Глава 8

Спори, що виникають /з правочинів

181

спрямований на порушення публічних актів чинного законодавства.

Вчинення такого правочину є незаконним, нікчемним з моменту його укладання (ч. 2 ст. 228 ЦК). Недійсність правочину, що порушує публічний порядок, грунтується на Конституції і законах України. При розгляді подібних справ за позовом потерпілої сторони суд перевіряє факт порушення відповідного закону і підтверджує недійсність (нікчемність) правочину судовим рішенням.

Сторонами у процесі можуть бути фізичні і юридичні особи.

§ 3. Правочини, які можуть бути визнані судом недійсними

До правочинів, які за термінологією закону «можуть бути» визнані судом недійсними, належать правочини, передбачені статтями 218, 222, 223, 225, 227, 229, 233 ЦК України.

Серед них чільне місце займають правочини, вчинені неповнолітніми особами за межами їх цивільної відповідальності.

Обсяг неповної цивільної дієздатності фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років встановлено ст. 32 ЦК.

За позовом заінтересованої особи правочин, вчинений за межами цивільної дієздатності неповнолітнього без згоди батьків (усиновлювачів, піклувальників), може бути визнаний судом недійсним. У разі схвалення зазначеними особами правочину він вважається вчиненим і не підлягає доказуванню в судовому порядку за умови добровільного відшкодування завданої шкоди.

Згідно зі ст. 222 ЦК України, якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні, то кожна із них повертає все одержане в натурі або відшкодовують вартість майна.

Відсутність майна або коштів у неповнолітнього зобов'язує батьків (усиновлювачів або піклувальників), якщо вони своїми діями сприяли вчинення правочину чи втраті майна, відшкодувати завдані збитки.

До правочинів, недійсність яких підлягає судовому доказуванню, також належать правочини, що можуть укладатися дієздатними особами, які не усвідомлювали в момент їх вчинення значення своїх дій і не могли керувати ними

(ст. 225 ЦК). Згідно зі ст, ЗО цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлювала значення своїх дій та може керувати ними.

В судовій практиці розглядаються такі справи за позовом зазначених осіб, а у разі їх смерті — за позовом інших осіб, чиї права або інтереси порушені.

З метою встановлення такого стану потребується проведення судово-психіатричної експертизи, але доцільнішою має бути проведена психолого-психіатрична експертиза.

Важливо підкреслити, що у порівнянні з Кодексом УРСР, яким передбачались подібні наслідки, новий ЦК встановив обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої вчиненням такого правочину.

Моральна шкода відшкодовується, якщо сторона знала про стан другої сторони у момент вчинення правочину.

Правочини юридичних осіб, які вчиняються без відповідного дозволу (ліцензії), за наслідками прирівнюються до тих, які можуть визнаватись недійсними з відшкодуванням моральної шкоди, якщо юридична особа ввела в оману другу сторону (ст. 227 ЦК).

У разі вчинення правочину особою, яка помилилася щодо обставин, що мають істотне значення, його також можна визнати судом недійсним.

Помилка сторони щодо мотивів правочину не має істотного значення, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 229 ЦК).

Сторона, яка помилилася внаслідок свого недбальства або сприяла помилці необережною поведінкою, зобов'язана відшкодувати збитки.