38. Третя республіка у Франції. Конституція 1875 р.

Після придушення Паризької Комуни і підписання принизливого миру з Німеччиною Національні збори Франції, обрані в лютому 1871 р., розпочали роботу зі створення нової Конституції. Третя французька республіка одержала юридичне оформлення у Конституції 1875р.

Від інших конституцій Франції вона відрізнялася тим, що не являла собою один конституційний документ, а складалася з трьох законів: "Про організацію державної влади", "Про організацію Сенату", "Про відносини між публічними владами". Закони відрізнялися надзвичайною стислістю (мали всього 34 статті), а тому багато питань конституційного облаштування залишалися нерозробленими і вирішувались за допомоги поточного законодавства.

Конституцію Третьої республіки можна охарактеризувати як документ, який вніс у республіканський устрій Франції принципи англійської конституційної монархії.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту у складі Сенату і Палати депутатів. Спільне засідання обох палат для вирішення питань виборів президента і прийняття поправок до Конституції називалося Національними зборами.

Сенат складався із 300 осіб і був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а лише кожні три роки відбувалася ротація його складу на одну третину. Як і Палата депутатів, він володів правом законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Сенат володів юрисдикцією особливого суду для розгляду злочинів, здійснених президентом чи міністрами за звинуваченням, пред'явленим Палатою депутатів (на зразок американського імпічменту). Нарешті, згода Сенату була необхідна для дострокового розпуску президентом Палати депутатів.

Палата депутатів складалася з 600 осіб, які обиралися на 4 роки.

Виконавчу владу Конституція покладала на президента і міністрів. Президента терміном на 7 років обирали Національні збори абсолютною більшістю голосів. Він володів досить широкими повноваженнями - керував всією поточною державною політикою. Президент призначав міністрів і головував у Раді Міністрів (про посаду прем'єр-міністра Конституція не згадує). Міністри підписували (контрасигнували) всі акти президента. Передбачалася колегіальна (солідарна) відповідальність міністрів за політику уряду і персональна відповідальність за дії кожного з них.

Президент володів відкладальним вето щодо рішень парламенту, міг закрити сесію парламенту, але не раніше 5 місяців від її скликання. Нарешті, він міг за підтримки Сенату розпустити Палату депутатів. Всі ці повноваження забезпечували перевагу президентської влади над парламентською, оскільки президент міг паралізувати будь-які спроби усунення уряду з боку Палати представників шляхом її дострокового розпуску.

39. Ліквідація Священної Римської імперії германської нації та утворення Німецького.

На початку XIX ст. Німеччина, як і у попередні часи, являла собою феодально роздроблену державу - конгломерат понад 300 державних утворень ("карликових держав") з власними кордонами, митними системами, органами влади та управління, законодавством тощо. Уряди цих держав керувалися лише власними інтересами, їх мало цікавили проблеми загальнонімецької єдності, хоча формально держава називалася Священна Римська імперія германської нації. Домінуючою формою правління в німецьких державах залишалася абсолютна монархія.

Таке соціально-політичне становище було зумовлене тим, що німецькі держави значно відставали у своєму економічному розвитку від інших європейських країн, буржуазні відносини лише зароджувалися, а проведені в першій чверті XIX ст. аграрні реформи мали поверхневий характер. Міста не стали осередками економічного зростання, торгівля, за винятком портових міст, була розвинута слабо, а місцева буржуазія була нечисленною, економічно і політично незрілою.

Помітний вплив на всі сфери суспільно-політичного життя німецьких держав справила Велика Французька буржуазна революція. Загострилася криза феодально-кріпосницької системи господарювання, посилився рух народних мас за проведення економічних і політичних реформ. Наполеонівські війни завершили справу розпаду "імперії", була ліквідована самостійність "вільних" міст-держав та окремих князівств. Із численних країн сформувалося кілька десятків держав, а західні регіони, розташовані в басейні Рейну, перейшли під протекторат Франції. Тут відразу були ліквідовані феодально-кріпосницькі порядки, запроваджене французьке законодавство, створені передумови для економічного зростання.

У серпні 1806 р. останній з правителів імперії Франц II Габсбург відмовився від титулу імператора. Так завершилася історія тисячолітнього існування держави, в утворенні якої брали участь Карл Великий, Оттон І, Карл V та ін. Окремі німецькі держави поспішили стати васалами Франції. Після поразки Наполеона в Росії німецькі держави здобули більшу самостійність, однак про відновлення колишньої феодальної імперії не могло бути й мови.

За Паризьким трактатом 1814 р. був створений Німецький союз, котрий дістав схвалення Віденського конгресу 1815 р. Такий крок не спричинив утворення єдиної німецької національної держави, оскільки це суперечило планам членів Священного союзу, які не бажали мати на своїх кордонах сильного суперника. Все ж кількість самостійних німецьких держав була зменшена до 38 (34 монархії і 4 вільних міста - Бремен, Гамбург, Любек, Франкфурт-на-Майні). Найбільшими серед держав були Пруссія, Саксонія, Баварія, Ганновер. Австрії належала роль глави Німецького союзу. Конгрес зобов'язав усі німецькі держави увійти до складу Союзу. Повноправними його членами стали правителі Данії, Англії та Нідерландів, оскільки вони мали землі в німецьких державах.

Як зазначалося у Німецькому союзному акті від 8 червня 1815 p., метою союзу була "охорона зовнішньої і внутрішньої безпеки". Найвищим органом об'єднання став союзний сейм (бундесрат), який засідав у Франкфурті-на-Майні і складався з представників усіх держав. Це були своєрідні "збори дипломатів" із числа послів німецьких країн, котрі були суттєво обмежені в ініціативі прийняття рішень і були зобов'язані всякий раз радитися зі своїми урядами. Це надовго затягувало роботу сейму і нерідко призводило до безрезультативності засідань, оскільки для прийняття закону вимагалася одностайність всіх членів бундесрату, а звичайних рішень - кваліфікована більшість.

У рамках Союзу кожна держава продовжувала зберігати свій уряд, армію, дипломатичну службу.

Таким чином, здійснені перетворення мали в цілому позитивний характер і вели до створення єдинодержавності в німецьких землях. Однак вони не вирішували питання про єдність Німеччини. Реально була створена слабка конфедерація, яка не мала спільних збройних сил, судових органів, фінансів, зовнішньополітичних відомств, виконавчих та законодавчих структур влади. Була відсутня навіть державна печатка та інша символіка Союзу, зберігалися митні кордони.

Оскільки головну роль в об'єднанні відігравала Австрія, її посол був постійним головою сейму, а засідання відбувалися в приміщенні австрійського посольства у Франкфурті-на-Майні. Союзний сейм, влучно названий "колекцією мумій", виявляв турботу лише про те, щоб у Німеччині нічого не змінювалося. І хоч ст. 13 Союзного акта проголошувала, що в усіх державах буде запроваджено представницький орган правління, вона не накладала ніяких обов'язків на правителів, які тлумачили поняття представництва у феодальному дусі - як станове представництво, котре ще з часів станово-представницької монархії у вигляді ландтагів мало місце в німецьких князівствах. Німецька буржуазія була слабкою, залежною від феодалів і тому не могла виступити за радикальні державно-правові перетворення в країнах.

Після утворення Німецького союзу в державах був встановлений жорсткий поліцейський режим. Монархи найбільших держав - Австрії та Пруссії - разом з російським царем підписали спільну угоду, метою якої було придушення будь-якого революційного руху всередині країн або за їх межами. І хоча у південно-німецьких державах на зразок французької Хартії 1814 р. деякі правителі з тактичних міркувань стали октроювати1 власні конституції, кардинальних змін у суспільно-політичне життя Німеччини вони не внесли. Внутрішня політика супроводжувалася масовим терором: функціонували таємні суди, численна поліція, було тотальне стеження за всім населенням. Реакційна урядова політика дозволила дворянам повернути свою колишню владу над селянами, феодальні суди - панщину, а в деяких місцях - навіть право позасудової розправи на селянином. Зберігся грошовий податок, який прийшов на заміну середньовічному праву "першої ночі".

Все ж буржуазний розвиток Німеччини пробивався крізь середньовічні державно-правові перепони. На вимогу буржуазії та ліберального юнкерства у 1834 р. між 18 німецькими державами був укладений Митний союз. Від участі в ньому найбільше виграла Пруссія. Австрія та її сателіти відмовилися від входження до нього, а дрібніші країни увійшли до союзу без особливого ентузіазму, розуміючи, що для них він означав поступову ліквідацію їхньої економічної і державної самостійності. Митний союз залучив на бік Пруссії буржуазію середніх та дрібних держав, зацікавлену у подоланні середньовічних феодальних перешкод для свого підприємництва.