62.Зобов’язання.Поняття та види.

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. у джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові кайдани, які примушують нас щось ви­конати згідно із законом нашої державиУ найдавніші часи слова «кайдани» і «зв’язаність» щодо зобов’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, надівалися колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні: зв’язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобов’язанням1. Поняття «зобов’язання» набуло більш чіткого визначення та практично в незміненому вигляді застосовується в сучасному цивіль­ному праві.

Зобов’язання — правове відношення, за яким одна сторона (креди­тор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Основна відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права — завжди річ, зобов’язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії3.

Речове право, і перш за все право власності, визначається як пану­вання особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби, безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта — саме того, хто виявляєть­ся щодо нього зобов’язаним4.

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права. Право, що виникаєіз зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його виконання зобов’язаним суб’єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень із боку будь-якого, заздалегідь не визначеного суб’єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учасниками) зобов’язального правовідношення. Отже, захист зобов’язального права має відносний характер. Зобов’язальне правовідношення з самого початку розраховане на тимчасовий характер, тобто діє до моменту виконання зобов’язання. Після того як воно припинається, сторони вважаються вільними.Зобов’язання – це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом права і обов’язки сторін. Кредитор в зобов’язанні має право вимагати здійснення від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).Натуральні зобов’язання. В тих випадках, коли боржник добровільно не виконує своїх обов’язків, кредитору надається засіб примусового здійснення свого права вимоги. Засобом примусу боржника до виконання своїх обов’язків є позов (actio) та примусове стягнення.

Види зобов’язань. До найдавніших видів зобов’язань належить nexum, тобто правовід­ношення, яке опосередковує особисте підпорядкування неплатоспромож­ного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг. З часом з’явилися інші види зобов’язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов’язань залежно від характеру їх виз­нання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов’язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні (naturales) зобов’язання. Цивільними вважалися зобов’язання, що були узаконені правом (Законом ХІІ таблиць та наступними законами). У цих зобов’язаннях головним був обов’язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося державним примусом. Саме цивільні зобов’язання вважалися повно­цінними зобов’язаннями в римському праві. Преторські зобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й були позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надавався претором, що, однак, не призводило до їх легалізації.

Особливе місце в цій класифікації належало натуральним зобов’язанням, які не користувалися ні позовними, ні преторськими, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважа­лися такими, що існують. Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення, з яких причин боржник здійснив вико­нання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди глави сім’ї (pater familias)1. У деяких випадках натуральне зобов’язання набувало певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред’явити до заліку (compensatio); його виконання могло забез­печуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов’язань належали:

1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto);

2) зобов’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою;

3) зобов’язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов’язання осіб, оголошених марнотрат­никами, укладені без участі опікуна чи піклувальника;

4) зобов’язання позики підвладних дітей;

5) зобов’язання, в яких утрата права позову викликана спливом позовної давності тощо2. Залежно від предмета зобов’язання розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов’язання. Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже, таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45. 1. 72. pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб у неподільному зобов’язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов’язання із множин­ністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію становили альтернативні зобов’язання. Альтернативним називається зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одну з двох (або декількох) дій1. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів вико­нання зобов’язання. Наприклад, у заповіті альтернативне зобов’язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: «Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла» (D. 30. 84. 9). У цьому разі передачі підлягає тільки один із рабів, у результаті чого зобов’язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмета виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це пра­во належало зобов’язаній особі (боржнику).

Схожим з альтернативним є факультативне зобов’язання (facultas solutionis). Однак за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки в разі неможливості надання основного предмета зобов’язання. Найбільш стародавнім поділом правопорушень є поділ на delicta privata (приватні правопорушення) та crimina (злочини). На початку розвитку римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н.е.) почали розрізнятися і зобов’язання, що виникали з договорів. Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань (summa divisio). Але незважаючи на схожу цивільну природу договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі. Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки в більшості, йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у випадку невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання. Це було зобов’язання штрафного характеру. Санкції та міра відповідальності встановлювалися сторонами самостійно (в договорі) або діяли згідно закону.Однак договорами та правопорушеннями не вичерпувалися ті випадки, в яких в житті виникали зобов’язання. Зустрічалася досить велика кількість казусів, коли не було ні договору, ні правопорушення, але зобов’язання все ж таки виникало.

Юрист Гай в дігестах (D.44.7.5) визначив наступну систему підстав зобов’язань:

1) з договору;

2) з делікту;

3) ніби-то з контракту (quasi ex contractu);

4) ніби-то з делікту (quasi ex delicto).

Останні два види означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях , схожих з договірними або деліктними правовідносинами, коли насправді їх не було. Наприклад, до підстав виникнення зобов’язань ніби-то з контракту можна було віднести випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення. В даному разі за наявності певних обставин між ними може виникнути зобов’язання, що буде аналогічним тому, яке випливає з договору доручення. До зобов’язань ніби-то з деліктів відносили такі зобов’язання, що виникали з дій неправомірних, але таких, що не визначалися ні одним деліктом.

63.Поняття та кваліфікація контрактів. Римські юристи визначали, що зобов’язання виникає із двох основ­них юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш поширеним, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов’язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus1) — це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двосторон­нім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін було зроблено римськими юристами під впливом грецької пра­вової культури2.

Історія римського народу відома науці відтоді, коли Рим був сіль­ськогосподарською общиною, в якій окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям (натуральне господарство). У ті часи не було необхідності в обміні товарами. Отже, не було й потреби у розвиненій системі договорів. Існувала обмежена кількість окремих типів дого­ворів, причому всі вони укладалися в досить складній формі.

Давньореспубліканському римському праву були відомі три основ­них типи договірних зобов’язань: нексум (nexum) — зобов’язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного борж­ника кредитору щодо його обов’язку відробити борг, яке здійснювало­ся у формі складного обряду із застосуванням злитків та ваг; стипуля­ція (stipulatio) — словесна угода у формі запитання та відповіді; літе­ральний контракт (litteris) — письмовий договір.

Загальною, об’єднуючою рисою вказаних видів договорів був їх формалізований характер, який ускладнював процес їх укладення.

Із розвитком економічних відносин договір перестає бути винят­ковим, рідкісним явищем. Старі форми договорів уже не відповідають стрімкому зростанню їх кількості та гальмують розвиток господарсько­го життя. Поступово відмирає найстаріша форма договору — nexum. Стипуляція та письмові контракти продовжують застосовуватися, але щодо них відбуваються значні зміни в бік послаблення жорстких ка­нонів їх укладення. Одночасно з’являються нові види договорів, позбавлені обтяжливого формалізму та урочистості їх вчинення.

Таким чином, розвиток римського договірного права здійснювався у двох напрямках. По-перше, розширювалося коло договорів, які ко­ристувалися позовним захистом, і по-друге, послаблювався формалізм при укладанні договорів.

Незважаючи на те, що договори є двосторонніми правочинами, вони мають свою класифікацію за критерієм розподілу прав та обов’язків між сторонами. Коли за договором одна сторона (кредитор) набуває тільки права, а інша (боржник) — тільки обов’язків, договір вважається одно­стороннім. Прикладом одностороннього договору є позика (mutuum). За цим договором позикодавець має право вимагати повернення грошо­вої суми або речей того ж роду і якості, а за певних умов і сплати про­центів. У позичальника, навпаки, є лише обов’язок повернути позику. Ті договори, в яких кожна із сторін має права та обов’язки, тобто одно­часно є кредитором і боржником, називаються двосторонніми. Так, за договором купівлі-продажу (emptio-venditio) продавець зобов’язаний передати товар покупцю і має право вимагати від останнього оплатити цей товар. Відповідно покупець зобов’язаний сплатити певну грошову суму за товар і має право вимагати передачі його продавцем.

У свою чергу, двосторонні договори залежно від обсягу прав та обов’язків сторін поділяються на: двосторонні з нерівноцінними обов’язками, в яких кожна із сторін мала і права, і обов’язки, але різні за обсягом (наприклад, договір позички); синалагматичні (synallagma), якими для сторін встановлювалися рівноцінні (однакові за обсягом) права та обов’язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Залежно від наявності зустрічного надання блага договори поділя­лися на: відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду отримували обидві сторони (договір купівлі-продажу); безвідплатні, тобто ті, що укладалися на користь тільки однієї сторони (договір дарування, без­процентна позика).

У докласичному римському праві формалізованим був не тільки процес укладення договорів, але й порядок тлумачення їх змісту. Це виражалося в культі буквального тексту договору, подібно до того, як при тлумаченні закону виходили із букви закону. При встановленні дійсного змісту договору головним вважали волю, яку сторони бажали виразити в договорі, а саме текст (букву) договору.

Згодом преторська практика вийшла за межі буквального тлума­чення договору, тим самим пріоритету набула дійсна воля сторін, які уклали договір. Договори вже поділялися на договори суворого права (negotia stricti іuris) і договори доброї совісті (negotia bonae fides).

Саме поняття «договір» у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) — це формальні договори, які визнава­лися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захис­том. До контрактів належало тільки певне, визначене вичерпно коло договорів. Деякий відступ від цього принципу становили так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) — це неформальні різні за змістом договори, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм було надано позовного захисту.

Римський юрист Гай, систематизуючи різні види контрактів, виз­начав, що існує чотири види зобов’язань, які виникають із контрактів:

1) зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі (res-реальні);

2) зобов’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba-вербальні);

3) зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae-літеральні);

4) зобов’язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus-консенсуальні).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка містила їх вичерпний перелік. Римська система конт­рактів спочатку складалася з чотирьох груп:

1) консенсуальні — ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сто­ронами;

2) реальні — ті, що вважаються укладеними з моменту пере­дачі речі;

3) вербальні — ті, що укладалися в усній формі;

4) літераль­ні — ті, що укладалися в письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала чітко визначений перелік договорів. Утім згодом на практиці з’явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів уже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані в окрему гру­пу — безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.147 Розділ 11. Загальні положення про договори

Пакти — це неформальні угоди, які не мали позовного захисту. Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх не­формальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали пре­торський захист, оскільки, незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових відносин деякі пакти, як виняток, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися дві категорії пактів: «голі пакти» — ті, що позбавлені позовного захисту; «одягнені пакти» — ті, що забезпечені позовним захистом.

64.Загальні умови та порядок укладення контрактів. У класичний період термін contractus набуває значення домовле­ності. Виходячи із визначення поняття контракту як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укла­дення договору1. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони «сходяться в одному». Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення взаємних вигід, тому що: «...якщо чиєсь право применшується, необхідно з’ясувати, чи згоден він з цим» (D. 39. 3. 8)2. Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що «…нікчемним є кон­тракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, яка здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін» (D. 2. 14. 1. 3).

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридич­них дій осіб, які в разі укладення договору іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Втім для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору відбувався в кілька етапів. Так, укла­дення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору конкретній особі або невизначеному колу осіб. Така пропо­зиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони — кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак за деяких випадків закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, напри­клад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того щоб пропозиція вважалася офертою, вона мала відповідати певним загальним вимогам закону, а саме — бути визначеною, доведеною до відома інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена в такий спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але «зв’язувала» особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору було необхідним волевиявлення ще одного суб’єкта — адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і в сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію на виконання цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera), боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін письмово, а отже, момент укладення літерального контракту збігався з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад затвердження контракту свідками.

У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку визнавалося правило, що договори укладаються особисто1. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення договору через представника, то у класичному періоді як виняток дозволявся такий порядок встановлення договірних відносин. Наприклад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).

65.Припинення контрактів. Кожна зі сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір базувався на довірчих відносинах і якщо довіра пропадало то і припинявся договір. Але повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору в тому разі якщо це не принесло шкоди довірителю. Він повинен був своєчасно повідомити довірителя про відмову від доручення для того щоб останній міг вжити необхідних мери

Нормальний спосіб припинення зобов - його виконання. Однак зобов-во могло припинити своє дію крім виконання: новація, залік, смерть однієї із сторін в зобов-вах. Новація - договір, що скасовує дію раніше існуючого зобов і що народжує нове. Новація погашала дії раніше існуючого за умови, що : А) новація полягала саме з цією метою - погасити попереднє зобов у б) в ньому є новий елемент у порівнянні з початковим зобов-вом. Залік. Для застосування заліку необхідно дотримання встановлених правил: а) вимоги зустрічні б) дійсні в) однорідні (гроші на гроші і т.д.) г) за обома настав термін платежу д) безспірні. За загальним правилом смерть однієї із сторін не припиняє зобов, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги. Однак смерть аліментообязанного особи припиняє зобов-во. Зобов під також припиняється крім виконання, якщо настала випадкова неможливість виконання. Вона могла бути фіз-кою (коли предмет зобов випадково гинув) і юрид-кою (коли предмет зобов вилучався з обороту).