54. Право Росії II половини хіх ст.

Деякі буржуазні принципи прийшли в російське право ще до реформ 60-х років. Цьому сприяла кодифікація законодавства, проведена комісією Михайла Сперанського в першій половині ХІХ ст. Щоправда, на відміну від інших європейських держав, російська правляча верхівка, бюрократія негативно ставилися до видання чітких галузевих кодексів, вбачаючи у цьому наступ на непорушну сферу влади. Все ж на основі дореформених кодифікацій були видані друге і третє Повне зібрання законів. У галузі кримінального права більша частина норм "Уложення про покарання кримінальні і виправні" 1845 р. зберегла дію.

Як джерело права зберіг свою дію, звичайно, з певними обмеженнями, правовий звичай. Він застосовувався в національних окраїнах, особливо в регіонах мусульманського права. Звичай застосовувався волосними судами в селянських майнових спорах і при розгляді дрібних проступків. У торговельно-промисловій сфері до звичаю зверталися за відсутності закону.

У сімейних відносинах та у судочинстві щодо осіб духовного звання зберігся вплив канонічного права.

Починаючи з 1863 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень і розпоряджень уряду, яким до певної міри заповнювали прогалини у праві. Це видання виходило у світ під патронатом Сенату як найвищої судової та апеляційної інстанції держави. У віданні Сенату знаходилося тлумачення права, за допомогою якого застарілі положення пристосовувалися до потреб буржуазного розвитку суспільства. Окремі постанови Сенату отримували "височайше затвердження", тобто підписувалися імператором і набували сили закону.

Цивільне право. Поступово утверджувалися буржуазні принципи цивільно-правових відносин. Усі піддані Російської імперії ставали суб'єктами правовідносин незалежно від статі, віросповідання чи національності. Водночас закон не проголошував загальної рівності, продовжувала зберігатися станова нерівноправність суб'єктів (наприклад, у деяких випадках обмежувалися права жінок, селян, духовенства, "інородців" тощо).

Особа вважалася правоздатною з часу народження. Повна дієздатність наставала з досягненням 21-річного віку. Вона могла бути обмеженою за рішенням суду.

Прогресивною стороною цивільного права є визначення ним поняття цивільної особи. Спочатку воно застосовувалося до держави, навчальних закладів, монастирів. Згодом перше місце посіли купецькі та промислові корпорації і спілки, акціонерні товариства. Юридичні особи вступали в договірні відносини, володіли власністю. їхня правоздатність визначалася законом відповідно до мети діяльності.

Кримінальне право. В основі тлумачення злочину знаходилася формальна ознака. Під злочином розумілася дія або бездіяльність, покарання за які передбачувалися законом. У цьому виявилися важливі кримінально-правові принципи: немає злочину без закону, не існує покарання поза законом. Проголошення цих принципів мало своїм наслідком регламентацію законних підстав притягнення до кримінальної відповідальності.

Буржуазна юриспруденція виробила поняття складу злочину як сукупності необхідних елементів при доказуванні вини: суб'єкт злочину, його об'єкт, протизаконна дія та наявність вини. Але однозначного трактування елементів складу злочину в теорії права не існувало. Об'єкт посягання нерідко не відмежовувався від предмета, поняття вини поглиналося осудністю особи, а причинний зв'язок протиправного діяння і його наслідки трактувалися по-різному.

Суб'єктом злочину була осудна особа, котра досягла певного віку. Пережитком минулих часів було притягнення до кримінальної відповідальності дітей із 7-річного віку. Щоправда, вік злочинця мав вплив на характер призначуваного судом покарання (наприклад, до осіб, що були молодшими 21 року, смертна кара не застосовувалася).

Обов'язковою ознакою злочину була винуватість суб'єкта, під якою розумівся такий стан, за якого особа усвідомлювала чи мала можливість усвідомити характер і наслідки своїх дій. Закон регламентував форми наміру (прямий, непрямий), різні форми необережності. Мав місце і принцип презумпції невинуватості, але за поліцейські порушення і фіскальні (фінансові) проступки до відповідальності притягували і за відсутності вини.

У розумінні об'єкта злочину чіткого тлумачення не існувало. Як правило, ним були суб'єктивні права особи, правові блага (речі, власність, інтереси, що охоронялися законом). Теоретичне визначення об'єкта не давалося, а закріплювалися лише окремі конкретні випадки зазіхань на нього.

У цілому в пореформеному праві були детально представлені всі види зазіхань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління, сімейно-моральні злочини тощо. Особливо виділялися злочини проти релігії та церкви. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини - бунт, повстання, державна зрада та ін. До них належали зазіхання на імператора та членів його родини. Відповідальність за такі злочини наставала навіть при незакінченому діянні.

Метою покарання було намагання шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави діяння. Саме в цей час у Росії достатнє поширення отримує ідея виправлення і перевиховання злочинців. Через те існувало багато видів і форм позбавлення волі. До кінця століття зберігався поділ покарань на основні (смертна кара, каторга, тюремне ув'язнення та ін.) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). На початку XX ст. з'являється умовне і умовно-дострокове звільнення, стали практикуватися полегшені форми покарань, застосовувалися амністії.

Щодо смертної кари, то перед урядом стояло завдання двоякого характеру: з одного боку, зберегти карально-репресивний характер політики держави, її зал я кувальну спрямованість; з іншого - не відмовлятися від ліберально-буржуазних кримінально-правових доктрин. Вихід було знайдено в тому, що за існуючого обмеження застосування смертної кари згідно з чинними нормами кримінального права вона застосовувалася за особливим законодавством у місцевостях, оголошених на воєнному становищі.

Відповідно до загального законодавства смертна кара призначалася за злочини державні і карантинні (опір карантинним властям, підпал карантинних споруд тощо. Такий суворий захід був зумовлений боротьбою з поширенням епідемій). Відповідно до чинного військового законодавства смертю каралися мародерство, пограбування, дезертирство та ін.

У 1863 р. у зв'язку з польським повстанням генерал-губернаторам було надане право запроваджувати у губерніях воєнний стан. За таких умов найважливіші справи переходили до відання військового суду, що полегшувало винесення смертних вироків. Посилилися репресії і після загострення ситуації в державі у 1879-1881 рр., коли стали запроваджуватися посади тимчасових генерал-губернаторів і тим самим поширювалося застосування надзвичайних законів.

Тюремне ув'язнення як вид покарання одержало у XIX ст. в Європі та Америці домінуюче становище. Воно переслідувало дві мети: а) забезпечення безпеки держави та її громадян шляхом ізоляції злочинців; б) здійснення заходів щодо "перевиховання" правопорушників шляхом запровадження у місцях ув'язнення примусових робіт. Режим утримання злочинців у місцях позбавлення волі був різний. До ув'язнених могли застосовуватися спеціальні види покарань: побиття різками (до 50 ударів), триденне переведення на хліб та воду, ізоляція у темному карцері (до 1 місяця). Закон передбачав й інші види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці, виправному будинку, арешт тощо.

Покарання каторгою бере свій початок з часів класичного абсолютизму. До каторжних робіт засуджували довічно або на певний термін (до 20 років). Такий вид покарання застосовувався за державні і тяжкі кримінальні злочини. Каторгу відбували на рудниках Сибіру та Далекого сходу. Жінки на каторзі у рудниках не працювали. Закон визначав терміни, відповідно до яких каторжники "доброї поведінки" переводилися на полегшені роботи і вільніший режим. З часом вони могли вступати до шлюбу, споруджувати житло, набувати власність.

Ті, хто відбув каторгу чи був звільнений від неї достроково, переводилися у стан засланців-поселенців. Заслання як вид покарання було примусовим поселенням у віддалених районах, переважно у Сибіру. Такі особи отримували певні пільги щодо придбання майна за місцем заслання.