49.Земельні сервітути.

Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля. Це право ко­ристування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У предіальних сервітутах обов'язково передбачалися два земельних наділи, безпосередньо сусідні, з яких один обслу­говував інший.

Предіальний сервітут мав:

а)забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б)забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, доки досягається ця постійна мета. Якщо яс через якісь зміни досягнути цієї постійної мети буде неможливо, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла дії сервітутів.

Земельні сервітути не обмежувалися строками. Вони могли переходити у спадок, відчужуватися будь-яким способом ра­зом із земельним наділом.

Основна мета предіальних сервітутів — пом'якшити недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Зокрема, до предіальних сільських сервітутів належали: право проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках; право прогону худоби; право проїзду возом з вантажем; право водогону; право брати воду; право прогону худоби на водопій; право випасу худоби. Найпоширенішими міськими були:

а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда;

б) право спирати колоду на чужу стіну;

в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору.

Пізніше з'явилися нові сервітути:

а) право відводу на сусідню ділянку дощової води;

б) право спуску води;

в) право проведення каналу для нечистот;

г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид;

д) право вимагати, аби не були затулені вікна.

50.Персональні сервітути.

Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єк­том, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, персональних — інші речі; суб'єкт земельних — влас­ник пануючої ділянки (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом персонального сервітуту є саме та особа, на ко­ристь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інте­ресах конкретної особи. Земельні сервітути не обмежували­ся строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довіч­ними або встановлювалися на строк існування юридичної особи. Римському праву були відомі різновиди персональних сер­вітутів:

Usufructus (узуфрукт) — речеве право певної особи узуфруктуарій мав право воло­діти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержу­вати від неї плоди, надавати узуфрукт іншим особам за вина­городу або без неї. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія. Узуфруктуарій був зобов’язаний користуватися майном добросовісно, не міг змінювати річ за жодних обставин, навіть з метою її поліпшення, та мав повернути власникові належну йому річ у неушкодженому стані. Таким чином, предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Заборонялося здійснювати будь-які якісні зміни речі, що була предметом узуфрукту. Без згоди власника навіть поліпшення її споживчих якостей вважалося порушенням і могло мати наслідком відповідальність узуфруктуарія. З моменту появи узуфрукту споживні речі за загальним правилом не могли бути його предметом, адже при використанні за призначенням їхматеріальна субстанція втрачала первісний вигляд. Однак згодом потреби цивільного обороту викликали необхідність встановлення узуфрукту на певні сукупності речей, у складі яких були як споживні, так і неспоживні речі.

У таких випадках розрізнялися узуфрукт у власному значенні (предмет — неспоживні речі) і квазіузуфрукт (quasiususfructus), якщо узуфруктуарію в користування передавалися споживні речі.Узуфрукт міг встановлюватися договором. Власник мав право на оплатних або безоплатних договірних засадах передати узуфруктуарію неспоживні речі, здатні приносити плоди (приплід тварин або грошові доходи). Узуфруктуарій, у свою чергу, мав право передати предмет узуфрукту іншій особі в тимчасове користування на підставі договору. Узуфрукт міг ґрунтуватися і на спадкових відносинах. Наприклад, за заповітом заповідач міг передати право власності на земельну ділянку, яка використовувалась для сільськогосподарського виробництва (наприклад, під фруктовий садок), комусь із своїх нащадків, встановивши довічний узуфрукт на відповідну його частину на користь іншої особи. Дія договору узуфрукту припинялася зі смертю узуфруктуарія, що призводило до відновлення у повному обсязі права власності спадкоємця на майно — предмет узуфрукту. Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом.

Usus — речове право користування чужою річчю без отри­мання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річ­чю, але не мав права на плоди від неї. Римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг ко­ристуватися плодами речі для особистих потреб, але не мав права одержувати доходи від неї. Отже, узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Крім зазначених, широко застосовувалися такі персональ­ні сервітути, як habitatio (право користування чужими примі­щеннями) і operae servorum vel arninalium (право користу­вання чужими рабами або тваринами). Приміром, спадкода­вець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дружині право проживати в цьому будинку доти, доки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обсягом сервітут­ного права його матері.