80.Формулярний процес.

Суворість, консерватизм стародавнього права, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали гальмом у розвитку римського правового порядку. В 160 р. до н. є. був прийнятий закон Aebuiio. Цим законом було введено новий судовий процес, який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів, діяльність якого здійснювалась на принципах доброї совісті й справедливості.Як і легісакційний, формулярний процес складався з двох частин: injure, in judicum.Основною характеристикою формулярного процесу була неформальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відповідачеві. Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.

Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своє; основи приватне право. У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи ви­правдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос­тування інтенції.

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією встав­лялась демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відпо­відача проти вимог позивача тощо. Їх мета — специфікація окремих позовів.

81.Формула та її складові частини.

Основною характеристикою формулярного процесу була неформальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відповідачеві. Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.

Формула була викладенням юридичної суті справи і являла собою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд у другій фазі. Формула завжди починається з найменування судді, якому направлялася справа з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі розрізняли чотири основні частини: інтенція (intentio);демонстрація (demonstratio);кондемнація (condemnatio);ад'юдикація (adjudicatio).

Інтенція (обвинувачення) — виклад претензій позивача (суть спору, позовні вимоги). Демонстрація (опис) — частина формули, яка слугувала для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона існувала в зобов'язальних позовах. Кондемнація (звинувачення, осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або виправдати відповідача.

Ад'юдикація (присудження) — ця частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі загального майна, поділі спадщини, при спорах про відновлення меж на земельних ділянках.

Існували додаткові частини формули, які вносились претором на вимогу заінтересованих осіб: Exeptio (протест, заперечення) — це заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача.

Prescriptio (застереження) — це частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипіцію використовували для того, щоб підкреслити, що в цьому разі позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного часу.