1.4 . Прояви регіоналістських і сепаратистських тенденцій у політиці еліт

Проблема сепаратизму еліт відноситься до однієї з найбільш важливих проблем світової спільноти. Об'єднання і відокремлення територій з населяючими їх етносами закладені в логіці природного ходу історії , і рано чи пізно з ними стикається будь-яка держава . У Європі розглядаються в даній роботі тенденції традиційного регіоналізму і сепаратизму зокрема , досить сильно. Особливо проблемними країнами в регіоні Західна Європа вважаються Бельгія , Великобританія , Іспанія , Франція , деякі республіки колишньої Югославії , Грузія , Вірменія , Молдова і ін

Сепаратизм є формою регіоналізму . Основною рушійною силою регіоналізму і сепаратизму виступають політичні еліти і партії . Проблеми партій в розглянутому контексті представлені в наступній темі . Звернемося до елітам . Під регіоналізмом розуміється політичний рух на певній території , направлений на її відокремлення , в рамках однієї або декількох держав .¹ При цьому відокремлення слід розуміти не тільки як створення окремої політичної структури , але й як утворення культурної чи національної автономії.

Розглянемо визначення , яке дає політологічний словник . Регіоналізм - це політичний та соціокультурний рух , виникший в Європі і виступає проти уніфікації та необгрунтованиз централістичних тенденцій в регламентації суспільного життя народів і держав. Прихильники регіоналізму вказують на необхідність посилення ролі периферії у політичній та соціальному житті суспільства , на органічний зв'язок структур місцевої влади з наявними культурними та історичними традиціями тих чи інших регіонів . Сепаратизм як екстремістська форма регіоналізму являє собою політичний рух, спрямований на вихід якоїсь території зі складу держави , спрямований на створення нового державного утворення. При цьому можливе використання допустимих не тільки в рамках законодавства , а й за його межами , включаючи тероризм і організацію повстанських виступів.

Звернемося до законодавчої бази як галузі державного міжнародного права , в якій так чи інакше відбита сутність сепаратизму. Конституція жодної з сучасних держав не визнає права на відділення, що входять до його складу народів і національних територій. Винятком була Конституція СРСР 1977 р. , відповідно до 72 статті якої «за кожної союзної республікою зберігається право вільного виходу з СРСР».

Будь-яка спроба одностороннього виходу з країни , особливо з використанням збройної боротьби , пригнічується силою , в тому числі в ряді країн на основі спеціального законодавства . При цьому тенденції до регіоналізації суспільного життя і права народів на самовизначення універсальні для всього світу. Так , в Статуті ООН ( 1945 р.) воно виведено вже як норма міжнародного права . Згідно вступним статтям двох найважливіших документів , прийнятих ООН - Пакту про громадянські права і Пакту про соціальні права (1966 р.) , - народи на основі права на самовизначення « вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний , соціальний і культурний розвиток ». Міжнародно- правові норми щодо права народів на самовизначення закріплені також в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.) , Декларації про принципи міжнародного права ( 1970 р.) та інших документах.

Також міжнародне право визнає три основних форми виконання права народів на політичне самовизначення , вперше викладених у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 1541 (XV ) (1960 р.) , а потім закріплених у Декларації про принципи міжнаррдного права ( 1970 р.) :

♦ перетворення « несамокеруючих територій» у суверенну , незалежну державу ;

♦ вільне об'єднання з незалежною державою ;

♦ встановлення іншого політичного статусу , вільно визнаного (без втручання ззовні ) відповідним народом.

Сепаратизм еліт має такі види :

1 . За метою - перерозподіл багатства (порівну або переважно собі ) , автономія (всім або собі ), відділення ( вимагання прав на створення в своєму регіоні суверенної держави або приєднання регіону до іншої існуючої держави) .

2 . За характером причин - « міфологічний » ( ірраціонального характеру) , заміщений ( підміна справжніх причин демагогічними гаслами ) і « виправданий » ( який базується на реальних причинах ) . У цій же категорії можна виділити наступні типи причин , за якими регіоналізм перейшов в крайню форму - сепаратизм .

2.1 . Істотні - можуть бути як культурними ( протистояння «ми» - «вони» , нерозуміння чужих культурних кодів , дратуючі стереотипи поведінки і мислення «чужаків» ) , так і соціально- економічними ( різні способи виробництва і різна спеціалізація , територіальний розрив виробництва і управліня , контраст рівнів добробуту ) .

2.2 . Відносно несуттєво - економічний занепад в країні , притому територіально нерівномірний ; культурний шок через занадто швидкі зміни ; іноді регіональний популізм лідерів , які грають на емоціях населення.

3 . За адресою - безадресний (загальне невдоволення своїм положеням ) , односторонній ( проти конкретного регіону , але без відповіді з його боку , наприклад , невдоволення привілеями якогось регіону - сусіда) , обопільний .

Як правило , сепаратизм має етнонаціональну , релігійну , економічну , а також культурну , в першу чергу мовну детермінацію . У тому чи іншому регіоні він може бути заснований переважно на етнонаціональному відокремленні , хоча соціально-економічний аспект також важливий.

У Центральній і Східній Європі між поняттями нація , народ , етнос нерідко ставлять знак рівності , визнаючи тим самим націю етнічною спільністю . Проте це різні соціальні явища . «Ідея нації народжується як серед народів , не обов'язково культурно однорідних , як політична програма для створення суверенних цивільних спільнот , і вже держави створюють нації » , - вважає В. М. Тураєв . Усередині кожної нації існують етноси . Якщо населення соціально-історичного організму, тобто держави , являє собою одну етнічну спільність , то нація одночасно є етносом , і називається етнонація .

З цими етнонаціональними причинами тісно пов'язаний історичний досвід етносу. Деякі нації виникли на основі однієї етнічної спільності , інші - на основі декількох , в цьому і заключаються передумови для відокремлення. З часом на території , населеній кількома етносами , а тим більше , на території багатонаціональної держави , виникають протиріччя . В результаті утворюються нові держави - ​​нації: Чехія , Словаччина , Хорватвя , Македонія . У деяких випадках процес націєбудуванням може призвести не до створення самостійних держав , а до створення автономій з більшим чи меншим обсягом самостійеості ( Сербія , Чорногорія , Воєводина у складі колишньої союзної республіки Югославія) , в рамках якої завершується формування націй.

Проте причиною виникнення націй-етносів може бути не тільки національний гніт , а й корисливі інтереси місцевої еліти , що прагне звільнитися від опіки і контролю місцевого Центру .

Так , наприклад , Абхазія , Південна Осетія і Придністровська Молдавска Республіка - самопроголошені невизнані державні утворення на території колишнього СРСР. Всі вони на початку 90 -х рр. . , При розпаді Радянського Союзу відокремилися від отримавших незалежність республік : Грузії та Молдови. Цьому передумовами було жорсткий етнічний пресинг з боку колишніх «малих метрополійь » , пізніше переріс у кровопролитні збройні конфлікти.

Сепаратизм цих невизнаних державних утворень зустрів моральну підтримку і військову допомогу Росії , особливо з боку ліво-патріотичних груп і генералітету . Конфліктуючі сторони на території Грузії та Молдови були розведені за допомогою російських миротворчих підрозділів . Збройні конфлікти були припинені , загроза життю населенню невизнаних утворень була знята.

Пізніше невизнані Абхазія , Південна Осетія і ПМР обзавелися всіма атрибутами державності: конституціями , урядом , арміями , митницями та прикордонними службами.

В Абхазії і Південної Осетії відбулася зміна влади - шляхом загальних виборів на альтернативній основі. Економіка цих утворень пристосувалася до існування в умовах « ні миру , ні війни , ні міжнародного визнання ». Більшість жителів Абхазії і Південної Осетії , а також значна частина населення Придністровя прийняли російське громадянство. Влада Південної Осетії оголосила , що після визнання незалежності від Грузії , на основі історичних фактів реалізовуватимуть ідею входження до Росії і об'єднання з Північною Осетією.

Абхазія , також пропонувала в 1990 -х вступ до складу РФ , тепер розраховує на статус вільної асоціації з Росією. Абхазія і Придністров'я прагнуть до вступу в СНД.

«Олімпійська війна» серпень 2008 режиму М. Саакашвілі в Грузії проти власних відокремлених регіонів Абхазії і Південної Осетії показала , що компрадорська еліта Грузії готова воювати з цими республіками «до останнього абхаза і осетина ». Знищення Цхінвала з установок залпового вогню , поставлених Україною за підтримки США , без сумніву є актом геноциду . Визнання Росією незалежності цих республік і надання їм військової допомоги, що не підтримана світовою спільнотою , демонструє кризовий стан системи міжнародних відносин і глобальних взаємодій , нездатність міжнародних інститутів вести боротьбу проти геноциду малих народів.

Відносно невизнаних республік Грузії , Азербайджану і Молдавії , небезпідставно жахався подібних конфліктів , оголошення незалежності Косово і визнання цього факту багатьма європейськими та світовими державами може породити надії на можливість залучення НАТО для вирішення карабахського і Придністровського конфліктів на вигідних для Баку і Кишинева умовах. А це , в свою чергу , може послабити готовність до компромісів , стимулювати зміцнення силового потенціалу , дати підставу для цілеспрямованого нарощування напруженості і непоступливого ігнорування законних прав жителів невизнаних державних утворень . У свою чергу , для політичної еліти цих 7730 державних утворень виявляються дієвими ідентичні по суті рекомендації протилежної спрямованості . Антизахідні настрої знаходять функціональність , доцільним стає посилення тиску на протилежну сторону і створення протиборства , а безкомпромісність і готовність при необхідності паралізувати переговорний процес набувають раціональний зміст.

До військового конфлікту 2008 р. існували два варіанти вирішення сепаратистських конфліктів на пострадянському просторі , в тому числі в Придністров'ї , в Південній Осетії і Абхазії. Перший : Росія є гарантом територіальної цілісності цих держав , стримуючи сепаратистські тенденції - а у Росії для цього є всі інструменти - як політичні , так і військові, стратегічні й моральні. Другий варіант - Росія перестає бути гарантом цілісності цих держав. На місце російських миротворців приходять озброєні сили НАТО чи Євросоюзу . Республіки втрачають фактичну незалежність , зберігають культурну автономію і з часом інтегруються в структури НАТО і Євросоюзу у складі своїх держав.

План Д. Медведєва - Н. Саркозі , реалізований після завершення військової стадії конфлікту , дещо змінив ситуацію. Тепер миротворці Євросоюзу виступають гарантами не территориальної цілісності Грузії , а незалежності від неї Абхазії і Південної Осетії.

Відносно Придністров'я слід сказати , що в 2003 р. Росія пропонувала свій план остаточного вирішення придністровського конфлікту. Сенс його полягав у федералізації Молдови та признанні за Придністровською Молдавською Республікою і Гагаузією широких прав на автономію , квот в молдавському парламенті і права виходу зі складу Молдови в разі її рішення вступити до складу іншої держави ( малося на увазі , що до Румунії ) . Цей план був компромісом і для Тирасполя , і для Кишинева , його підтримав і Ігор Смирнов , голова ПМР , і балотувався тоді в президенти Молдови комуніст Воронін (він вже був у цей час президентом ), якому ця позиція тоді й принесла перемогу . З геополітичної точки зору цей проект був євразійським і припускав поступове зближення Молдови з Росією та іншими країнами СНД , орієнтованими на інтеграцію. Однак цьому плану не судилося реалізуватися . Молдова залишилася унітарною державою.

Напралення основного вектора зовнішньої її політики в підсумку поступово переорієнтувалася на Євросоюз і Румунію .

Однією з болючих точок у відносинах між Россі й і Азербайджаном є проблема так званого розділеного народу - лезгін . Деякі лідери Лезгінських націоналістів в 1990 -і рр. . відкрито заявляли про свої наміри щодо створення держави Лезгістан , який покликаний включити частину територій Дагестану і Азербайджан з традиційним переважанням лезгінського населення. Таким чином , Лезгінська проблема може служити прикладом сепаратизму , загрозливого територіальної цілісності двох держав і привертає увагу третіх країн, що мають національні інтереси в цьому регіоні. Зокрема , одним з джерел розпалювання ідей регіонального сепаратизму і досягнення цілей по дестабілізації обстановки в окремо взятому регіоні РФ впродовж тривалого часу служила діяльність лезгинського національного руху ( ЛНД ) « Садвал ». Його дії викликають увагу Вірменії до цієї проблеми. Враховуючи гострі суперечності між Азербайджаном і Вірменією та неврегульованість їх территориального спору , цілком природним було б припустити зацікавленість Єревану і влади невизнаної нагір'ями - Карабхскої Республіки використовувати Лезгінських сепаратистів для відволікання частини азербайджанських сил від Нагірного Карабаху. Більш того , цілком очевидним виглядає прагнення чеченських бойовиків використовувати сепаратистські настрої частини лезгинського населення Дагестану з метою поширення кризової зони на всю дагестанську територію. Тим самим різко обмеживши можливості федерального Центру на Північному Кавказі.

Поряд з рухом « Садвал » в Азербайджані існують і інші Лезгінські громадські структури ( « Самур » , « Шахдаг » , « Мушкур » ) , в цілому які орієнтуються на програмні установки « Садвала ». Не виключається ймовірність того , що офіційний Баку намагається використовувати їх як противаги впливу « Садвала » на Лезгинське населення як на своїй , так і на суміжній території - в Дагестані.

Імовірність досягнення своїх програмних цілей лідери ЛНД ставлять у пряму залежність від спрямованості інтересів Росії в Закавказзі. Деякі з них вважають , що існує реальна можливість загострення російсько - азербайджанських відносин , котрі були б вигідними прихильникам лезгинського сепаратизму. У цьому випадку може виникнути ситуація , в якій об'єднання лезгин буде вирішено в результаті прикордонного конфлікту.

Слід звернути увагу на той факт , що Лезгинська етнонаціональна еліта , територіально розташована як у Дегестане ( Росія ) , так і в Азербайджані , пропонує виділення лезгинського етносу зі складу двох держав і створення Республіки Лезгістан як незалежної держави.

Представлені тенденції характерні не тільки для Європи , але і для всього світу , з часом вони пристосовуються до труднощів міжнародної та внутрішньої політичної обстановці , постійно оновлюються , залишаючись незмінними лише в одному - тенденції до подання і відстоювання своєї окремості та оригінальності .

Контрольні питання і завдання