесів

Ми не раз писали , що міжнародне регіонознавство являє собою комплексну наукову дисципліну. Відповідно, якщо розглядати регіонознавчі проблеми з історичної точки зору , можна виділити ряд основних типів методологічних підходів до моделювання регіональних процесів .

Перший методологічний підхід - дисциплінарний - полягає в тому , що проблематика регіонів вивчається в рамках тієї чи іншої наукової дисципліни , наприклад географії , історії , політології , культурології , геополітики .

Другий тип методологічних підходів до моделювання регіональних процесів - міждисциплінарний - представлений теоріями і підходами , діючими на міждисциплінарному полі : генетичний , постмодерністський , модель просторової дифузії політичних інновацій , неомарксистський та ін..

Так, зокрема , генетичний підхід дозволяє виявити генезис і еволюцію регіональних систем , тобто намагається розглядати соціально-географічний і політичний простір в контексті історичного розвитку. Основне значення тут набуває процес землекористування , який має зв'язок з динамікою розміщення сільськогосподарських , виробничих та інфраструктурних об'єктів , їх концентрацією і розсіюванням , причинами переміщення і аналізом відтворювальних циклів з позиції різних чпсових епох. Генетичний підхід дозволяє визначити оптимальне співвідношення об'єктів на території регіону , сформулювати шляхи розвитку та комплексної взаємодії досліджуваних об'єктів , обгрунтувати напрямок подальшого розвитку регіону.

При використанні даного підходу увага акцентується на виробленні оптимального співвідношення виробничих і комунікаційних об'єктів на території досліджуваного регіону , а також на їх найбільш виграшному розміщенні. Дані чинники здійснюють вплив на формування економічного потенціалу регіону , від значимості якого , в свою чергу , в певній мірі залежить поширення на даному локальному політичному просторі ціннісних орієнтацій ( доцентрових або відцентрових ) .

У рамках макрополітичного підходу ми розглядаємо системи інститутів і організацій в їх регіональному вимірі. У рамках мікрополітичного підходу - системи орієнтацій і дій особистості в їх регіональному вимірі.

Розглянуті підходи в основному реалізуються в рамках класичної і модерністської парадигм.

Дослідники постмодерністської орієнтації сприймають регіоналізацію як позитивний процес . На їх думку , регіоналізація являє собою адекватну відповідь на кризу традиційних інститутів і категорій епохи модерну , таких як держава , суверенітет , територіальні межі , нації , безпека і т. д. У процесі регіоналізації країн можуть вирішуватися багато суперечностей, які є причинами серйозних чвар у відносинах між різними державами і націями. Завдяки потенціалу регіоналізаціі виявляються нові , нетрадиційні підходи для вирішення здавалися раніше нерозв'язними проблем. Постмодерністи сприймають тенденції регіоналізації , головним чином , як створення єдиного планетарного простору, що складається з регіональних утворень , які можуть формуватися на територіях декількох держав відповідно до культурно -історичних традицій місцевого населення , що , як вони вважають , зніме такі проблеми сучасності , як територіальні суперечки , труднощі в пересуванні (людей , ресурсів) , особливий статус прикордонних районів і т. п.

Відповідно до моделі просторової дифузії політичних інновацій , нововведення , що виникають в географічно певному центрі , розширюють ареал свого поширення , захоплюючи поблизу лежачі зони , і рано чи пізно досягають периферії , яка в силу своєї віддаленості від зон інновацій , проходить у своєму розвитку ті ж етапи , що і центр , але зі значним тимчасовим відставанням . В даний час основні положення даної моделі находяться в стадії розробки.

Неомарксистський підхід , будучи альтернативою моделі просторової дифузії політичних інновацій , припускає , що розвинені інноваційні центри не сприяють модернізації відсталої периферії , а навпаки, прагнуть стримувати її економічний і політичний розвиток . Ще в 1979 р. видний політолог і майбутній президент Бразилії Енріке Кардозо зазначав , що взаємовплив розвиненої « Півночі» і що розвивається « Півдня » зовсім не приводить до модернізації останнього ; проникаючи в « третій світ » , великі компанії створюють там лише окремі модернізовані сектора економіки і соціальні верстви . В іншому суспільство залишається традиційним , і , гірше того, « модернізований » сектор виявляється тим засобом , за допомогою якого корпорації « Півночі» консервують найбільш архаїчні економічні уклади і стримують розвиток країни в цілому та її найменш розвинених регіонів.

Для аналізу міжнародної специфіки буде цікавим спробувати вивчити на території країни політико-економічні відносини типу : - « Центр - Розвинена Периферія » ; « Центр - країнах, що розвиваються Периферія » і розглянути особливості політичних взаємовідносин цих суб'єктів держави .

На рис. 2.3.1 представлена ​​структурна схема регіону Центральної Азії та суміжних держав. Постараємося простежити , в яких контекстуальних сенсах розглядається категорія « регіон» авторами аналізованого дослідження .

Рис. 2.3.1. Структурна схема регіону Центральної Азії і суміжних держав

Розглянемо більш детально, як намагаються зафіксувати зникаючий образ регіону професійні експерти, що займаються сучасним регіонознавчим аналізом.

Визначення регіону та його кордонів - складне завдання по декількох причинам . У доповіді ми в основному розглядаємо п'ять нових незалежних центральноазіатських держав - колишніх радянських республік. Причини такого вибору прості: маючи спільну політичну та економічну історію , ці країни єдині і географічно ; протягом століть їх зєднували міцні етнічні , культурні та мовні зв'язки . Однак важливо також відзначити , що сучасні кордони республік були встановлені в радянські часи часто без урахування яких би то не було географічних , економічних чи етнічних особливостей . Межі регіону могли б бути визначені і по-іншому. Наприклад , оскільки межі між центральноазіатскими республіками та їхніми сусідами зараз набагато більш відкриті , а з часом стануть ще більш відкритими , то можна було б визначити центральноазіатський регіон в більш широкому сенсі , включаючи в нього географічно , етнічно і ( потенційно ) економічно повязані з ним регіони . З'явилася небезпека , що уряди країн регіону знову зосередять свою увагу на головній короткостроковій задачі - збереженні національної політичної стабільності і злагоди , а не на більш інтенсивної співпраці один з одним. ... Майбутнє Північного Афганістану в довгостроковій перспективі , ймовірно , пов'язано з іншою частиною цієї країни ; а справжні і потенційні регіональні зв'язки Азербайджану встановлені в основному з країнами Каспійского басейну і Південно- Кавказького регіону. У той же час усередині центральноазіатського регіону, що включає п'ять республік , одні субрегіональні зв'язки міцніші інших - наприклад , прикордонні зв'язки в Ферганській долині традиційно були дуже тісними. І навпаки , високі гірські ланцюги поділяють територію Таджикистану на невеликі субрегіони , які традиційно мали більш міцні економічні та етнічні зв'язки з сусідніми країнами , а не один з одним. І можна сказати , що північні і західні регіони Казахстану більше орієнтовані на Росію і Китай , ніж на центральноазіатських сусідів. Щоб відобразити ісеуючі сили тяжіння , на початку доповіді в основному розглядаються п'ять центральноазіатських республік , а потім і інші регіональні відносини у відповідних розділах (див. рис. 2.3.1) . В одних випадках ми будемо розглядати субрегіони всередині Центральної Азії ( наприклад , Ферганську долину ) . В інших - стосунки з основними сусідами , особливо з Афганістаном , Китаєм , Іраном і Росією. У деяких випадках для розуміння більш широкого геополітичного контексту , усередині якого відбувається розвиток Центральної Азії , ключовими будуть взаємини з рештою світу - ЄС і США , а також з Індією , Пакистаном і Туреччиною. І , нарешті , в окремих випадках значущими можуть виявитися інші регіональні відносини . Наприклад , басейн Каспійского моря важливий з точки зору управління газовими і нафтовими ресурсами в Казахстані та Туркменістані. А так звана «зона стурбованості » , до якої входять більша частина Ферганської долини , Афганістан , Західний Китай , північна частина Пакистану і частина Таджикистану, дуже важлива при вивченні взаємопов'язаних областей , найбільше сприятливих до проблем убогості і конфліктів.¹

Однак модельне структурування світу в цілому і його частин можна проводити, якщо того вимагають завдання дослідження, відволікаючись від дихотомічної моделі «центр - периферія». Для ілюстрації цієї тези розглянемо наступний матеріал:²

Кількість держав у світі вже наближається до двох сотень , проте їх розподілпо регіонах досі детально не розроблено. Ічнуюче угруповання країн по регіонах через неповноту , однобічность та суб'єктивность явно суперечливі і незадовільні, особливо зарубіжні. Наприклад , у працях Міжнародного інституту стратегічних досліджень (Лондон , 2001 ) виділяється всього шість регіонів на п'яти населених континентах :

1 . Регіон НАТО і вненатовска Європа . Сюди , крім європейських країн , включені деякі країни Північної Америки ( США і Канада ) і Азії ( країни Закавказзя ) , які , як відомо , розділені Атоантичним океаном.

2 . Регіон Середній Схід і Північна Африка включає країни двох континентів - Азії та Африки.

3 . Регіон Центральна і Південна Азія об'єднує країни , цілком різні як за природними , так і з соціально- економічними ознаками .

4 . Регіон Східна Азія і Австралазія , куди входять країни двох континентів , які омиваються Тихим океаном.

5 . Регіон Африка на південь від Сахари , що включає майже всі африканські держави .

6 . Регіон Кариби і Латинська Америка об'єднує майже всі американські країни ; згадка в назві Карибів зайва, тому що це частина Латинської Америки.

Недоліки цього районування , як і багатьох інших подібних , очевидні : одні регіони охоплюють цілі континенти , інші розташовуються на двох або трьох материках і навіть розділяються океанами. Тут чітко простежується суб'єктивне розуміння районування з позиції західних країн , НАТО і, зокрема , США .

Використовувані у вітчизняних підручниках з економічної географії світу регіональні угруповання набагато більш об'єктивні , але все ж далекі від досконалості. Тому ясно , що давно назріла необхідність розробки нового районування світу на основі єдиних принципів . Однак на шляху.реалізаціі цієї ідеї виникає ряд труднощів , таких як різномасштабністьь держав за розмірами території (у мільйон разів) , кількістю населення ( в десятки і сотні тисяч разів ) різнотипність країн за природними і соціально-економічними показниками і розбіжність природних і державних кордонів.

Для подолання цих труднощів необхідно виробити єдині принципи районування :

1 . Принцип об'єктивності : районування або угруповання країн в регіони не повинні відображати вузькі інтереси окремих соціальних і відомчих груп чи країн . За основу приймається єдність географії , тобто облік як природних , так і соціально-економічних і політичних показників по можливості в рівній мірі.

2 . Принцип стабільності : використання найбільш стійких в часі показників , таких як природні та ресурсні параметри , а також історичні , етнографічні , культурні та цивілізаційні особливості . Найменш стабільні економічні , політичні та соціальні показники .

3 . Принцип безперервності території : регіон не повинен розділятися територією держав інших регіонів або великими акваторіями , крім заток , проток і невеликих морів.

4 . Принцип неподільності території : не можна ділити територію держави між регіонами , а один регіон або субрегіон не може розміщуватись на різних континентах. Виняток становить територія Росії та країн СНД. При цьому допускаються невеликі розбіжності природних і державних кордонів. Наприклад , Синайський півострів разом з рештою Єгипту можна віднести до Африки , Східну Фракію разом з рештою Туреччини - до Азії , а острів Нова Гвінея може бути розділений між Азією ( Індонезія ) і Океанії ( Папуа - Нова Гвінея ) .

5 . Принцип ієрархічності - супідрядності різних рівнів групуються в рамках системи « континент - субконтинент - держава ». Ця ієрархія може бути продовжена далі до більш дрібних регіональних структурам , які виділяються в складі держав.

Доцільно виділяти сім ієрархічних рівнів регіонів, як на наддержавному , так і на державному і внутрішньодержавних рівнях.

Наддержавні регіональні структури представлені трьома рівнями :

I рівень , найвищий - континентальний , складається з 4 заселених зон (Євразія , Африка , Америка , Австралія і Океанія ) .

II рівень - субконтинентальний , представлений найбільш великими частинами континентів - макрорегіонами або простіше - регіонами. Приклади : Західна Європа , Південно-Східна Азія , Центральна Африка і т. д. ( всього 17 регіонів).

III рівень - субрегіональний . Субрегіони - це великі частини регіонів, що мають всередині себе специфічні риси й особливості . Приклади : субрегіон Балкани у складі регіону Центрально- Східної Європи , субрегіон Аравія в Південно-Західній Азії , острівний субрегіон в Південно-Східній Азії і т. п. Субрегіони - найдрібніші наддержавні регіональні утворення , вони виділяються не у усіх регіонах.

Державні регіональні структури представлені одним рівнем .

IV ієрархічний рівень - державний ( національний - по західній термінології ) , тобто окремі держави різного розміру і різної значимості .

Внутрішньодержавні регіональні структури представлені трьома рівнями.

V рівень - внутрішньодержавний конституційний . Це найбільші внутрішньодержавні адміністративно -територіальні одиниці , перелік яких іноді міститься в конституціях цих країн. Наприклад , в Росії до цього рівня відносяться суб'єкти Федерації (області , краї , республіки , автономні округи , міста федерального підпорядкування) , у Франції - департаменти , у Великобританії - графства , в Польщі - воєводства. У деяких країнах ці регіони групуються в більші адміністративно -територіальні одиниці (рівень V , а ) , часто засновані на історичних традиціях (історичні провінції в Італії , Іспанії). У деяких випадках - це адміністративні одиниці управлінської вертикалі ( федеральні округу в Росії , економіко-планувальні райони у Франції). У Великобританії такі адміністративні одиниці формуються навколо національних автономій (Північна Ірландія , Шотландія , Уельс) , а в Іспанії - це автономні області , що складаються з провінцій.

VI рівень - дрібніші адміністративно- територіальні регіональні одиниці , наприклад адміністративні райони в Росії і деяких країнах СНД , повяти в Польщі і т. п.

VII рівень - найнижчий - рівень комун. У Росії - це сільські адміністрації (сільради ), у Франції , Румунії та Молдавії - комуни , у Польщі - гміни і т. д.

У табл. 2.3.1 наводиться наддержавна структура світу в рамках I-IV рівнів.

Як можна бачити, регіональні відносини розглядаються авторами в різних контекстуальних сенсах, що говорить про доцільність використання мультиконтекстуального підходу при вирішенні завдань міжнародних регіональних досліджень.

Таблиця 2.3.1

Регіональне угруповання країн світу

Рівні регіонального групування
Наддержавні	Державні
I	II	III	IV
Континенти	Регіони	Субрегіони	Кількість країн	Держави
Євразія	Західна Європа (24 країни)	Центрально-Західна Європа	9	Ірландія, Велика Британія ня, Франція, Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Австрія
		Північна Європа	5	Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ісландія
		Південна Європа	5	Португалія, Іспанія, Італія, Греція, Мальта
		Мікро-держави	5	Андорра, Монако, Сан-Марино, Ліхтенштейн, Ватикан
	Центрально-Східна Європа	Середня Європа	4	Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина
		Балкани	8	Словенія, Хорватія, Бос-ня і Герцеговина, Сербія і Чорногорія (Південно ¬ Слави), Македонія, Албанія, Румунія, Болгарія
		Балтія	3	Естонія, Латвія, Литва
		Північна Європа	3	Білорусія, Україна, Молдавія
	Співдружність незалежних держав ( 12 країн)	Південний Кавказ	3	Грузія, Вірменія, Азербай-джан
		Центральна Азія	5	Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Туркменія, Таджикистан
		Росія	1	Росія

	Юго-За­падная Азия (17 стран)	Восточное Средизем­ номорье	8	Турция, Ливан, Сирия, Ирак, Израиль, Палестин­ская автономия, Иорда­ния, Кипр
		Аравия	7	Саудовская Аравия, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЭ, Оман, Йемен
		Средний Восток	2	Иран, Афганистан
	Южная Азия (8 стран)	Южная Азия	8	Пакистан, Индия, Бангла­деш, Непал, Бутан, Мьян­ма, Шри-Ланка, Мальди­вы
	Юго- Восточ­ная Азия (10	Континен­ тальный (Индоки­ тай)	4	Таиланд, Лаос, Камбоджа, Вьетнам
	стран)	Островной (Малай­ ский)	6	Малайзия, Филиппины, Сингапур, Бруней, Индо­незия, Восточный Тимор
	Восточ­ная Азия (6 стран)	Восточная Азия	6	Монголия, Китай, Япония, КНДР, Южная Корея, Тайвань
Африка	Северная Африка (5 стран)	Северная Африка	5	Марокко, Алжир, Тунис, Ливия, Египет
	Западная Африка	Гвинейский	5	Кот-д’Ивуар, Гана, Того, Бенин, Нигерия
	(17 стран)	Приатлан- тический	7	Сенегал, Гамбия, Гвинея- Бисау, Гвинея, Сьерра-Ле­оне, Либерия, Кабо-Верде
		Западный Судан	5	Западная Сахара, Маври­тания, Мали, Буркина- Фасо, Нигер
	Цен­ тральная Африка (11 стран)	Централь­ная Африка	И	Камерун, Чад, Габон, ЦАР, Конго, Демократиче­ская республика Конго, Руанда, Бурунди, Ангола, Экваториальная Гвинея, Сан-Томе и Принсипи

Уровни региональной группировки
Надгосу­ дарст­ венные	Государственные
I	II	III	IV
Конти­ ненты	Регио­ ны	Субрегио­ ны	Число стран	Государства
	Восточ­ная Аф­рика (16 стран)	Верхне­ нильский	3	Судан, Эфиопия, Уганда
		Приокеани- ческий	6	Эритрея, Джибути, Сомали, Кения, Танзания, Мозамбик
		Островной	4	Сейшельские Острова, Коморские Острова, Мадагаскар, Маврикий
		Внутрен­ ний	3	Замбия, Малави, Зимбабве
	Южная Африка (5 стран)	Южная Африка	5	Намибия, Ботсвана, ЮАР, Лесото, Свазиленд
Америка	Северная Америка (3 стра­ны)	Северная Америка	3	США, Канада, Мексика
	Цен­ тральная Америка (20 стран)	Средняя Америка (Континен­ тальный)	7	Гватемала, Гондурас, Бе­лиз, Сальвадор, Никара­гуа, Коста-Рика, Панама
		Вест-Индия (Остров­ ной)	13	Куба, Гаити, Доминикан­ская Республика, Ямайка, Багамские Острова, Анти­гуа и Барбуда, Сент-Китс и Невис, Доминика, Сент- Люсия, Барбадос, Сент- Винсент и Гренадины, Гре­нада, Тринидад и Тобаго
	Южная Америка (12 стран)	Атлантиче­ ский	7	Венесуэла, Гайана, Сури­нам, Бразилия, Парагвай, Уругвай, Аргентина

		Тихоокеан­ский (Анд­ский)	5	Колумбия, Эквадор, Перу, Боливия, Чили
Австралия и Океания	Австра­лия и Новая Зелан­дия (2 страны)	Австралия и Новая Зеландия	2	Австралия, Новая Зелан­дия
	Океания (12 стран)	Меланезия	4	Папуа — Новая Гвинея, Соломоновы Острова, Вануату, Фиджи
		Микроне­ зия	5	Палау, Федеративные Штаты Микронезии, Маршалловы Острова, Науру, Кирибати
		Полинезия	3	Самоа, Тонга, Тувалу

Контрольні питання і завдання