25. «Чорні кодекси» сша.

Однак негри і після цього землю не отримали. Більше того, щоб забезпечити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву "Чорних кодексів":

- негри, що не мали роботи, визнавалися бродягами, за що рішенням суду вони каралися штрафами, а при їх несплаті - примусовими роботами на плантаціях. Так виникло "кримінальне рабство", яке зводило в могилу майже половину засуджених. Страх перед звинуваченням у бродяжництві примушував негра найматися на будь-яку роботу за найменшу платню;

- неграм заборонили займатися ремісничими професіями і торгівлею, а дозволялася лише праця на плантаціях і у складі прислуги;

- негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в "учнівство" білим господарям. Останні мали годувати і одягати негрів, але мали право користуватися їхньою працею та застосовувати "помірні тілесні покарання";

- нефам не дозволялося володіти землею, носити зброю, проводити мітинги і збори. Вони позбавлялися права на працю, на судовий захист і самозахист.

Конгрес під приводом запобігання зіткненням чорного і білого населення запропонував законопроект про низку обмежень для негрів: проїзд у спеціальних вагонах, поселення у відведених кварталах, навчання у визначених школах тощо. Цим було покладено початок політики сегрегації'.

26. Особливості права сша.

Право Сполучених Штатів формувалося і розвивалося за класичними канонами буржуазного права. Як англійські колонії, штати сприйняли англійське "загальне право". При утворенні самостійних держав-штатів і федеративної держави воно було збережене, і до сьогодні в окремих штатах є основою чинного цивільного, кримінального і процесуального права.

Суттєвою обставиною, котра вплинула на розвиток правової системи США, було те, що вона виникла і сформувалася за умов американського федералізму. А він, як відомо, базується на визнанні широкої компетенції штатів у правовому регулюванні різних сфер суспільних відносин.

Американська правова система в цілому - це складне і своєрідне явище, яке включає федеральну правову систему в поєднанні з правовими системами штатів. Специфіка американської федерації породила явище, яке дістало назву "правовий дуалізм". Суть його зводиться до того, що на території кожного штату поширюється дія двох правових систем - своєї власної і федеральної.

Слід також відзначити надзвичайну заплутаність і суперечливість норм "загального права". Уже на середину XIX ст. в США було опубліковано близько 4 тис. томів рішень і вироків федеральних судів і судів штатів. Що ж стосується статутного права, яке формувалося законодавчою діяльністю конгресу і легіслатур штатів, то у порівнянні із "загальним правом" воно відігравало другорядну роль.

Невідкладним завданням правового розвитку постала уніфікація інститутів права. Однак прагнення до уніфікації у загальнодержавному масштабі наштовхувалося на тенденцію до "роздробленості" по штатах. Ці дві протиборствуючі сили справляли вирішальний вплив на весь подальший процес еволюції американської правової системи. За таких умов радикальним вирішенням питання уніфікації могла б стати кодифікація права. Але проблема полягала в тому, що загальна кодифікація неможлива внаслідок того, що не всі галузі права досягли певного рівня зрілості, стабільності та загального визнання.

Особливістю американського процесу уніфікації права є і те, що вона здійснювалася не лише за допомоги статутів і кодексів, а й під впливом коментарів відомих суддів, провідних професорів-юристів.

Особливою рисою американського права є намагання (і, як свідчить практика, реальна здатність) вирішувати політичні й соціальні проблеми за допомогою правотворчої діяльності Верховного Суду. Правова історія США - це фактично історія практичної діяльності найвищої судової інстанції країни. Побутує прислів'я: "Конституція - це те, що скаже Верховний Суд". Практика "конституційних заборон" означала, по суті, те, що поряд із законодавством важливу роль у функціонуванні національної системи права відігравала правотворчість Верховного Суду США.

Процес розвитку права Сполучених Штатів яскраво простежується на кримінальному праві та судовому процесі. Американські правознавці і практики кінця XVIII-початку XIX ст. зіткнулися з певними труднощами, застосовуючи в кримінальному судочинстві запозичені з Англії правові доктрини. Справа в тому, що було непросто відтворювати на демократичному американському грунті феодально-консервативні англійські правові інститути. Адже американське суспільство, виявляючи свою ненависть до всього монархічного, відкидало головні положення королівського кримінального судочинства. В пам'яті переселенців з Англії надовго зафіксувалися факти свавілля англійської адміністрації, позасудові розправи з політичними і релігійними противниками.

Тому головною турботою американських теоретиків права було намагання захистити особу від будь-якого свавілля. Звідси стає зрозумілим зміст IV та V поправок до Конституції, які проголошували демократичні принципи кримінального процесу:

- кримінальне покарання не буде застосовуватися інакше, ніж на основі відповідної правової процедури;

- ніхто не буде двічі відповідати за один і той самий злочин;

- ніхто не буде примушений в будь-якій кримінальній справі свідчити проти самого себе;

- ніяка приватна власність не може бути відібрана для громадського використання без справедливої винагороди.

Тим самим прямо відкидалися інквізиційні та звинувачувальні риси кримінального правосуддя. Таємниці розслідування була протиставлена гласність судової процедури. Обов'язковому допитові звинуваченого під тортурами протиставлялося право особи відмовлятися від показань. Замість одноосібного судового розгляду запроваджувався суд присяжних.

Кримінальне право США в основному сприйняло англійську систему класифікації злочинних діянь: зрада (тризн), кримінальний злочин (фелонія), карні проступки (шедамінор). Головним джерелом кримінального права було "загальне право", яке, подібно до права Англії, було побудоване на судових прецедентах.

Американська Конституція, Білль про права закріплювали запозичений із англійського права суд присяжних. Саме присяжні вирішували питання про винуватість підсудного. У випадку, коли підсудний визнає себе винуватим, вердикту присяжних засідателів не вимагалося.

У прийнятій V поправці до Конституції закріплювався принцип презумпції невинуватості. В ній прямо зазначається, що доказ вини підсудного в усіх випадках покладається на обвинувача. Щоправда, реальна практика судочинства показала, що при загостренні політичної кризи в державі, у процесах політичного характеру принцип презумпції невинуватості відкрито ігнорувався.