60.Легат, фідеїкоміс та суміжні спадкові інститути.

Легат, або заповідальний відказ — це розпоря­дження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодерясувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів

фідеїкомісів (доручення совісті). Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Виконання їх було справою совісті спадкоємця. З часів Августа вони одержали позовний захист.Фідеїкоміси позбавлені обтяжливого формалізму; їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Але Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеї-коміса спадкоємець в усіхвипадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa саріо. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього роз-порядження.

61.Захист спадкових прав.

Потреба судового захисту прав спадкоємця може виникнути або внаслідок невизнання тих прав, які входять до складу спадщини, або внаслідок того, що будь-хто своєю поведінкою порушує або не визнає права данної особи, як спадкоємця . У першому випадку у розпорядженні спадкоємця були такі ж позови, які надавалися спадкодавцеві. Наприклад, якщо третя особа затримує в себе річ із складу спадщини, спадкоємець може подати віндикаційний позов, який міг бути поданий спадкодавцем за його життя.

Право спадкоємця може порушуватися не тим, що не визнаються певні права, які входять до складу спадщини, а тим, що не визнають саму данну особу як таку, яка має право на спадкування. Такій особі надається цивільний позов щодо витребування спадщини. Цей позов за своїм змістом та наслідками аналогічний віндикаційному позову. Спадкоємець, який не володіє спадковим майном, подає позов до особи, що не є спадкоємцем, але володіє спадщиною. Добросовісний відповідач за таким позовом повинен повернути позивачеві все, що одержане за рахунок спадщини на момент подання позову, з відрахуванням витрат, понесених ним на спадкове майно. При цьому байдуже, чи були ці витрати необхідними, корисними або здійснювалися тільки для задоволення особи. Недобросовісний відповідач повинен повернути позивачеві все отримане від спадщини із всіма плодами та прирощеннями. Крім цього, він несе відповідальність за винне знищення або псування отриманих цінностей (а з моменту подання позову – і за випадкове). Недобросовісний набувач може утримати лише суму понесених ним витрат, необхідних та корисних, але і те лише оскільки корисні витрати все ще збільшують цінність тих речей, на які вони були зроблені.Преторський спадкоємець мав для свого захисту інтердікт, за допомогою якого міг отримати володіння речами, які входили до складу спадщини. Претор також надав нисхідним та висхідним спадкоємцям право на свій власний позов про спадщину – протягом одного року від дня її відкриття, іншим спадкоємцям – 100 днів.