40. Перші політичні організації і партії на Західній Україні та на Наддніпрянщині.

На західноукраїнських землях були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам.

Русько-Українська радикальна партія.У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму.

Програма-мінімум РУРП:•досягнення матеріального добробуту трудящих;•усунення всякої експлуатації;•проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю.

Програмі-максимумі декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.

У національному питанні програма РУРП пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний і національний розвиток краю і народностей, які тут проживали. Її піддавали гострій критиці «молодші» радикали, які вважали себе справжніми й послідовними марксистами і пропонували відразу боротися за створення Української держави в складі Австрійської федерації.

У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування.

Урахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найпов-ніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

41.Політична та соціально-економічна ситуація в Україні напередодні та в роки революції 1905–1907 рр. Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки.

У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс в імперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальними пережитками та національними проблемами, і це відкривало загрозливу перспективу кривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російську революцію 1905—1907 pp. У січні 1905 р. всю імперію облетіла звістка про трагедію Кривавої неділі (9 січня), коли царські війська розстріляли біля Зимового палацу в Петербурзі мирну демонстрацію робітників, які несли петицію цареві. Загинули сотні людей, в тому числі жінок і дітей. По всій державі вибухнули страйки (зокрема у Києві, Катеринославі, Харкові), які пізніше переросли у загальний страйк. Розпочалися заворушення серед українських селян, котрі вимагали справедливої аграрної реформи, а інколи й громили поміщицькі маєтки. Особливо відомими були події у с. Вихвостові на Чернігівщині, коли у жовтні 1905 р. селяни розгромили маєток і ґуральню (горілчаний завод), але поміщицькі прислужники потім вбили п'ятнадцятьох з них. Ця трагедія знайшла своє відображення у класичному творі М. Коцюбинського «Fata morgana». Пізніше по всій державі пронеслася звістка про Сорочинську трагедію (грудень 1905), коли у с. Великі Сорочинці на Полтавщині карателі у відповідь на повстання селян і свою поразку, вбили й закатували десятки з них. Захиталася навіть опора царату — армія та флот. У червні 1905 р. на Чорному морі повстали матроси броненосця «Князь Потьомкін», які у своїй масі були українцями. На чолі матросів стали Григорій Вакуленчук (загинув на початку повстання), Опанас Матюшенко, Олександр Коваленко (член РУП). Оскільки інші команди кораблів Чорноморського флоту виступу не підтримали, хоча й відмовились воювати проти своїх товаришів, то Матюшенко відвів броненосець до румунського порту Констанци. Повстали також робітники Катеринослава й Олександрівська (Запоріжжя), Донбасу, у Києві та багатьох інших містах відбулися демонстрації солдатів і робітників, тривали виступи селянства. Така ж картина була практично по всій імперії...

Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II оголосив 17 жовтня 1905 р. «Маніфест», який передбачав скликання Державної Думи із законодавчими правами, а також досягнення основних громадянських свобод. Але цей декларативний маніфест не зупинив подальшого піднесення революції.

Вже у листопаді 1905 p., вибухнуло повстання на крейсері «Очаків», керівник якого лейтенант Петро Шмідт надіслав царю Миколі телеграму такого змісту: «Цар, Чорноморський флот вийшов з підпорядкування твоїм безвідповідальним міністрам, відрізав Кримський півострів, оголошує федеративну республіку Кримського півострова, вимагає повної амністії політичним в'язням і якнайшвидшого скликання Установчих зборів». Це повстання було придушене, а лейтенанта Шмідта і його сподвижників розстріляли.

Наростання революційного руху, пом'якшення внутрішньо-політичного режиму імперії зумовило значне пожвавлення політичного життя. Більш активним став український національно-визвольний рух, так само як і рухи інших підневільних народів, особливо польського та єврейського. Зокрема, значно активізувалась діяльність такої єврейської партії, як «Поалей-Ціон». На відміну від «Бунду» вона ставила на перший план вирішення єврейського питання і займала досить прихильну позицію щодо українського національно-визвольного руху. Цікаво, що саме в «Поалей-Ціон» розпочала свою політичну діяльність киянка Голда Меїр (Мабович) (1898—1978), майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю.

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба. Столипінська аграрна реформа передбачала:— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. столипінська реформа не виконала головного свого завдання: вона не створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила. До конфлікту селянин-поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином.Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто, за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході.З 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого валового збору зернових - 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила 25%, а щодо вивозу зернових - і того більше: понад 40%, 250—300 млн. пудів щорічно.