66.Забезпечення контрактів.

Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору­читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припи­нення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується відповідати за невиконання боржником зобов’язання перед кредитором в тій же сумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми.

У Римі порука була поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як правило, порука застосовувалася в разі, якщо основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату3, коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).Порука здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio). У класичному періоді в разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був вико­нати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручите­ля. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основ­ного боржника і тільки в разі відмови останнього — звертатися допоручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завда­ток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання. Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору завдаток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток вико­нує свою штрафну функцію1. Доля завдатку в разі порушення основ­ного зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він утрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від до­говору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального роз­витку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспромож­ний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечува­лося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов’язання (naturales). Утім у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки. Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданихйому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави. У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca).

67.Виконання контрактів. Головна мета будь-якого зобов'язання — задовольнити вимоги кредиторів. Виконання зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що становлять зміст зобов'язання (передача речі, надання речі в тимчасове корис­тування, виконання якої-небудь роботи). Предметом вико­нання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'я­зання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом За грошовими зобов'язаннями виконання називалось платежем. Для того, щоб зобов'язання вважалося виконаним, необ­хідно додержуватися таких вимог:

Зобов' язання має бути виконане в інтересах кредито­ра. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось.

Зобов'язання виконує боржник. боржник мав бути здатним до вико­нання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздат­ним. При його недієздатності виконання зобов'язання пови­нен здійснити його законний представник.

Місце виконання зобов'язання обумовлювалось у договорі; в інших випадках діяли за загальними правилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його ви­конання було місцезнаходження майна. Якщо місце виконан­ня визначалося альтернативне, то право вибору належало боржникові. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого подання позову. Виконання зобов' язання у належний строк. Строк виконання зобов'язань, зазвичай, встановлювався сторонами у договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом.

Виконання має відповідати змісту зобов'язання. Зо­бов'язання слід виконувати відповідно до умов договору.