46. Кримінальний кодекс Франції 1810р.

Ще за часів буржуазної революції, у 1791 р., Установчими зборами був прийнятий Кримінальний кодекс, який спирався на гуманістичні ідеї французьких просвітителів. Подібно до інших документів доби революції він мав досить просту і чітку структуру.

У першій його частині ("Про покарання") містилася регламентація покарань, які призначалися виключно на основі закону. Кодекс відмовився від застосування типових для феодалізму калічницьких покарань, хоча в цілому вони залишалися досить суворими. Наприклад, смертна кара, котра виконувалася, як і раніше, публічно, призначалася у понад 40 випадках. Збереглися ганебні покарання (публічне позбавлення честі, виставлення в ошийнику біля ганебного стовпа), узаконювалися каторжні роботи, застосовувалися тюремне ув'язнення і заслання.

У другій частині ("Про злочини і покарання") давався перелік дій, які розглядалися як кримінально карані проступки. Покарання встановлювалося за принципом їх відповідності до злочину, що дозволяло виключити чи, принаймні, значно зменшити свавілля суддів. Кодекс відмовився від кваліфікованої смертної кари ("досить простого відрубування голови").

Була відкинута довічність ув'язнення, за винятком заслання, яке застосовувалося з метою "звільнення суспільства від невиправних злочинців". Найтяжчим з кримінальних покарань було визнане позбавлення волі "у кайданах" із залученням до примусової праці в особливих гамівних будинках або до виконання важких громадських робіт.

Кодекс виключив тілесні покарання, скасував конфіскацію майна засудженого, запровадив амністію.

Чіткий і завершений вигляд отримала кримінально-правова програма буржуазії у Кримінальному кодексі Франції 1810 р., який теж має назву Кодекс Наполеон а. Хоча у деяких моментах він був кроком назад порівняно з кримінальним законодавством доби революції, все ж у цілому для свого часу це був прогресивний документ. У ньому обстоювалася ідея формальної рівності осіб перед кримінальним законом, запроваджувалися чіткі критерії злочину, окреслювалося коло покарань.

Структура Кодексу була дещо складніша, однак все ж у принципі повторювала структуру Кримінального кодексу 1791 р. Короткі попередні положення, а також перша і друга книги були присвячені загальним питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності в цілому. Тобто вони були своєрідною загальною частиною Кодексу, у якій викладаються основні поняття і принципи кримінального права. У третій і четвертій книгах містився конкретний перелік злочинних діянь з визначенням у кожному конкретному випадку виду і міри покарання. Це була своєрідна особлива частина Кодексу.

Відповідно до ідей класичної школи кримінального права Кодекс вказував, що злочином є діяння, заборонене законом (ст. 1), і що закон зворотної сили не має (ст. 4). Кодекс запроваджує тричленну класифікацію злочинних діянь та відповідні їм покарання:

а) найтяжчі злочини, котрі каралися болісними та ганебними покараннями;

б) проступки - злочини, які каралися виправними заходами (тюремне ув'язнення, тимчасове позбавлення політичних або громадянських прав, великий штраф);

в) поліцейські проступки - каралися засобами адміністративно-поліцейського характеру.

З метою усунення зловживань і сваволі суддів Кодекс чітко окреслює коло можливих кримінальних санкцій. Він відмовився від цілої низки невиправдано жорстоких середньовічних покарань. Але у порівнянні з Кодексом 1791 р. тут було зроблено крок назад. Зокрема відновлювалася довічна каторга; запроваджувалася смертна кара з попереднім відрубуванням руки; застосовувалися депортації в колонії; як додаткове покарання застосовувалося таврування на правому плечі правопорушника.

На відміну від кримінально-правового законодавства революційних часів, тут було розширене коло ганебних покарань: додалися вигнання за межі держави і громадянська смерть. Значно посилювалися покарання за рецидив (статті 56-58). Співучасники, а в деяких випадках і пособники, каралися так само, як і основні зловмисники.

Злочинці до 16 років, коли суд встановлював, що вони діяли без усвідомлення наслідків своїх дій, могли бути виправдані. В інших випадках їх тримали у в'язниці чи виправному будинку до досягнення 20-річного віку (ст. 66).

Смертна кара призначалася у 35 випадках. Кодекс відкидав будь-які обставини, що пом'якшували вину звинуваченого чи звільняли його від покарання. Це було теж реакційною стороною кримінального закону.

Турбуючись про захист приватної власності, законодавець велику увагу приділяє злодійству. Крадіжка чужого майна за обтяжливих обставин (уночі, із застосуванням насилля) каралася каторжними роботами терміном від 5 до 20 років. Засуджені до такого покарання, а також до тюремного ув'язнення чи перебування у гамівних будинках, повинні були після відбування покарання перебувати під поліцейським наглядом впродовж 20 років (фактично - довічно).

Таким чином, Кримінальний кодекс дав Франції єдине кримінальне право, поклавши край партикуляризму феодального права. Було припинене або суттєво обмежене свавілля і примхи суддів стосовно кваліфікації злочинних діянь і вибору міри покарання. Усі громадяни стали однаковою мірою відповідальними перед кримінальним законом. Кодекс 1810 р. з повним правом називають класичним кодексом буржуазії саме тому, що він у досконалій формі переклав на мову кримінального права прагнення не революційної буржуазії, котра йшла або тільки що прийшла до влади, а можновладців, які вже закріпили свої позиції в державі. У них вже немає потреби виставляти загальнолюдські, гуманістичні вимоги. Вони стурбовані лише тим, як закріпити своє панування і забезпечити безперешкодне збагачення та накопичення капіталів на основі "священної і недоторканної" приватної власності.

У цьому головна причина того, що Кодекс не тільки зберігся у Франції до наших днів (звичайно, з низкою доповнень і змін), а й став "класичним оригіналом" (Ф. Енгельс) для багатьох буржуазних країн, котрі повністю відтворили його у себе або запозичили багато інститутів і принципів.