58.Обов’язкове спадкування.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Однак практика довела недостатність таких формальних обмежень. Заповідачі без докору сумління перелічували найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найближчих родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім безпосередньо підвладних до цього кола відносили також еманципованих дітей. У класичний період право на обов'язкову частку одержали всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені негідні особи. Так сформувалося «матеріально-необхідне спадкування», яке полягало у примушуванні спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку певним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадку­вання за законом. У «праві Юстиніана» розмір обов'язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за за­коном закликалися 4 і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину. З поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

59.Прийняття спадку та відмова від спадку.

Кредитори спадкодавця, зацікавлені у задоволенні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадко­ємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи від­мовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці звергали­ся до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У «праві Юстиніана» цей строк міг бути визначений до 9 міся­ців, а імператором — подовжений до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни, піклувальники). Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном.

У класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм влас­ним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Юстиніан встановив Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини.

спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прий­няти належну йому частку переходило до його спадкоємців (іспадкова трансмісія). Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців.