70.Поняття квазіконтрактів та їх види.

КВАЗІКОНТРАКТ - (англ. quasi-contract, франц. quasi-contrat, від лат. quasi — ніби, майже, немовби і contractus — угода, договір) — підстава для виникнення зобов 'язань, подібних до договірних своїм змістом і характером. Виникає між особами, які не мають договірних правовідносин. Особа, яка здійснює певні дії згідно з К., чинить це за власною ініціативою, але її дії породжують зобов'язання перед третіми особами, а іноді — взаємні зобов'язання сторін. Римське право післякласичного періоду відносила до квазіконтрактів інститути «negotiorum gestio» (ведення справ без доручення) та безпідставне збагачення. Віднесення ведення чужих справ до квазіконтрактів пояснюється тим, що позитивне схвалення домінусом діяльності гестора свідчить про встановлення договірного зобов'язання (договір доручення) між ними та, відповідно, виникає обов'язок домінуса відшкодувати витрати, що їх зазнав гестор. Неможливість віднесення ведення справ без доручення до категорії договорів пов'язана з тим, що відмова домінуса від схвалення дій гестора має своїм наслідком обов'язок останнього відновити становище, яке існувало до ведення справ без доручення. Інший вид квазіконтракту - безпідставне збагачення - виникав між власником речі та її володільцем у випадку будь-якого безпідставного володіння річчю. На підставі цього квазіконтракту володілець зобов'язувався або повернути ту ж річ, або надати ту ж кількість такого ж роду речей власнику, якщо йдеться про речі взаємозамінні. Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Унаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесено до групи ніби -- договірних, квазіконтрактних зобов'язань, тобто таких зобов'язань, у силу яких особа, що одержала майнове надання з певною метою, яка не здійснилась, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно одержано.

71.Ведення справ без доручення.

Загальною підставою ведення чужих справ в Римі було доручення (mandatum), що його одна особа видавала іншій. Та якщо й не було такого доручення, ведення справ іншої особи призводило до виникнення зобов’язання. Воно захищалося відповідними позовами. Користуючись таким захистом, хазяїн справи міг вимагати від особи, що добровільно вела його справи(гестор), повного звіту про стан справ за допомогою позову actio negotiorum gestorum directa, а гестор мав можливість вимагати відшкодування відповідних витрат, здійснених в інтересах домінуса, послуговуючись actio negotiorum gestorum contraria.

Для виникнення negotiorum gestio необхідна була певна сукупність ознак. По-перше, вимагалося, щоб об’єктом ведення була дійсно справа третьої особи, а гестор це усвідомлював. Ведення справ виражалося в здійсненні будь-яких фактичних дій, що були спрямовані на піклування про чужу справу.

Найчастіше negotiorum gestio виникала з приводу піклування про майно тимчасово відсутньої особи.

По-друге, відсутність між хазяїном справи і гестором будь-яких зобов’язань щодо ведення справ, адже у разі їх наявності сторони укладали контракт і зобов’язання вважалися договірними.

По-третє, всі дії, спрямовані на ведення справ іншої особи, здійснювалися за її рахунок. Гестор повинен був мати намір покласти всі витрати на особу, в інтересах якої він діяв.

По-четверте, гестор, на користь хазяїна справи, не отримував ніякої винагороди за вчинення.

По-п’яте, метою ведення чужих справ повинна бути господарська користь для домінуса Як бачимо, особа, що вела справу, яка хазяїну не була потрібна, або навіть була шкідливою, права на позов не мала.

У разі непотрібності послуги від іншої особи, хазяїн міг заборонити її вчинення (prohibitio). У випадку неможливості хазяїна, унаслідок відсутності або інших причин, зупинити виконання послуги, права на позов не виникало. З дій, в яких хазяїн зацікавлений не був, не могло виникати negotiorum gestio.