32. Якобінська диктатура у Франції.

Чергове повстання у Парижі 2 червня 1793 р. призвело до переходу влади до рук якобінської партії і встановлення якобінської диктатури.

Історична роль якобінців у становленні буржуазної державності у Франції полягала в тому, що якобінці ліквідували залишки феодального ладу, створивши відповідну основу для розвитку капіталістичних відносин і буржуазної державності.

Своє правління якобінці розпочали з видання закону про продаж селянам землі, конфіскованої у феодалів. Слідом за ним вийшов акт про ліквідацію всіх феодальних повинностей. Цим самим якобінці заручилися підтримкою більшості населення країни і створили правову основу перетворення селянства на дрібних приватних власників.

За час правління якобінського Конвенту ним були прийняті Декларація прав людини і громадянина (1793 р.) і Конституція 1793 р.

Влітку 1794 р., коли в результаті перемог революційних армій зникла безпосередня небезпека для революції, а завдання буржуазно-демократичних перетворень були в цілому вирішені, все яскравіше стали виявлятися внутрішні суперечності якобінської диктатури. Буржуазію не влаштовували запроваджені якобінцями обмеження у сфері підприємництва. Вона не бажала подальшого продовження якобінського терору. Приватновласницьке селянство, отримавши в ході революції давно очікувану землю, стало відвертатися від якобінців. Воно бажало порядку І стабільності. До цього ж прагнули міські низи.

Дрібнобуржуазна партія, якою була партія якобінців, не могла послідовно проводити лінію демократичних революційних перетворень. Ситуація ускладнювалася тим, що якобінці були змушені обмежувати у своїх діях велику і середню буржуазію, котра бажала стабільності і яку лякав терор якобінців. Це була партія руйнації всього застарілого і консервативного. Знищуючи його, вона мимоволі лила воду на млинове колесо буржуазії. "Весь французький тероризм був нічим іншим, як плебейським засобом розрахуватися з ворогами буржуазії", - писав Володимир Ленін.

У результаті розбіжностей відбувся розкол в якобінському блоці. У Конвенті визріла контрреволюційна змова. 27 липня 1794 р. (9 термідора за якобінським календарем) стався контрреволюційний заколот, що призвів до падіння якобінської диктатури. Цими подіями завершилася Велика французька буржуазна революція.

33. Декларація прав людини і громадянина1793 р. Та Конституція 1793 р., Франція

За час правління якобінського Конвенту ним були прийняті Декларація прав людини і громадянина (1793 р.) і Конституція 1793 р.

Нова Декларація, насамперед, проголошувала мету суспільства - загальне благо і щастя, а уряд в державі покликаний забезпечувати людині можливість користуватися її природними і невід'ємними правами. Дається визначення власності як права розпоряджатися, користуватися на свій розсуд своїм майном, прибутками і плодами праці (ст. 16).

Допускалася свобода зборів, совісті, але замовчувалося про свободу спілок. Новим було право колективних петицій. Важливим положенням був обов'язок суспільства надати притулок і створити гідні для людини умови для життя неімущим і непрацездатним. Крім того, в Декларації мали місце принципово нові за своїм змістом статті: заборона під страхом смерті монархії; право народу на революцію.

Повторюється положення Декларації 1789 р. про принципи кримінального права, судочинства, гарантії недоторканності особи. Однак відразу робляться суттєві доповнення: закон, який карає за проступки, вчинені до його виходу, оголошується тиранічним, а надання закону зворотної сили вважається злочином (ст. 14). Порушення процесуальних форм законодавства при звинуваченні, затриманні або ув'язненні громадянина дає право на опір таким діям аж до застосування сили.

Будь-яке зазіхання на суверенітет народу карається смертю. Народу належить право перегляду чи зміни своєї конституції. "Жодне покоління не може підпорядковувати своїм законам покоління майбутні, - говориться у ст. 28. Державні посади є тимчасовими і розглядаються не як визнання якихось заслуг чи, тим більше, винагорода, а лише як громадянський обов'язок.

Радикальний характер мала і Конституція 1793 р. Вона проголошувала, що за формою правління Франція є республікою, а за формою державного устрою - єдиною і неподільною, тобто унітарною, державою. Законодавча влада належала Законодавчому корпусу, депутати якого користувалися недоторканністю. Він формувався прямим голосуванням народу по кантонах. Виконавча влада вручалася Виконавчій раді у складі 24 осіб, обраних Законодавчим корпусом. Встановлювалася виборність місцевих органів влади. Виборче право було демократичнішим, ніж за попередньою конституцією: воно надавалося кожному громадянинові з 21-річного віку, який проживав у кантоні не менше шести місяців і жив за рахунок власної праці. Однак жінки і прислуга позбавлялися виборчого права. Процедура виборів була спрощена і за бажанням громадянина могла мати вигляд відкритого голосування або шляхом подання записок.

Надзвичайні умови, в яких довелося працювати якобінцям, не дозволили втілити в життя ні Декларацію, ні Конституцію. Вони так і залишилися пам'ятками права Франції.